Аркан вовків

На життєрадісному обличчі шляхтича не лишилося й сліду посмішки. Ярема сьогодні вбивав уперше, збагнув Северин.

— Малюче, — сказав він. — Я почувався так само... До цього звикаєш.

— Так, — сказав Гнат. Від веселощів і сліду не лишилося. — Звикаєш...

Сонце зігріло їхні голі тіла.

Кров запеклася навколо ран, кров застигла на їхніх обличчях, кров лилася з мертвого тіла магната, позначаючи дорогу, яку вони пройшли. Так багато крові, що вони звикли до неї.

«Най вогонь і кров стануть свідками».

— Мій учитель в таку мить зазвичай промовляв слова, які мене дратували, — сказав Северин. — Але тепер я не можу підібрати інших.

— Що за слова? — спитав Ярема.

Северин згадав білого вовка на долоні Володаря лісу і відповів:

— Така наша стежка.

Шляхтич помовчав трохи і кивнув.

— Така наша стежка.

Розділ 12

Пошматовану землю вкривали відбитки підков та вовчих лап, покинута зброя та мертві тіла. Спотворені агонією обличчя, широко розчахнуті очі, стиснуті зуби, завмерлі у криках роти. Моторошна картина в'їдалася у сітківки молодих характерників, аби впродовж багатьох років повертатися нічною марою, від якої тіло трясеться глухими стогонами, спріває потом, аж поки не прокидається із шаленим серцем, аби згадати, що все лишилося у минулому.

Живі склали небіжчиків поруч, десятеро досі теплих тіл на промерзлій землі. Двічі ходили на місця перших боїв, принесли звідти ще чотирьох мисливців. Тварин не чіпали.

Пилип привів із собою п'ятьох коней, які повернулися до стайні неподалік мисливського будинку. Сіроманці переклали покійників на кінські крупи та рушили туди, звідки почалася ніч.

Босі ноги пронизувало холодом. Ніхто не зронив ані слова.

Коли караван небіжчиків дістався мисливського будинку, сонце піднялося вище. Северин роздивився діброву: вісім струнких характерницьких дубів, червоне листя почало сіріти. Могили тих, хто не втік із лап Борцеховського.

Разом із двома лакеями, вбитими Яремою, мертвих було сімнадцять. Окремо поряд скинутих кайданів лежало тіло Вишняка. У пожухлій траві завмерла біла, як крейда, голова.

Северин швидко відвів погляд і встиг помітити, як браття зробили те саме.

— Я перевірю повідомлення, — сказав Пилип, рушаючи до найближчого дуба.

— Що робити з тілами? Кинемо їх тут? — спитав Северин.

— Треба занести до будинку. Якщо полишимо тіла просто неба, від них нічого не лишиться, — перехрестився Ярема.

— Невелика біда, — сплюнув Гнат.

— Малюк має рацію, — підтримав шляхтича Северин. — Перенести до будинку буде нескладно.

— Тоді спочатку перевіримо, чи нема у них чогось корисного, — Гнат заходився обшукувати небіжчиків.

— Для мене це занадто, — хитнув головою Яровий та відвернувся.

І для мене, подумав Северин.

— Я вас не примушую, — Гнат вправно перевірив кишені охоронця. — Буде мені вира, куплю Орисі намисто.

Аби дати очам перепочинок від мертвих тіл, Северин зайшов до будинку.

Тут було затишно: висока стеля з люстрою-колесом, вкриті рядами звіриних голів та оленячих рогів стіни, викладений червоною плиткою камін, глибокі крісла та м'які килими. Чудове місце, щоб приємно провести час біля природи.

На великому обідньому столі окремими купками валялися їхні речі: чоботи, одяг, череси, зброя, грамоти — все, що характерники мали при собі. Северин знайшов свій оберемок, перевірив капшук: усі монети були на місці. Навіть древній таляр лишився у потаємному гаманці. Мабуть, розподіл трофеїв планувався після полювання.

— Лахи знайшлися, — оголосив Северин, виносячи одяг на ґанок.

Гнат підбіг першим та підхопив близнючок ніжно, наче новонароджених немовлят. Ярема стурбовано перерив усю купу, знайшов пірнача та зітхнув із полегшенням. Лише після цього обидва почали вдягатися.

Останнім приєднався Пилип.

— До нас виїхав загін призначенців, — повідомив таврієць.

— Отакої, — мовив Северин без подиву. — Цілий загін.

— Мчать із заміною коней, обіцяють прибути до півночі, — Пилип подивився на свою білу сорочку, перевів очі на замурзане тіло, махнув рукою та нап'яв її. — Нам наказано зібрати всіх мешканців маєтку до одного приміщення та нікуди їх не випускати до прибуття підмоги.

— Живих мешканців? — перепитав Гнат.

— Живих.

— Я навіть знаю, хто нам у цьому допоможе, — Северин кивнув на дорогу, що вела від маєтку.

Прямий, наче палицю ковтнув, мажордом упевнено та досить жваво, як на свій вік, крокував до мисливського будинку. Він не помітив характерників, бо вгледів небіжчиків, та, всупереч очікуванням ватаги, побіг до них.

— Господи! Що сталося? — закричав управитель, наче покійні могли відповісти. — Hi-ні-ні! Що сталося?!

— Сталося, що твій сраний пан намагався нас убити, — сказав Гнат, засгібнувши черес на останню клямру. — Ось він валяється, до речі.

Мажордом здригнувся, обернувся та затиснув рота рукою в білій рукавичці, ніби угледів привидів.

— Варто було почати саме з нього, — додав Гнат та взявся за обшук тіла Борцеховського.

Управитель сполотнів та вирячився на характерника, як на диявола.

— Ви наче здивовані. Не очікували побачити нас живими? — поцікавився Пилип.