Аркан вовків

Погорда нашіптувала їдкі відповіді. «Не знаю, хто ти, але не пиши мені більше». «Потрібна нова ніч ініціації? Вибач, не хочеться». «У нас різні дороги... Хто це сказав? А, так, ти ж і сказала. Мабуть, забула. Дуже зручно забувати, коли тобі щось дуже потрібно, чи не так?»

Северин кинув перо на стіл, встав і поміряв кімнату кроками. Ворона сиділа на ліжку, крутила головою слідом за його рухами та зрідка клацала дзьобом, ніби не наважувалася карканням збити хід думок.

Кожна з ядучих відповідей приносила маленьку насолоду. Чорнововк навіть промовляв їх уголос, але задоволення швидко випарувалося. Він може надіслати такі слова, має на те повне право, навіть сама Ліна готова до них. Але чи буде це гідним вчинком?

Кілька років вона була кращим другом і не раз виручала його з усіляких негараздів, коли Северин жив у Соломії. Навіть колючою образливою відмовою Ліна не перекреслила тих дитячих років. І вона ніколи не написала б йому, переступивши власну погорду, якби це справді не було важливо.

Северин повернувся до паперу і заскрипів пером.

***

Брати сиділи під деревами — там, де майже три місяці тому чекали зустрічі з осавулами. Гнат і Пилип читали, Ярема курив. Усі водночас підняли на Чорнововка голови.

— Ми тут побачилися вперше, — нагадав Северин замість привітання.

Тільки Савки не вистачає, подумки додав він.

— Ага, — Бойко згорнув книгу. — Ти тоді надувся, як індик, та сів окремо.

— Багато хто сидів окремо, — відказав Чорнововк.

Вигляд брат Еней мав поганенький: за останні дні щоки та голова поросли щетиною, а близнючок він мусив тимчасово перевісити на черес.

— До мого частування не підійшов, — Ярема примружився лукаво.

— Бо хвилювався, — роздратовано відповів Северин. — От причепи!

Шляхтич зрання завітав до цирульника, тому мав бездоганні бороду та вуса. Грива його була вимита, розчесана та розповсюджувала приголомшливо могутній запах парфумів.

— Ворона зникла, — зауважив Пилип.

— Вночі полетіла.

Після поранення Олефір був дуже блідий, але тепер його засмага майже повернулася, і він рухався значно впевненіше, ніж у Яструбиному палаці. Попри ураження сріблом, таврієць оклигував швидше за Гната.

— Якою була твоя відповідь? Якщо не секрет.

— Сказав, що допоможу.

Пилип здивовано підняв брови, Ярема голосно ляснув по обличчі долонею, а Гнат застогнав.

— Анічичирк! — цитьнув Северин. — І залиште при собі поради, як варто було чинити. Теж мені, Чорна Рада!

— Ага, — підморгнув Гнат. — Підкаблучник ти.

— Озвався той, хто на власну сестру зайвий раз глянути боїться, — відбив Северин. — До речі, де вона?

— Катрю не запрошено.

— Може, відьма його приворожила, — мислив уголос Яровий. — Як їй схочеться, так ним і крутить. То брат Щезник від неї їде, то назад мчить...

— Годі вже, — накомизився Чорнововк. — То моя особиста справа! Я ж тобі не розповідаю, яку кобилу купити.

— Ну ти порівняв!

— Не годиться спізнюватися на зустріч з осавулами, — сказав Пилип, уриваючи дискусію. — Допоможіть підвестися.

Ярема підняв Гната, Северин подав руку Пилипу. Обидва рухалися скуто через щільно перев'язані тіла.

Характерники неспішно рушили по стежці до дуба Мамая.

— Що читаєш? — спитав Северин, кинувши погляд на нову книгу Гната. — Перевидання Енеіди?

— Ні, — зніяковів Бойко. — «Три мушкетери».

— Овва! Як це ти зрадив Котляревському?

— Ти сам радив почитати щось інше, а Катря у маєтку про якихось арамісів казала... Мене цікавість розібрала. Варган підказав, що то ім'я з книги. То я її у бібліотеці дохлого магната розшукав та собі забрав.

— Подобається?

— Без рими нелегко читати, але цікаво.

Збиралося на дощ. На кожному кроці перед очима Северина оживали картинки серпня.

— Тут стояв стіл з Басюгою.

— Ага, збивав з пантелику своїм допитом, — кивнув Гнат. — «Чому ти вирішив стати характерником?» Бо напився та прокинувся зі срібною клямрою, дідько, що за питання таке?

— Таких дурниць тоді наплів, Господи, — Ярема перехрестився. — Сім мішків гречаної вовни!

— То ти не чув мене у Данилишина, — скривився Северин. — Ото був справжній сором! Половину питань завалив, якщо не більше.

— Я йому сказав, що Київ — столиця на Дніпрі, а більше ні чорта не знаю, — сказав Гнат.

Всі розсміялися. Дивно, — подумав Северин: як він тоді нервував і як смішно це пригадувати зараз, хоча не минуло й півроку.

— На цьому місці, брате Малюче, твій дід мене добряче відлупцював, — повідомив Северин.

— Це він полюбляє, — кивнув Яровий. — Його, як і брата Енея, хлібом не годуй, дай тільки шаблюкою помахати.

— Ви, бевзі, просто не розумієтеся на високому мистецтві фехтування.

Мамаїв дуб нагадував багаття, що згасає: листя нагорі посіріло, а знизу догоряло червоним, наче вугілля жевріло. Під дубом чекали троє осавул із Ради Сімох: Віра Забіла, Немир Басюга та Іван Чорнововк.

— Вітаємо, браття, — промовив Немир.

Ватага вклонилася.

— Приємно бачити вас живими та в доброму гуморі, — Басюга посміхнувся. — Пане Бойко, пане Олефір, як ваше самопочуття?

— Добре.

— Гоїться, як на собаці.

— А ваші порання, пане Чорнововк і пане Яровий?