Аргонавти Всесвіту

— Ви помиляєтесь, — серйозно звернувся Микола Петрович до Ван Луна, який, вагаючись, розвів руками. — Кліщ тут ні до чого. Дивно, в чому ж тоді справа? Галю, — звернувся він до дівчини, — ідіть-но сюди. Молоді люди, ви можете зайнятися чимось, поки ми з Галею побесідуємо. Зрозуміло? Прошу вас пройти до навігаторської рубки, наприклад, і зачинити за собою двері. Поділитися там враженнями про ваші пригоди. А ми з Галею займемося тут однією справою.

Коли Сокіл і Ван Лун вийшли, Риндін лагідно, проте наполегливо сказав:

— Згадаймо, Галиночко, старий звичай. Він стосується, правда, морських кораблів, але ж і ми з вами — на кораблі? І на кораблі такого далекого плавання, яке й не снилося звичайним морякам, чи не так? Ви, напевно, пам’ятаєте, що капітан корабля в разі потреби завжди виконує обов’язки лікаря. Ану, покажіть каштанові міжпланетного корабля, що і де саме у вас болить?

Галя з трудом вилізла з гамака і, шкутильгаючи, наблизилася до Риндіна. Вона насилу стримувала себе, щоб не застогнати: гострий біль у нозі розтікався ширше й ширше, наче шкіру обпалювало розпечене вугілля.

Риндін уважно й зосереджено оглянув її ногу. Справді, шкіра припухла і багрово почервоніла. Але, крім тієї припухлості і почервоніння, не можна було встановити нічого.

— Болить лише зовні, Миколо Петровичу, — поскаржилася Галя. — Всередині я не відчуваю ніякого болю.

— Так, нагадує свіжий опік. І чималий, — похитав занепокоєно головою академік. — Чи добре ви пам’ятаєте, друже мій, що не забилися, падаючи? Особливо — цим місцем ноги?

— Не забилася, Миколо Петровичу, дуже добре пам’ятаю.

— А куди вкусив вас кліщ?

— Ось, — указала Галя.

На місці укусу біля коліна лишалася тільки маленька червона крапка з затверділим струпиком. Не можна було й думати про зв’язок цієї крихітної невинної крапки з великим червоним опухом, розташованим значно вище на нозі, з зовнішнього її боку. Що то за дивне запалення — і таке сильне?

— Ван! — покликав Риндін, коли Галя одяглася і, припадаючи на ліву ногу, добралася до свого гамака. — Ідіть-но сюди!

— Слухаю, Миколо Петровичу, — відгукнувся Ван Лун, входячи до каюти.

— Може, Галя забула? Скажіть, чи не пам’ятаєте ви якогось удару, який вона, можливо, зазнала там, у печері?

— Ні, Миколо Петровичу. — Ван Лун бачив, який стурбований Риндін, і це було йому дуже не до вподоби: академікові потрібний зараз цілковитий спокій. Тому він вирішив ще раз спробувати відвернути його увагу: — Галя, взагалі, підкреслюю, поводилася надзвичайно. Дуже мужня дівчина. Таких бачив рідко. Може бути справжнім відважним мандрівником. Навіть, скажу, дослідником.

— Товаришу Ван, не треба, — зніяковіла Галя.

— Чому не треба? Дуже треба, — впевнено відповів той. — Вона, Миколо Петровичу, поводилася як справжній вчений. Небезпечно, страшно, а Галя тим часом зібрала для вас принаймні з десяток тих світних камінців. Принесла сюди. Коли йшли назад, шкутильгала, було їй важко. Втім, не кинула камінці, а донесла. Хотіла показати вам. Казала, буде інтересно вам і Вадимові.

— Ну й дівчина, — вражено обізвався Риндін, — прямо герой! Це ті самі камінці, чутливі, Ван, як ви кажете?

— От-от! Гадаю, Галя вважає, що зробила нове відкриття. Тому й хотіла продемонструвати вам одразу. Що ж, може, й справді відкриття. Камінці, на мою думку, дуже дивні. Зараз покажу вам. Вадиме, ідіть сюди й ви, прошу.

Втім, Сокіл був уже тут. Його як геолога і мінералога й справді дуже цікавили загадкові камінці. Але Риндін цього разу реагував зовсім не так, як бажано було Ван Луну. Він запитливо подивився на Галю і коротко спитав:

— Ви несли ті камінці з собою в сумці?

— Так, Миколо Петровичу.

— І сумка, як звичайно, висіла на лівому боці?

— Так.

Риндін повільно підвівся, сів, важко спираючись на руки. Обличчя його було дуже серйозним і стурбованим, Коли він заговорив:

— Галиночко, друже мій, ось і розв’язання справи з вашою загадковою хворобою. Ваш біль є наслідком опіку від радіоактивної речовини. Очевидно, камінці, принесені вами, дуже радіоактивні. Перебуваючи довгий час у сумці, підвішеній біля стегна, вони обпекли ногу. Будемо сподіватися, що це тільки поверхнева реакція…

Ван Лун тихо присвиснув: он як обертається справа! Галя здивовано поглядала на Миколу Петровича, який продовжував:

— І справді, за зовнішнім виглядом це нагадує такі опіки. Добре принаймні, що камінці опинилися ближче всього до ноги, а не до грудей або живота, де багато внутрішніх органів. Каміння безумовно радіоактивне! І якось по-особливому радіоактивне, якщо інтенсивно реагує на зміну частот радіоколивань. А воно ж саме так, коли вірно те, що ви розповідали про нього, Ван.

Ван Лун знизав плечима: адже ж він просто розповів те, що бачив на власні очі.

І саме цієї хвилини пролунав незвично напружений, схвильований голос Вадима Сокола:

— Миколо Петровичу, невже це може бути… та ні, я не можу повірити! І все ж таки…

— Що ви хочете сказати, Вадиме? — здивовано спитав Риндін.

— Я боюся навіть припустити, Миколо Петровичу… все це так неймовірно! Але разом з тим… а що, коли це — інфрарадій?