Аргонавти Всесвіту

— Хотів би знати вашу думку, Миколо Петровичу, — почав Ван Лун, ховаючи люльку. — У надрах, у печері виявилося зовсім не темно. Там своє освітлення, не жартую. — Він із задоволенням помітив вираз великої зацікавленості, що враз з’явився на обличчі Риндіна. — У стінах, у склепінні печери — всюди маленькі камінці. І вони світяться. Гадав раніше, на півдні Китаю найяскравіші світляки. Ні, це каміння яскравіше. Можна добре бачити, коли воно світиться.

— Флуоресценція, — вставив Риндін. — Таке явище відоме й на Землі.

— Не думаю, Миколо Петровичу, — вів далі Ван Лун. — Спочатку теж так вирішив. Втім, Галя помітила інше…

— Знову Галина Рижко робить відкриття, — весело озвався Риндін. Йому схотілося побачити, як дівчина бентежиться, — і дійсно, Галя враз почервоніла, густо залилася рум’янцем.

— Вважаю, правда, відкриття, — серйозно підтвердив Ван Лун, примусивши цим Риндіна знову увалено прислухатися. — Каміння це дуже чутливе.

— Що ви хочете сказати, Ван? Як це — чутливе каміння? — вже зовсім здивовано спитав Риндін. — Ви чуєте, Вадиме? Це щось цілком нове в галузі мінералогії!

— Не розумію, — вставив свою першу репліку в розмову Сокіл, який до того мовчав. — Мабуть, Ван пояснить, що саме він має на увазі?

— Зараз поясню, — незворушно вів далі Ван Лун. — Камінці весь час трохи світяться…

— Флуоресціюють, — повторив Риндін.

— Гаразд, хай флуоресціюють. Але коли ми говорили, камінці чули. Одразу яскравішали. Спалахували, так скажу.

— Каміння, що чує? — недовірливо посміхнувся Сокіл. Галя ображено поглянула на нього, але промовчала: хай говорить Ван Лун!

— Так, підкреслюю, чує. Тільки не голос, а радіохвилі, — пояснив так само спокійно Ван Лун.

— Ви забули, Вадиме, що вони обидва були в скафандрах, — додав Риндін. — Отож, в печері голосів не було чути, а випромінювалися радіохвилі.

Тепер промовчав Сокіл.

— Коли ми розмовляли, — розповідав далі Ван Лун, — тоді камінці світилися яскраво. Уздовж печери йшли світлі хвилі. Ми говоримо — каміння світиться. Ми мовчимо — воно трошки мерехтить, наче світляки. Не можна зрозуміти. Навіть Галя не пояснила, що це таке, — закінчив він як звичайно жартом.

— Правда, Миколо Петровичу, все було саме так! — підтвердила Галя. — Ще одна загадка Венери, як ви кажете.

Риндін з цікавістю дивився на неї і на Ван Луна. Втім, не менше був зацікавлений і Вадим Сокіл: подібних явищ земна мінералогія дійсно не знала!

— Ви кажете — яскравіше світилися під час розмови? — в роздумі перепитав Риндін. — Так, це явище дуже незвичайне. Отже…

Він замислився. Камінці світилися інтенсивніше тоді, коли Ван Лун і Галя розмовляли. Отож, камінці реагували на радіовипромінювання, на радіохвилі. Проте потужність радіохвилі не залежить від того, чи несе вона на собі модуляцію, чи ні. Значить, справа не в потужності. Так, так… Що не тоді? Передавачі в скафандрах, та й переносний також, — ультракороткохвильові, вони діють на частотній модуляції. Передаючи звуки, ці передавачі весь час змінюють частоту коливань. Висновок один: загадкові камінці реагують на ту чи іншу частоту коливань… навіть, правильніше сказати, на зміну частот. Саме так: вони реагують активним світловим випромінюванням на швидку зміну частот. Гм! Це щось цілком нове. Радіоактивність? Ні, треба ще поміркувати…

Риндін неуважно обвів поглядом каюту. Ага, а чому це Галя весь час лежить у гамаку? Неймовірно: при її експансивності — вона жодного разу не встала. Що це може означати? Чи не занедужала дівчина внаслідок своєї подорожі в надрах Венери? Та й вигляд у неї якийсь кволий, незвичний.

— Галю, в чому річ? Чого ви весь час лежите? Захворіли, чи що? — співчутливо звернувся до неї Микола Петрович.

Ван Лун стривожено глянув на Галю, на Риндіна: ну от, і не вийшла спокійна бесіда! Микола Петрович не заспокоїться, доки не довідається про все. А тоді напевно буде хвилюватися. Що сказати йому? Втім, Галя заговорила сама. Нічого, вона дасть собі раду!

— Трошки болить бік, — сказала вона найбезтурботнішим тоном, ніби про щось не варте уваги, — не знаю, з якої причини. Шкіра припухла і почервоніла, тільки й усього. Не турбуйтеся, це дрібниці,— додала вона самовіддано: адже ж вся верхня частина лівої ноги горіла в неї наче у вогні.

— Ні, ви скажіть точніше, — наполягав Микола Петрович. — Ви, мабуть, забилися під час падіння?

Ван Лун вирішив втрутитися:

— Вважаю, не те, Миколо Петровичу, — сказав він. — Тоді був би, скажу, синець або ушиб. Гадаю, це інше. Галю вкусив кліщ, пам’ятаєте? Може, він був отруйний. Тепер отрута від укусу розійшлася по нозі. Яка ваша думка?

Не відповідаючи йому, Риндін перевів погляд на Сокола.

— А як у вас, Вадиме? — спитав він. — Адже ж вас також укусив кліщ. Як ви себе почуваєте? Чи є симптоми, схожі з тим, що відбувається з Галею?

— Ні, Миколо Петровичу, — відповів Сокіл. — Нічого схожого. Спочатку місце укусу свербіло. А тепер я й думати про це кинув. Тут щось інше, мені здається.