Аркан вовків

У маєтку ватага пробула пару днів. Поранені набиралися сіл, аби мати змогу їздити верхи без сторонньої допомоги, а палацом кипіли збори: скарбничі зняли заборону на виїзд, тому вся прислуга збирала речі — ніхто не хотів лишатися у маєтку. Мажордом Стефан височів посеред тієї метушні, як капітан корабля, що йде під воду.

Попри біль у стегні Северин довго гуляв лісом, намагаючись відтворити той шлях, яким тікав пам'ятної ночі. Знайшов струмок, прогулявся за течією, поблукав хащами, знайшов ту саму вовчу яму. Кілок, що поранив його, лежав біля пастки — мабуть, його дістали мисливці в пошуках зниклого характерника. Северин підняв штиха, подивився на темний слід власної крові. Стегно прошило болем. Захотілося спересердя вкинути кілка назад у яму, але натомість, спираючись на нього, юнак пошкутильгав до поля битви.

Тут було порожньо — зброю, мертвих собак і коней забрали, решту слідів змив дощ, про бій нагадували зламані кущі та витоптана земля. Але насправді побоїще не зникло, а просто перенеслося до хижі біля до пагорба, подумав Северин. Коли воно зникне звідти, то обов'язково з'явиться деінде.

Мисливський будинок було зачинено на великий висячий замок. Молоді дуби потроху осипалися попелястим листям.

— Ми знайшли їх, брате, — промовив Северин над могилою Вишняка. — Знайшли та вирізали до ноги. Спочивай спокійно.

Він замовк і глянув на дорогу від палацу: до діброви крокував Ярема. Шляхтич сумно посміхнувся Северину.

— О, братику. Теж прийшов провідати?

— Бо коли ще доведеться побувати в цих краях.

— Правду кажеш, — Ярема витер очі, що набрякнули сльозами. — Досі не вірю, що тут лежить Кремінь, хоча вже й паросток проклюнув.

Северин придивився. Справді: з голої землі вже стримів невеличкий, але впевнений паросток дуба.

— Так швидко! Я думав, він тільки навесні зійде.

— Характерницькі дуби навіть узимку ростуть, — сказав Яровий. — Попри всі закони природи. За рік уже буде молодим деревом, а за два розкинеться величезним дубом.

Отже, на могилі батька також виріс паросток, подумав Северин. Уперше від спогаду про Ігоря йому стало сумно.

— Що за дрючок? — шляхтич кивнув на його імпровізований костур.

— Той самий, що ногу пробив, — Чорнововк покрутив кілка в руках і закинув його подалі у хащу. — Був би залізним, то все минулося би синцем.

— А був срібним, міг би без ноги лишитися, — Ярема труснув рудою гривою та поправив очілля. — Ніколи не розумів цих умов. Чому Мамай обрав саме такі сили і саме такі слабкості? Бог його знає. Крива вовча стежка...

Шляхтич зітхнув, протер червоні очі. Северин мовчав, відчуваючи, що Яровому потрібно виговоритися.

— Коли Савку побачив, ладен був голими руками повбивати його кривдників... Така лють мене виповнила! Як тоді, коли прийшов до тями і побачив убитого Вишняка... А потім, у бою, коли Офелію поцілили, та куля наче в мене влучила, — Ярема перехрестився. — Стільки часу разом... Рідною стала. Така добра і чуйна! Розуміла накази самою думкою, не доводилося навіть рота відкривати...

— Я би теж плакав, якби втратив Шарканя, брате.

— Та не вигадуй! Ти тримаєшся молодцем... І Варган також, він як взірець... Коли лежав підстрелений на руках, то казав, що мені з торбинки дістати та як його лікувати. Наче не сріблом підстрелили, а скабку в п'ятку загнав, — Ярема дістав величезного носовика з монограмою «Y. Y.» і висякався. — А я тільки сльози ллю постійно. Такий великий, а таке рюмсало... Наче справжній малюк.

— Та годі тобі, ясновельможний, — Чорнововк підбадьорливо гепнув шляхтича по широкій спині. — За життя я знав лише двох таких добрих людей, як ти: моя мама і мій учитель Захар. Коли я плакав та стидався сліз, Захар казав, що почуття суму — частина нашої природи, якої не позбутися. Горювати, кохати, ненавидіти, сумніватися, боятися, відчувати... Це не може бути соромом! Ми ж люди. Хоч і прокляті...

Яровий посміхнувся та вдячно стиснув Северина в обіймах.

— Полегше, — прохрипів Чорнововк.

Від брата Полина надійшов наказ: ватага мала дістатися Буди, де відбудеться зустріч із Радою Сімох. Контррозвідник, чиє ім'я Северин не запам'ятав, поїхав далі у власних справах, а Катрі доручили супровід ватаги до самого міста.

Ярема їхав на кобилі, яку вони забрали разом із возом зі стаєнь викрадачів. Попри тихий норов і слухняну вдачу кобила шляхтичу не подобалася. Яровий навіть не хотів давати їй ім'я.

— Ніхто не замінить Офелію. Чому вона загинула? Чому саме вона? — бурмотав шляхтич і потім вибухав: — А цю вайлувату скотиняку продам! Теліпається, наче плуга тягне!

Він поводився несправедливо, був того свідомий, від чого лютував ще більше.

Пилип та Гнат мали блідий вигляд, тому для їхнього перепочинку ватага за наказом Катрі часто зупинялася.

— Сподіваюсь, нікому з вас, бовдурів, не спаде думка плескати язиками про події біля пагорба, — не втомлювалася нагадувати Катря. — Як і про Борцеховського! Тримайте все при собі. Зрозуміло?

Вони тільки кивали.