Сам Трохим не їв і Чорнововк із великим запізненням запідозрив, що двоюрідний брат віддав йому власний обід. Але допитуватися про те не став: Непиивода явно соромився такої бідності, але намагався бути щедрим господарем.
— Може, залишитеся? — спитав Трохим. — Якщо термінової служби нема. Мені веселіше, а потім родина повернеться, вони зрадіють... Особливо мама! Якщо небожа рідного побачить, то мигцем одужає! Вони повернуться за дні чотири.
— Дякую, Трохиме, проте не можу, дорога кличе. Але обов'язково до вас навідаюся, як у цих краях буду.
Рішення прийшло саме. Северин дістав капшука, відрахував вісім дукачів — один залишив собі із рештою монет — та виклав їх на стіл перед господарем.
— Дякую, брате, за обід. Смачна у вас картопелька!
— Це що таке? — Трохим аж рота роззявив.
— Племінникам на гостинці, — підморгнув Северин. — Я ж пропустив купу днів народжень, хрестини, Миколая, Різдво... Купите їм подарунків, а то негідний з мене дядько. І давай вже на «ти», коли ми браття!
Непийвода на кілька секунд втратив дар мови і тільки переводив очі з характерника на дукачі, а подив знищував залишки сторожкої ввічливості перед небезпечним юнаком, який виявився його кревним родичем.
— Сила силенна грошей, Северине, — нарешті вичавив Трохим і глянув на монети, наче на павуків. — Я до них навіть не торкнуся! Люди скажуть — украв!
— Людям скажеш, що за такі слова я їм язики зачаклую.
— А ти вмієш? — зацікавився Трохим.
— Іноді волів би.
— Може, знаєш, як домовика в хату заманити?
— Такого теж не знаю. Знаю тільки, що гроші добробут приносять не гірше за домовика. Забирай уже! Чи ти мене, часом, боїшся?
— Не боюся, — не задумуючись відповів Трохим. — Людці багато балакають та багато не розуміють. Я ніколи сіроманців не страхався. Маю думку, що тільки гідні та сміливі люди беруть важкий гріх на душу, аби державу захищати. .. Я б на таке не зважився.
Трохим знову подивився на золоті.
— І ці гроші...
— Гроші твої. Не хочеш — викидай, бо я назад не заберу. На що мені їх витрачати? Лицарю потрібні кінь, одяг та зброя. Я все це маю. А от наглядати за могилою батьків не можу, — Северин озирнувся навколо. — Мене грітиме думка, що я маю рідну кровинку, яка опікується ними. Родина, якій я можу віддячити. І куди можу завітати в гості.
— Авжеж! Завжди раді, — Трохим похитав головою та обережно торкнувся пальцем монети, наче вона зараз втече. — Вісім дукачів... Отак із гаманця та на стіл! Сказитися можна.
— Я нещодавно бачив скриню із сотнею.
Непийвода вирячив очі та похитав головою, не маючи слів для опису вражень від думки про таку купу золота.
— Матінку вилікуєш, купиш у господарство, що потрібно, справи вгору підуть, — Северин говорив м'яко, аби не зачепити гордість брата. — Згода?
Трохим тільки кивнув.
— От і чудово, — Северин піднявся. — Поїду тепер із легким серцем. Радий, що зустрілися ми, Трохиме, та познайомилися. Родині мої найщиріші вітання переказуй. Коли наступного разу приїду — не знаю, але завітаю обов'язково.
— Ми чекатимемо, брате.
На прощання вони міцно обійнялися.
Коли Северин поїхав далі, на серці у нього було тепло і радісно, а на обличчі — вперше за багато днів — квітнула щаслива усмішка.
Епілог
Брилю від Щезника.
Привіт, учителю! Радий, що у вас усе гаразд. Нехай так буде і надалі!
Нога ще болить, але я звик. До весілля перестане.
Я майже у Києві. Після відпочинку нас розішлють вартовими по різних паланках. Я звик до цих хлопців, буде незвично без їхньої кумпанії. Хоча після кількох днів наодинці я зрозумів, що самому мені також подобається.
А ще я випадково знайшов родичів. У мами виявилася сестра, а в неї — син, мій двоюрідний брат. Уявляєте? Вони живуть у тому селі та наглядають за дубами. Я щасливий і спантеличений водночас. Досі не віриться. Про всяк випадок, його ім'я — Трохим Непийвода. Якщо матимете змогу дізнатися про нього у своєму курені, буду вельми вдячний. Бо різні помилки трапляються...
Напишу, як покину столицю.
Нехай Мамай допомагає.»
Гостинний двір, чию назву передав йому Пилип, ховався між численних вуличок Подолу за Нижнім валом.
— «Під катівською сокирою», — прочитав Северин уголос. — Де ж іще зупинитися, як не в місці з такою назвою.
Він зліз на землю та спробував передати Шарканя пахолку, що підпирав собою стіну із виглядом людини, яка помирає від нудьги.
— Сам зі своїм конем вовтузься, — відповів пахолок, дебелий хлопець з рум'яними щоками.
— Хіба це не твоя робота? — здивувався Северин.
— Не хочу, — той за габаритами був схожий на Ярему.
— Дам два шеляги.
— Засунь ті шеляги, — налиті кров'ю очі зупинилися на чересі Северина і пахолок на кілька секунд замислився. — Мені в долоню.
Северин кинув йому пару мідяків та зайшов усередину.
— Привітний у вас пахолок, — сказав він хазяїну.
— Та то небіж мій, бісова душа, ні чорта робити не хоче, уявляєте?
— Уявляю.
— Весь у татуся вродився, падлюка така, яблучко від яблуні, — хазяїн, гладкий коротун, аж слиною бризнув. — Прошу щиро вибачення! Він отак постійно відмовляється, але що я вдію? У нього кулак завбільшки з мою голову!
— Та не турбуйтеся, ваш небіж допоміг мені.