Аркан вовків

На кладовищі було безлюдно. Сипав перший сніжок, схожий на крупу, торкався землі та зникав.

Час залишити все, що накопичилося, у минулому. Він помовчав трохи, роздумуючи над початком, і заговорив.

— Я став характерником за вашим прикладом. Хотів черес із трьома клямрами, бо ви носили такі. Я не думав про небезпеки, що чигають на вовчій стежці, я просто хотів бути, як ви... Особливо як ти, тату. Ти став для мене неосяжним ідеалом, за котрим недолугий син ніколи не міг угнатися. Я бачив тебе так рідко, що забував не тільки голос і обличчя, а й усе, що вмію, навіть слова губив у твоїй присутності, бо мав лише кілька хвилин, аби вразити тебе, довести власну вартісніть та гідність! Я так хвилювався від тієї відповідальності... Бо найбільше, чого я боявся — розчарувати тебе. Я прийняв срібну клямру без жодних сумнівів, тату, аби не зрадити маминої пам'яті та не підвести твоїх очікувань. Соломія і Захар намагалися достукатися мене, та хіба я їх слухав? Я мав лише одного авторитета у світі — тебе. А ти навіть не бачив, як я вирушив у Потойбіч підписати криваву угоду. Ґаад розкусив мене з першого погляду.

Северин відчув сльози на щоках і замовк. Слова звучали занадто пафосно та фальшиво.

Чому ти не розповів, що це за стежка, тату? Я ніколи у житті не побажаю своїм дітям такого шляху. Геть від нього! Я хочу, аби мій син гуляв на вечорницях, веселився, помилявся, вивчав цікаві науки, а не дивився на мене захопленим цуциком і за моїм прикладом поневірявся вічним безхатьком паланками Гетьманату. Постійно в пилюці доріг, постійно під підозрілими поглядами, постійно ризикуючи життям!

Ким би я міг стати? Гадки не маю. Я ніколи не мав іншої мрії, ніколи не уявляв собі іншої долі. Архітектор, коваль, мірошник, кухар чи механік — то були чужі мрії, адже мою оперізував черес із трьома клямрами. Ти не сказав мені, тату, що під шатами легенди ховаються лише кров і біль, а я зрозумів це, коли було запізно.

Ні, я не шкодую! Я пишаюся своїм вибором, не жалкую і

знаю, заради чого приніс цю жертву. Дороги назад немає. Але чому ти не захистив мене, як намагалася захистити Соломія? Невже тобі було так байдуже до мене... Чим я так завинив? Ти пропустив навіть мій прийом до Ордену! Минуло майже три місяці, і відтоді моя золота клямра вже тьмяна від бруду. Як ти не збожеволів від такого життя, тату?

Мабуть, тобі допомагала мама. А коли її не стало, божевілля захопило тебе... Бо не можна бути сіроманцем і лишатися при здоровому глузді.

Я став непотрібним, з усіма своїми питаннями та прагненнями, ти забув про моє існування, бо твій список смертників заміняв тобі сина, аж допоки я, недолугий та забутий, не відібрав у тебе життя. Смішно, чи не так? Я, дурень, який стріляв простою кулею у перевертня. Пригадуєш?

Ти намагався вбити малих Вдовиченків, а я допоміг вистежити справжніх ренегатів, які викрадали та калічили характерників. Чому ти їх не знайшов, тату? Я власноруч убив двох із твого списку! Совість моя чиста. Я йтиму далі, хоч і не знаю, через скільки кроків на мене звалиться новий вибір між злим та поганим.

Я дізнався, що таке страх смерті, відчував її холод на обличчі, навчився цінувати щастя бути живим. Я ходив на межі. Я все зробив сам.

— Я відпускаю тебе. Спочивай із миром, батьку, — мовив уголос Северин. — Я вибачаю тобі... Пробач і ти.

Він втратив хід думок, розгубив решту слів та притулився лобом до маминого дуба. Мама зрозуміла би... Він був ладен віддати все своє золото, аби принаймні раз поговорити з нею.

— Вибачте, — почулося позаду.

Северин не почув кроків — там стояв чоловік років тридцяти, дужий, смаглявий, очі карі та уважні.

— Ви їх знали? Лицарів, що були тут поховані? — спитав незнайомець.

— Це мої батьки.

Чоловік здивовано здійняв брови а потім перехрестився.

— Господи, — очі його стали великі, наче таляри. — То ми з вами зустрілися! Нарешті!

— Хто зустрівся? — не зрозумів Северин.

— Я, виходить, ваш двоюрідний брат! Небіж вашої мами. Її звали Ольга, Ольга Чорнововк, чи не так?

— Все правильно, — обережно погодився Северин.

— Я — Трохим Непийвода!

— Северин Чорнововк.

Трохим простягнув долоню, теплу й тверду, і вони закріпили знайомство рукостисканням. Северин почувався спантеличено.

— Ви теж характерник! Молодший, ніж здалося віддаля...

— А ви певні, що не помилилися? — спитав характерник. — Я не знав, що у мами була сестра.

— Старша, — Трохим говорив упевнено. — Дід і баба були ревними вірянами, дуже гнівилися через рішення Ольги щодо служби в сіроманцях, вигнали її з родини та зреклися остаточно, коли вона вступила до Ордену...

— Так, схоже на її історію, — підтвердив Северин.

Трохим закивав.