Аркан вовків

— Захиснику. Що готовий віддати, аби залишити її життя?

— Я...

— Не ти, — заперечив шепіт. — Ти належиш Гаспиду. Не торкаюся його речей багато епох.

— Я... можу дати, — Северин почав лічити все, що спадало на думку. — Шабля, ніж, піштоль, одяг, гроші...

— Захиснику. Не знаю цих слів. Віддай найцінніше, що маєш. Або відійди.

І тут Северин згадав. Він заліз під мокру від поту сорочку, намацав потайний гаманець, дістав древнього таляра.

— Ось! — він кинув монету на землю.

Це було безглуздо, це не мало сенсу, але це стало його останньою надією.

Чорні мацаки огорнули срібне кружальце.

— Немолоде... Торкалися багато мізерних... Вбирало тепло їхніх тіл, відчувало переживання, несло на собі спогади... На ньому була кров...

Северин важко дихав. У голові наморочилося, від морозу, що тягнувся від тіні, здерев'яніли м'язи на обличчі. Він відчув, наче незримі нитки заповзають йому в голову, перегортають його спогади, дістають поцілунок Ліни, спостерігають ніч Купала, слухають їхню сварку...

— Захиснику. Я забираю твій мізерний викуп.

У голові прояснилося, таляр зник, а Северин не повірив власним вухам.

— Це мізерний дар, — провадив шепіт. — Але вона живе. І ти живи. Поки можеш. Захисник.

Невидима сила штовхнула в груди, він повалився на землю та миттю вскочив, але темна постать розтанула. Місяць випірнув з-за хмар, і почувся перший, найсміливіший цвіркун. Усередині кола було тільки розбите люстерко.

— Ліно! Ліно! Ти чуєш мене?

Вона розплющила очі та радісно посміхнулася.

— Привіт, — вона кілька разів кліпнула.

— З тобою все гаразд?

Він допоміг їй сісти. Відьма обвела галявину здивованим поглядом.

— Ми в лісі? Ніч?

— Та сама галявина, — Северин обережно притримував її за спину. — Все пішло не так... але тепер минулося.

— Що пішло не так? — вона скривилася і помацала голову. — Забила потилицю... Буде гуля...

Відьма поводилася дивно.

— Що з тобою, Ліно?

— Вибач, — вона винувато посміхнулася. — Ми знайомі? Я не можу пригадати... Так дивно.

— Чорт, — сказав Северин. Жах і холод відступили, він знову повністю відчував власне тіло. — Давай допоможу підвестися.

— Дякую... Ти добрий. Допомагаєш мені, — Ліна піднялася на ноги, хитнулася і вчепилася за його плечі. — А чому ми в лісі вночі наодинці? Ти мій коханий?

— Ні.

Вона втратила пам'ять, збагнув Северин. Треба негайно мчати до Соломії. Недарма вона забороняла цей клятий ритуал!

Чорнововк обережно повів дівчину крізь хащу, на звуки води.

— А куди ми йдемо? — перелякано спитала Ліна.

— До Дніпра, там чекає мій кінь. Я відвезу тебе додому, — Северин розмовляв, як із малою дитиною.

— Нічого не пам'ятаю, — вона однією рукою міцно тримала його долоню, а другою терла собі маківку. — Такою дурепою почуваюся! Твоє обличчя знайоме, але не пригадую імені...

— Мене звуть Северин.

— А як звуть мене?

— Ліна.

— Ліна... Гарне ім'я, мені подобається. І Северин також гарне. А наш дім далеко звідси?

— Недалеко. Ми швидко доїдемо, тільки на дорогу виберемося. Обережно, тут корінчик.

Вона все одно перечепилася, але Северин надійно тримав її. Така легка і тендітна... Що ж ти накоїла, Ліно?

— Голова гуде, — вугільні знаки на її обличчі розтерлися. — Як я сюди потрапила?

— Коли я приїхав, ти вже була тут.

— Так холодно... Який зараз місяць?

— Листопад. Ти нічого не пригадуєш?

— Була просто темрява... І все. А потім я прокинулася і побачила тебе. Так дивно... Розкажеш мені, що відбулося?

— Розповім.

Шаркань поніс їх до Соломії.

***

Будь удома, тільки будь удома, — крутилося в голові. Відьма мала звичку засиджуватися за північ, проте вікна хатинки були темними.

Кілька хвилин тому Ліна поскаржилася на сильний головний біль і знепритомніла. Він обережно взяв її на руки, відчинив копняком хвіртку та крикнув у вікно:

— Соломіє!

І додав кілька копняків по дверях.

Обличчя Соломії, яку насмілилися підняти з ліжка посеред ночі, пашіло гнівом.

— Северине? Ліно? — відьма стояла босоніж, у нічній сорочці, стискаючи у руці невеличкого стилета. — Що, в біса, діється?

Северин без запрошення пройшов усередину та поклав дівчину на застелене ліжко. У кутку блиснули котячі очі та почулося недоброзичливе нявчання.

— Ритуал, — пояснив Северин. — Ліну відкинуло. Вилізла чорна почвара. Я її прогнав. Ліна втратила пам'ять.

Соломія помахом долоні запалила каганець, протерла очі та сіла біля учениці. Торкнулася лоба, стривожено повернулася до характерника.

— Який ритуал? Де ти її знайшов?

— Шарканя на двір заведу та розповім.

Коли він повернувся, на лобі Ліни лежав теплий компрес. Соломія роздягла дівчину, вкрила ковдрою, вимила руки та обличчя від вугілля, запалила в піалі суміш висушених трав. Перекручені пелюстки, стебла й листя курилися легким пряним димком.

— Розповідай, — Соломія сховала стилет до невеличкої чорної скрині на столі.

— Вона відправила до мене ворону. Просила про допомогу, — Северин розповідав якомога лаконічніше. — Я погодився та приїхав на місце зустрічі. Ліна сказала, що їй потрібен захист, якщо ритуал піде не так. Ми пройшли в ліс, я відвернувся, вона почала ритуал і незабаром все полетіло шкереберть.

— Опиши ритуал.