Аркан вовків

Савка дивився повз них у далечінь. Мирон обережно витер слину з його підборіддя, накинув на юнака свою опанчу. Савка не ворухнувся.

Мирон махнув рукою востаннє. Віз зник у лісі. Брат Рогач перетворився на попелястого вовка та впевнено повів загін дорогою, а затим усіма роздоріжжями та перехрестями.

— Що значить «другий вовк»? — спитав Северин.

— Метод стеження, — відповів Пилип. — Перший вовк переслідує ціль, а другий вовк веде гурт за слідами першого. Дозволяє не втратити ціль та водночас не підійти заблизько до неї.

Після того ватага мовчала.

Про що говорити? Про жахи, які спотворили веселого Павича на цю скривавлену людську подобу? Про виродків, які могли таке чинити?

Воно не потребувало слів. Єдине, що мало сенс — помста.

Коні брата Променя і брата Рогача з їхніми речами слухняно трюхикали разом з іншими. Треба буде так Шарканя навчити, подумав Северин, та миттю про це забув. Перед очима стояв брат Павич і безпорадна слина на його підборідді.

Характерники їхали години зо дві, переслідуючи вовка, поки Самійло не оголосив:

— Зараз ми незаконно перетнемо кордон зі Смарагдовою Ордою, — його палець вказав на митний стовпчик. — Відповідальність за порушення беру на себе.

І, не зупиняючись, характерники поїхали далі.

— Кордон? — прошепотів Ярема. — І де прикордонники?

— Де золотих жбурнули, — похмуро відповів Гнат. — А то ти не знаєш, як ці справи робляться.

Северин уперше потрапив за кордон.

Землі Смарагдової Орди зустріли безлюддю. Колись тут стояло Московітське царство, що не встояло під навалами відродженої Орди, перетворившись на черговий улус. Молодий Гетьманат вистояв — за легендами, завдяки життям чотирьох Мамаєвих джур, які разом боронили кордон.

Невдовзі повернувся брат Промінь.

— Знайшов їхнє лігво, — спішно повідомив характерник, перекинувшись на людину. — Збираються в дорогу, можуть роз'їхатися врізнобіч за кілька годин. Нарахував двадцять вояків.

— Обернені?

— Схожі на недобитків Вільної Зграї.

Ярема скреготнув зубами. Гнат вилаявся. Книш роздумував кілька секунд і наказав:

— Готуймося до бою.

***

Мало хто знав про існування тієї хатини: занедбана дорога оминала іншу сторону пагорба, тому жодному подорожньому, яких тут траплялося небагато, не спадало на думку зійти зі шляху та об'їхати пагорб у пошуках притулку. Старий перехняблений зруб стояв біля підніжжя, притулившись до землі стіною, поруч похилилися древні стайні. Неподалік стирчав непримітний характерницький дуб, гілля якого постійно рубали і через те воно здавалося замалим для свого стовбура, немов дитячі руки на дорослому чоловікові.

У стайнях тіснилися коні, біля хати стояли навантажені вози, а кілька десятків чоловіків улаштували толоку навколо порожнього — ділили скарб зі скрині Борцеховського. Гамір і лайка чулися за милю. Кращої нагоди для нападу годі було чекати.

Катря запропонувала заскочити кавалерійським нападом, але Книш не погодився: викрадачі могли перекинутися та розтектися вовками на всі боки. Він вважав, що перша атака мала бути неочікуваною та якомога смертельнішою, після чого треба скувати рештки ворожих сил боєм та не дати їм жодного шансу на втечу.

За наказом брата Полина характерники зарядили піштолі та рушниці. Пилип і таврієць з контррозвідки перевірили тятиви. Северин двічі переконався, що його куля срібна (мабуть, це лишиться його звичкою до кінця днів).

Після підготовки всі, крім вартових, роздягнулися — Северин намагався не витріщатися на Катрю, яка скинула одяг без натяку на сором'язливість, — сховали речі по саквах, накинули на голі тіла опанчі та почали рух. Наближалися до сховища викрадачів проти вітру, аби не виказати себе запахами; за командою злізли з коней і далі повзли на черевах, допоки Самійло не наказав зупинитися.

— Цільсь.

Характерники поставали на коліно; Северин узяв на мушку натовп біля воза. Це вам за Савку.

— Вогонь!

Грім залпу розірвав степову тишу, свиснули стріли і біля хатини пролунало кілька пронизливих криків. Коли порохову хмару розвіяло, полем мчало вісім вовків, а поруч ватаги лишилися тільки відкинуті опанчі та розряджена зброя.

Юрба біля воза попадала долі, деякі не ворушилися. Поки Ярема, Гнат та Северин перезаряджали піштолі, Пилип випустив ще дві стріли: земляк із контррозвідки позичив йому свій арсенал зі срібними наконечниками.

Ті, що вижили після залпу, вскочили на землю вовками та з гарчанням кинулися у бій.

— Я приведу коней, — сказав Гнат і помчав назад.

Перед початком битви Самійло суворо заборонив їм лізти у ближній бій.

— Розірвуть, — лаконічно пояснив характерник. — Після першого залпу пильно слідкуйте за полем бою. Як хтось спробує втекти, стріляйте. Ніхто не має вирватися!

Книш помовчав і додав:

— Якщо нас покладуть, тікайте. Це наказ.

Северин зарядив піштоля, але нового пострілу не робив — у такій колотнечі не розбереш, де свій, а де чужий. Руки його ледь тремтіли від напруги, хоча здалеку битва видавалася не більше ніж голосною метушнею у куряві.

Гнат повернувся зі скакунами.

— Треба під'їхати ближче, — зауважив Пилип. — Якщо хтось тікатиме за пагорб, то ми не помітимо.