Аркан вовків

Двоє призначенців у супроводі Стефана винесли важку скриню та поставили її до воза, від чого зміст її промовисто брязнув. Служки почали зносити харчі, невдовзі скринька зникла під запасом провіанту.

— Куди це ви зібралися, малеча? — під'їхала до ватаги Катря.

Після похорону Вишняка вони майже не бачилися.

— Разом із вами їдемо, — відповів Северин якомога ввічливіше, бо решта відповісти не ризикнула.

— Тобто напросилися нам на шиї, — сказала Катря.

— Чому ти так із нами розмовляєш? — не стримався Северин і миттю пожалкував.

Та що це зі мною коїться? — розпачливо подумав юнак.

Гнат скрушно похитав головою. Катря наблизилися, вкусила Чорнововка крижаним поглядом і прошипіла:

— Не подобається, як я розмовляю? То спробуй утнути мені язика.

Северин відвів очі, визнаючи поразку. Катря сплюнула під копита Шарканя та поїхала до призначенців.

— Яка муха тебе брикнула? — спитав Ярема. — Не варто з нею так розмовляти!

Чорнововк пробурмотів кілька непристойних слів. Настрій, і без того не найкращий, упав ще нижче.

Коли провіант було завантажено, Самійло потис руки скарбничим і застрибнув на коня. Разом із іншим призначенцем він їхав першим, затим слідувала пара контррозвідки, віз, ватага молодих вартових та решта призначенців.

Загін не встиг рушити, як з алеї до палацу ввірвався вершник.

— Хто з вас Самійло Книш? — спитав він, переводячи подих.

Кінь під ним важко дихав і тремтів — гнали його немилосердно.

— А це ще хто такий? — спитав Гнат.

Після короткої розмови з Самійлом процесія вирушила далі, а невідомий вершник під'їхав до юнаків. Він був худий, із великими залисинами, мав довгі обвислі вуса та блакитні, майже прозорі очі. Северин згадав його по Буді.

— Мирон Деригора, — назвався характерник.

— Вчитель брата Павича, — сказав Пилип.

— А ви його ватага? Я почув звістку та примчав сюди. Як повернувся від османів та дізнався про зникнення мого йолопа, нехай йому Мамай допомагає, де би він зараз не був... Примчав. Хоч якось допоможу! Дяка небу, що брат Полин усе зрозумів та дозволив залишитися. Бо я їхав без узгоджень, без наказів, просто наосліп.

Він долонею витер піт з обличчя, перевів подих і роззирнувся.

— Вперше бачу такий великий загін із часів Вовчої війни. Ох, браття, надеремо ми сраки тим покидькам, Богом клянуся, надеремо!

***

Загін, яких Мирон Деригора не бачив із часів Вовчої війни, не міг не привернути зайвої уваги, що, з огляду на таємничість завдання, було вкрай небажано — тому для мандрівки Самійло обрав забуті манівці, де не стрічалося ані душі. Мало хто з місцевих знав про існування тих доріг, але характерницький атлас пам'ятав усе.

Переїзд забрав довгих три з половиною дні. Руху постійно щось заважало: дорогу перекривали повалені дерева, у глибоких ямах віз ризикував лишитися назавжди, інколи дорога зникала, і характерникам по кілька годин доводилося штовхати воза по коліна в бруді через розкисле поле. Треба віддати належне Семену: воза підготували відмінно, нові колеса легко проверталися на вісі, бо інакше подорожні мали всі шанси загрузнути у твані на віки вічні.

— Обожнюю вовчу стежку, — сказав Гнат, марно намагаючись відшкребти бруд із шиї. — Кілька днів тому ночуєш у палаці, а сьогодні вже по вуха в лайні. Аж на зубах хрускотить.

— Пельку стули, — гримнула Катря. — Скиглиш, як дівчисько!

Присоромлений Гнат замовк, а Ярема подивився на Катрю закоханими очима. Пилип знизав плечима, ретельно витер руки та дістав одну з книжок, яку прихопив із бібліотеки Яструбиного маєтку.

За ці три дні Северин кілька разів ловив на собі задерикуватий погляд Катрі, але не відповідав на нього. Тільки нових сварок зараз не вистачало! Чорнововк вирішив: якщо вони майже дісталися до Савки, то на такі дрібниці треба не зважати.

Вночі табір охороняли парами у три зміни. Якось Северину випало чергування з одним із призначенців. Підкидаючи хмиз до багаття, чоловік мовив:

— Шкода, що твій батько більше не з нами.

Чорнововк уважно вдивився в його обличчя.

— Ти був на похороні... Вибач, брате. Я тоді не приглядався.

— Та нічого. Я — брат Промінь.

— Брат Щезник.

Характерники потиснули руки і на тому розмова скінчилася: призначенці не полюбляли зайвий раз розтуляти рота.

Мирон Деригора виявився зовсім не тим похмурим типом із оповідок Савки — радше він був веселим чоловіком, але втрата колишнього джури вельми позначилася на ньому. Із ватагою він тримався дружньо, залюбки теревенив з кожним охочим, а особливо з Яремою. Северину здалося, що таким чином Мирон намагається сховатися від думок про долю Савки.

Свинцеве небо та червоні заходи сонця обіцяли невдовзі перший сніг; ночівля без пари шарів теплого одягу обіцяла застуду. Захар о такій порі переставав зупинятися під небом та переходив на ночівлю по корчмах і гостинних дворах.

Северин сумнівався, чи є тут бодай одна корчма в околицях кількох миль. Для зустрічі їм призначили пустельну місцину неподалік земель Смарагдової Орди, де пізньої осені нікого, крім оборонців кордону, не з'являлося.

Новий табір за наказом Книша розбили у ліску.