Ангели по десять шилінгів

Незважаючи на те, що він згриз майже весь олівець, на думку йому не спало нічого кращого, ніж описати причини, які привели його в Касл-Хоум. А оскільки Джун була за триста миль звідси і жодним словом не могла заперечити хоч одну з його думок, Чеда раптом охопила настійна потреба розповісти їй на папері таке, про що вона й гадки не мала. Він так захопився, що забув про свою пастку, про дивну поведінку місіс Порджес; він забув навіть, що перебуває в Касл-Хоумі і що хтось хоче вчинити замах на його життя.

Шум, викликаний падінням горщиків та каструль, миттю повернув Чеда до дійсності. Обличчя Джун, яке тільки-но витало перед його схвильованим зором, одразу щезло.

Чед прожогом кинувся в підвал — двері, що вели в сад, були відчинені, а невідомий, який намагався проникнути в будинок, уже зник.

Розчарований, він уже хотів був повертатися назад, коли погляд його впав на каністру. Можливо, вона стояла тут і раніше, але не виключено й те, що її притягнув з собою незнайомець. Так і напрошувалось припущення, що таємничий гість мав на меті облити гасом і підпалити дерев'яні підпорки підвалу і мотлох, що був там. Якби його не налякав шум, то Касл-Хоум уже б палахкотів. Коли ж припустити, що Чед ночував би в приготовленій для нього кімнатці і незнайомець забарикадував би двері в хол, то Чед би просто згорів живцем. Це було б так само правдоподібно, як і те, що Касл-Хоум уже два сторіччя стоїть на одній з вулиць Крайстчерча.

Чед сидів у холі, коли прийшла місіс Порджес. На ній було голубе поплінове пальто і прикрашений квітами капелюх. В руці вона тримала господарську сумку.

— Виявляється, зараз час пізніший, ніж я гадала, — сказала вона, глянувши на годинник, який показував пів на дванадцяту.

— Сідайте! — наказав Чед. — Я повинен вас про дещо розпитати.

— Невже бідна місіс Шеклі знову вас потурбувала?

Чед, майже переконаний, що вона бере його на глузи, сміливо загарчав:

— Та сядьте ж ви нарешті! Може, сидячи, ви зможете розумніше відповідати мені?

Чи то продовжуючи гру, чи то справді налякавшись, місіс Порджес сіла на стілець, глянула на Чеда безневинними круглими очима і прошепотіла:

— Що сталося, сер?

— Зараз я запитую, а не ви! — відрізав Чед. — Чому під час першої зустрічі ви назвали місіс Шеклі лихою і мерзенною особою?

— Гаразд, сер. Я скажу вам чисту правду. Хай мені бог помагає! Мені й самій не по собі відтоді, коли мого бідного кота зарили в землю. Це було таке миле, гарне звірятко! — місіс Порджес витерла хусткою очі.

— Радійте, що тільки він лежить у землі! — просичав Чед. — А тепер викладайте всю вашу чисту правду!..

— Я обдурила вас, сер, і каюся. Але ж я зробила це лише для того, щоб допомогти бідним людям, які раніше постійно бували в місіс Шеклі. О сер, ви навіть не здогадуєтесь, як важко буває самотній жінці з чотирма дітьми, коли в неї димить піч і жодна душа не бажає їй допомогти.

— Чи не місіс Мерчисон бідна жінка з чотирма дітьми? — наступав Чед.

— Ні, ні, сер, у неї тільки троє діток. До речі, буря зірвала з її будинку половину даху, бідні дітки вже тиждень шморгають носами. Хіба це справедливо, сер? — І перш ніж Чед устиг відповісти, вона лагідним голосом запропонувала що-небудь приготувати на вечерю: тоді й розмова тектиме невимушеніше.

— Я не збираюся з вами розмовляти, тим більше — невимушено! — відрізав Чед. — Я хочу знати, яку роль у Крайстчерчі відігравала покійна місіс Шеклі і чому хтось весь час прагне спровадити мене на той світ, використовуючи то бритву, то отруту, то гас?

— Гас? — здивувалася місіс Порджес. А потім навіть не сказала, прощебетала, ніби пташка в саду: — Ви маєте на увазі ту каністру, що стоїть у підвалі?

— Ви хочете сказати, що вона й раніше була там і що мені повилазило!

— Ох, знаєте, сер, на людину іноді таке нападе, що вона може мітлу вважати за злодія, а злодія за мітлу.

Вона підвелася і вийшла в кухню.

Чедові нічого не лишилося, як піти вслід. Поки місіс Порджес ставила воду, він оглядав усе довкола. Велика плита викладена білою кахлею, в центрі кухні стіл і кілька стільців. Над столом висить мідна лампа.

Вода закипіла, тим часом місіс Порджес дістала з буфета блюдце з холодною закускою і кілька тарілок з різними салатами.

Коли вона поставила перед Чедом склянку з чаєм і присунула пляшку з вершками, він — хоч як це дивно! — не міг позбутися думки, що й ці вершки теж з отрутою. Чед узяв пляшку й понюхав.

Місіс Порджес, яка за всім цим пильно стежила, зауважила:

— Я не отруйниця, сер. Тільки попелицю в саду я пригощаю хімікатами. Це єдине, що я собі дозволяю. Всі інші живі істоти мені милі-любі, не кажучи вже про таку людину, як ви… — Помовчавши, вона сама відновила розмову про покійну місіс Шеклі. — Була вона химерною особою, та це не заважало їй бути й дуже привітною водночас. Вона мало чим відрізнялася від мене. Я на все реагую щиро й відверто, інакше не можу…

– І незважаючи на це, ви вже встигли нагородити цілий міх всяких побрехеньок, — буркнув Чед, пережовуючи їжу.

— Мушу признатися, я, звичайно, трохи кривила душею, але все від того, що хотіла людям добра. Я була певна, сер, що ви шпигун.