Аркан вовків

Був і третій вовк, невеличкий та світло-сірий, який відбивався сам проти трьох оскаженілих хортів. Він мав кілька поранень, кров блищала на світлому хутрі, вовк крутився і клацав іклами, не дозволяючи псам накинутися на нього гуртом. Брунатний велет помчав йому на допомогу.

Вершник у чорному на протилежному боці галявини відкинув рушницю, махнув рукою парі мисливців, що прикривали його, та пустив скакуна у бік маєтку. Двійко кинулося на темного вовка, який із безстрашним гарчанням зустрів обох.

Северин метнувся слідом за Борцеховським, забувши про поранену ногу, загарчав від болю, зрозумівши, що на своїх чотирьох вершника не наздожене.

Дозволь мені.

Юнак угледів нічийного коня, вхопився за віжки, підхопив із землі покинуту шаблю, залетів у сідло та помчав за магнатом. Лише за хвилину Северин зрозумів, що перетворився на людину самою лише думкою, без жодних спогадів і формули.

Переляканий кінь, що втік від битви, відчув вершника, заспокоївся, біг обережно, не ризикуючи переламати ноги.

— Молодець, жеребчику, молодець, — приговорював Северин, нахилившись так низько, що мало не лежав на кінському крупі. Гілля дерев чиркало над головою.

Він стиснув руків'я шаблі. Незвична шаблюка, важка, зі зміщеним центром ваги, аби зручно рубити навскач. Кінь виніс на широку стежку і понісся чвалом. Чорні стовбури обабіч розмилися від швидкості, у вухах засвистів вітер. За кілька секунд Северин побачив далеко перед собою переслідуваного; наче вжалений його поглядом, Борцеховський озирнувся та узрів Чорнововка, вкритого кров'ю та рештками хутра. Магнат вирячив очі, закричав щось нерозбірливе і пальнув із піштоля. Куля просвистіла повз і Северин пустив коня зигзагами.

Ухилятися від куль Борцеховського було неважко. Якщо магнат і умів стріляти, то лише на спокійному коні, в оточенні слуг, аж ніяк не намагаючись втекти від ворога на ошалілому скакуні.

Борцеховський розстріляв чотири піштолі в молоко, викинув їх та пришпорив жеребця.

— Біжи, — закричав навздогін Чорнововк. — Біжи, як ніколи в житті!

І зареготав, дико й нестримно. Тепер він був мисливцем.

Вершники вилетіли на довге узлісся, відстань між ними стала різко зменшуватися. Чи то кінь Северина відчув звитягу вершника та помчав хутчіше, чи то огир магната заслаб...

Борцеховський оголив шаблю — ту саму, що проколола Северину груди — та несподівано розвернув коня.

Вони помчали один одному назустріч, як на середньовічному лицарському турнірі. Чорнововк вишкірився. Тепер він не знав страху, знав, що переможе. Шабля заважка, але це саме те, що потрібно.

Здобич.

Дедалі ближче ненависне обличчя, прилизане волосся розтріпалося, рот скривило криком — тепер уже не смієшся, виродку! — та очі з величезними від страху й наркотику зіницями.

Вони зустрілися і рубонули водночас. Северин ударив, як навчав Гнат, від сили його удару клинок із дзенькотом вилетів з руки магната. Северин обернувся, на мить зустрівся з ворожими очима, темними дзеркалами, а затим тяв люто і без сумніву.

Про що думав магнат в останні секунди життя? Каявся? Боявся? То було неважливо.

Шабля вгрузла в голову Борцеховського навскіс, вистригла волосся, заскреготіла на кістках черепу, а затим звільнилися, вкрита кров'ю та шматочками мозку.

— Не займай, — виплюнув Северин.

Секунду магнат дивився на Чорнововка спорожнілим поглядом. Його голова тріснула, наче перестиглий гранат, по обличчю потекли червоні струмки, губи намагалися щось прошепотіти, але тіло надломилося та впало в траву, застрягши лівою ногою в стремені. Характерник зістрибнув поруч і скривився від болю в пораненому стегні, про яке встиг забути.

Посічена голова парувала у холодному повітрі — немов дух повільно залишав тіло. Северин вдивився у мертве обличчя та не відчув нічого, крім почуття виконаного обов'язку.

Його друге вбивство, цього разу бажане та свідоме. Батько би пишався.

Він звільнив ногу небіжчика, спробував заспокоїти магнатського коня, який з острахом глядів на хазяїна, але перелякана тварина чкурнула у ліс. Северин усівся біля вбитого магната, відчуваючи, як його покидають залишки сил.

Він сидів без одягу, стискаючи руків'я чужої шаблі, з дивною порожнечею на душі. Не хотілося радіти, не хотілося думати. Забагато подій для однієї ночі. Забагато подій для однієї людини.

Він сидів та дивився перед собою. Таким його знайшли троє вовків, що прибігли по слідах. Усі троє мали поранення, але рухалися бадьоро.

Ярема перекинувся першим, заревів радісно:

— Живий, братику, — та згріб Чорнововка в обійми.

— Ага, — просипів Северин. — Відпусти, дідько, ти ж голий...

Гнат підійшов до тіла Борцеховського та від душі буцнув його п'яткою по ребрах.

— Це тобі за Кременя, падло.

З іншого боку підійшов Пилип і харкнув небіжчику в обличчя. Обидва підняли голови, зустрілися поглядами та кивнули одне одному.

Ярема випустив Чорнововка з обіймів.

— Ми думали, що вони, — шляхтич шморгнув носом. — Що ти не втік...

— Потім розповім, — сказав Северин. — А ви як звільнилися?

— Це все ясновельможний, — відповів Гнат. — Бачив, яке він чудовисько у вовчій подобі?