Аркан вовків

Дівчата, жінки, чоловіки та парубки, серед котрих був і Данило Щебетюк, стривожено гомоніли та кидали сторожкі погляди на величезного рудого бороданя із голим торсом, вимазаним кров'ю та брудом. На об'ємному череві трьома клямрами виблискував черес, правиця стискувала шляхетського пірнача. Характерник нагадував розбудженого посеред зимової сплячки ведмедя. Блідий та мовчазний мажордом завмер поруч нього, що також було дивно, адже зазвичай він ходив тінню пана Борцеховського.

Незабаром явилися ще троє сіроманців. Одяг вони мали чистий, а от обличчя та руки благали про воду. Невисокий юнак із дуже довгим світлим волоссям, яке потьмяніло від бруду, перевірив двері до зали, які здоровило зачинив на ключ. Усім одразу стало тривожно.

— Сховали? — спитав Ярема.

— Так, — кивнув Северин. — Тут усі мешканці мастку?

— Каже, що всі, — повідомив Яровий, кинувши на мажордома Стефана важкий погляд.

Той мовчки вклонився, засвідчуючи сказане.

— Час зробити оголошення, — шляхтич обвів залу пірначем. Його грива та борода сплуталися, пасма злиплися від крові. — Гомонять так, наче ми у крадіжці столового срібла когось підозрюємо.

— Давай ти, Щезнику, — буркнув Гнат.

— А чого я?

— А хто їхнього сраного пана забив? З цього і почни. Одразу слухатимуть.

Чом би й ні? — подумав Чорнововк. Кілька секунд він вглядався в обличчя слуг, а затим вийшов уперед і махнув шаблею — тою, що розсікла голову Борцеховського. Він спирався на неї дорогою до палацу.

— Увага!

Всі стихли та обернулися до нього. Колись це могло збентежити чи збити з пантелику, але не тепер.

— Моє ім'я Северин Чорнововк. Уночі ваш пан, Олександр Борцеховський, застрелив нашого командувача і підступно намагався вбити нас. Натомість я вбив його. Всі, хто був разом із ним, також мертві. Мажордом тому свідок.

Погляди вогнем перекинулися на Стефана. Той тільки кивнув.

Крик жаху прокотився і миттю стих, коли характерник ударив шаблею по найближчій комоді та перетворив якусь вазу на купу уламків.

— Слухайте уважно, — продовжив Северин. — Сюди прямує загін лицарів Сірого Ордену. Допоки вони не прибудуть, всі залишаться у цій залі. Без жодних виключень! І годі дивитися так, наче ви не розумієте, про що мова. Ви чудово знаєте, що мало статися цієї ночі!

У ньому раптом здійнялася скажена лють на цю юрбу, цю слухняну отару мовчазних овець.

— Всі ви знали про це! Знали та мовчали. За вашими спинами полювали на людей! А ви вдавали, ніби нічого не відбувається. Засинали, аби не чути сурми мисливців та постріли у лісі. Відводили очі від діброви перед мисливським будинком. Нехай пан бешкетує! Адже він людина добра, платить справно та завжди відпускає на свята до рідних. Нехай полює, кожному потрібно якось розважатися. Тим паче характерники ж не люди, чи не так? — Северин вказав на черес. — Вихрести, вовкулаки, з нами так і потрібно. Таких не шкода!

Якісь жінка розридалася. Перед очима Чорнововка стояла біла, як крейда, голова Вишняка.

— Роками ви мовчки споглядали, як росте діброва. Ті, що добровільно прийняли прокляття, аби захищати вас і ваших дітей, помирали, не встигнувши дожити до двадцяти років... Заради збоченої розваги вашого пана. А ви жили далі. Не йти ж через такі дрібниці з теплого місця! То не ваша справа, не ваш страх, не ваша смерть.

Лють згасла так само раптово, як спалахнула. Севе-рину розхотілося щось говорити. Він зневажав цих людей. Чорнововк помовчав та спитав наостанок:

— То хто з нас перевертень?

Він повернувся до братів та всівся на підлогу спиною до мовчазного зібрання.

— Мовив, як осавула! Я ледь сльозу не пустив, — сказав Гнат, сідаючи поряд. — Але полізли самі шмарклі. Застудився, курва... І плече від клятого срібла розболілося.

— Тобі варто промити рану, бо запалиться, — зауважив Пилип. — Малюку також, бо його бік аж пашить. Може початися нагноєння.

Шляхтич скривився, кинув погляд на страшну рану, схожу на чорний опік, та кивнув.

— Нас це також стосується, Щезнику, бо ти кульгаєш дедалі сильніше, — додав Олефір. — М'яз пробило наскрізь.

Він на хвилину забув про ногу. Біль став таким само звичним, як і кірка бруду на обличчі.

— Займемося. І Стефана допитаємо, — він кивнув на мажордома неподалік, який стовбичив між ватагою та працівниками.

— Призначенців не чекатимемо? — спитав Ярема.

— Вони з ним окремо поговорять. А я прагну відповідей зараз.

— Почекайте, я принесу торбу з ліками, — сказав Пилип. — Малюче, дай ключі.

Люди сторожко дивилися, як він покидає залу і зачиняє за собою двері. Северин очікував протестів проти ув'язнення, але вочевидь його промова так вразила їх, що люди розсілися в іншій половині зали та лишень вели тихі розмови.

Коли Олефір повернувся, характерники розібрали білі хустини та лікарські мазі, а Яровий махнув рукою до мажордома. Той підійшов і легко вклонився.

— Чим можу допомогти?

— Розкажи, звідки Борцеховський брав характерників для забавок, — сказав Северин.

— Я... не певен, що...

— Не викаблучуйся, погань! Викладай усе, що знаєш, — Гнат почав промивати свою рану, від чого його настрій суттєво погіршився.

Стефан смикнув кутиком рота.