Аркан вовків

— У родині навіть згадувати про неї було заборонено! Мама потайки розповідала про молодшу сестру і завжди сподівалася, що одного дня Оля повернеться. Дуже сумувала за нею. Може, дід і баба своєю впертістю прогнівили Господа, чи тому став причиною вуглик, що випав із грубки, але хата їхня згоріла разом зі старими, земля їм пухом. Того дня був сильний вітер, наше господарство теж пожежею лизнуло, бо ми через тин жили... Мама після похорону кинулася на пошуки та нарешті знайшла сестру, але її вже не було серед живих. Мама зажурилася, а потім схотіла переїхати сюди, аби доглядати за дубом. Після пожежі таке рішення далося легко, самі розумієте... Землю ми продали, переїхали, облаштувалися потроху, тепер навідуємося сюди — свічку поставимо, крашанок на гробки принесемо, бур'яни приберемо. Ми не знали, що Ольга мала дітей!

— Я — її єдиний син, — Северин непомітно ущипнув себе, аби перевірити, чи не спить.

— Другий дуб — ваш батько, чи не так? — Трохим указав на пагінець. — Ми коли востаннє навідалися, то дуже здивувалися новій могилі, а гробар розповів, що загін лицарів приїздив та поховав когось зі своїх...

— Тут лежить Ігор Чорнововк, чоловік Ольги.

— То, кажете, ви їхній єдиний син?

— Саме так.

— А тепер маєте двоюрідного брата, — Трохим щиро засміявся. — Не поспішаєте?

— Годину маю.

— Тоді запрошую на гостину, пане Чорнововк! Удома зараз нікого нема, мама з дружиною та дітьми поїхали до родичів, а я тут хазяйную на самоті. Дай, думаю, зайду, провідаю тітку, наче потягнуло мене щось... І вас побачив, наче саме провидіння привело! То що, зайдете?

— Чом би й ні... Верхи поїдемо?

Трохим із повагою глянув на Шарканя, але відмовився.

— Пішки недалеко, якщо ви не проти прогулятися.

— Не проти.

Шарканю Трохим сподобався: кінь кілька разів тицьнувся йому в потилицю, як чинив із Захаром та Яремою — таким був його знак довіри. Шаркань розбирався в людях.

— Так дивно, — Северин потер лоба. Занадто швидко стався перехід між його прощанням з батьком та раптовим знайомством з родичем. — Вибачте, але це дуже ніяково: все життя бути самотнім, а потім виявити, що маєш тітку, про яку не підозрював... І двоюрідного брата... І небожів?

— Так, племінник і племінниця, — закивав Трохим з посмішкою. — Микола та Настя, два і чотири рочки.

— А ваш батько?

— Колишній січовик, став найманцем. Поїхав за кордон і зник безвісти, коли мені чотирнадцятий минуло.

— Я приголомшений, — зізнався Северин відверто.

— Розумію! Я ошелешений так само. Хоча, Северине, постривайте, — лоб Трохима прорізала стривожена зморшка. — Ви не раді нашій зустрічі? Якщо волієте, можемо все забути та лишитися незнайомцями. Я нікому не розповім. Ви нікому нічого не зобов'язані! Дубки ми все одно доглядатимемо.

— Та що ви таке кажете, Трохиме, — заспокоїв його характерник. — Я тільки-но знайшов рідну кров, про яку навіть не мріяв! Це, без перебільшень, один із найсвітліших днів за останні місяці.

Трохим полегшено зітхнув та спитав обережно:

— Тяжка у вас служба?

— Буває непросто.

Поки вони крокували селом, Трохим розповів про його чудову дружину — господиню Оксану, про мамину хворобу, яка останнім часом висмоктує з неї всі сили, та про найбільше щастя — двійко дітей, веселих і розумних.

Перехожі віталися, помічали черес Северина, після чого здивовано розглядали його, а затим переводили очі на Трохима. Особливо прискіпливо дивилася на характерника стара бабця у величезній хустці, яка завмерла на лавці біля старенької хати.

— Тепер пліткуватимуть, — пояснив Трохим. — Якщо бабця Параска помітила, то завтра вранці все село триндітиме. Сто років старій, а балакуча, як молодиця! Хіба не диво господнє?

— Справжнє диво. Не боїтесь пліток?

— Хто в селі живе, той пліток не боїться.

Хата Непийводи виявилася невеличкою та чепурною, її білі стінки були майстерно розписані кольоровими барвінками. Було помітно, що господарі незаможні, хоч і намагаються те приховати. Всередині бідність зяяла сильніше: підлога й стіни голі, нічого зайвого. Але прибрано, світло, охайно, іконостас на покутті — все як годиться.

— Мама поїхала до тещі, а дружина разом з нею. Діток теж взяли, аби бабу з дідом побачили. Я на господарстві лишився, холостякую. Теща каже, у неї там поблизу села живе стара відьма, яка вправно лікує. Бо вже скільки всього пробували... І лікарі, і знахарі... Багато грошей витратили, а вона, бідолашна, в'яне на очах, бо нічого не допомагає.

Трохим говорив із винуватим виглядом, ніби виправдовувався за те, що весь статок пішов на мамине здоров'я.

— Як та відьма не допоможе, спробуйте звернутися до Соломії з-під Старих Садів. Додайте, що від мене.

— Дякую за пораду, запам'ятаю собі, — Трохим прошепотів ім'я відьми та назву села. — Ваша знайома?

— Так, уміла цілителька.

— Сподіваюся, мамі покращає... Їй ще жити і жити, до самих правнуків. Сідайте, будь ласка.

Трохим дістав житнього хліба та вареної картоплі — от і весь обід.

— Вибачайте, що скромно, але чим багаті, тим і раді. Випити бажаєте? Самогон мається, під таку оказію можна й відкрити.

Єдина пляшка, подумав Северин.

— Та ні. Мені в дорогу краще води.