Аркан вовків

— А, ви характерник, — коротун розгледів черес. — Він череса боїться. Ваші друзі попереджали про ваше прибуття, казали, щоб приготував кімнату для ще одного, уявляєте? І ось ви тут! Як годинник.

— Угу, — підтримав розмову Северин.

— Ваш ключ! Страви сьогодні не подаємо, бо нікому готувати, стара моя прихворіла, вже вдруге за місяць, а листопад ще не скінчився, уявляєте? Вічна біда то з нею, тс з тим опудалом ледачим, — господарю явно наболіло. — Як справи робити? Як виживати? Ви маєте рідню?

— Куди ж без неї, — посміхнувся Северин.

Тепер він справді мав рідню.

— Дівку також не пропоную, бо, ви уявляєте, підхопила вона...

— Не потрібно дівку. Мої друзі у себе?

— Та ні, кожен пішов у справах. Просили вам переказати, що о шостій зустрічаються на Софіївській площі.

— Дякую.

Северин закинув речі до кімнати та рушив до міста. Київ готувався до зими: люди поспішали в справах у плащах, кожушках, новомодних пальтах, деякі мали парасольки. Минулого разу вир стрімкого життя його лякав, але тепер Чорнововк насолоджувався ним.

Характерник дістався Контрактової площі, трохи постояв перед Діамантовим палацом та вирішив повторити дорогу, якою вони пройшли того дня, коли Савка показував місто.

З кроками оживали спогади, які здавалися несправжніми.

Вони гуляли вп'ятьох, тринькали гроші, веселилися та потроху знайомилися між собою. Тут випивали, там розмовляли. Савка був живий і здоровий, мріяв про майбутнє в осяйних шатах. Він не знав, що його руку прибиватимуть цвяхом до дерева, аби він заманив друзів у пастку, не підозрював, що його голову вкриють численні криві шрами, під котрими згасне вогник притомності. Ігор був живий та мчав по сліду свого вічного полювання, не підозрюючи, скільки ренегатів Вільної Зграї ховаються під боком — поглянь лише на схід. Борцеховський, живий та здоровий, чекав на нову жертву, Ярослава Вдовиченко, розбита горем, чекала у засідці, Ліна мала при собі всі спогади, а сам Северин думав про неї та про пророцтво лісовика, навіть не уявляючи, що має рідну тітку та двоюрідного брата.

І Катрю він тоді знав тільки з оповідок Гната...

Северин дійшов до порту цепелінів та задивився на величні аеростати. Подумав, що може просто зараз зняти всі гроші зі свого рахунку, придбати квитка та полетіти куди завгодно, хоч у саму Гамерику, де він житиме без жахів та смертей, спокійно мандруючи до кінця днів своїх, і ніхто його не знайде...

Але вороття з вовчої стежки не існує. Вона стелиться під ногами всюди, куди би він не пішов. Адже Звір, що не боявся вбивств, тріумфував від перемог та радів зі смертельних небезпек, із насолодою вдихав запах крові і дивився байдуже на мертві тіла, той самий Звір...

Частина твого єства, брате.

Порт цепелінів лишився за спиною. Він закурив люльку і раптом згадав, як Захар подарував її, а він тоді не розумів смаку тютюну. Призвичаївся... Сталося багато змін, великих і маленьких.

Северин безцільно ходив вуличками, допоки не вгледів вивіску салону пана Гофмана.

— О, пане лицарю, — зрадів пан Гофман. — Я все думав, коли хтось повернеться за вашим замовленням!

— Ніхто не забирав?

— Ні-ні, дагеротипи на місці. Ви заберете усі п'ять чи лише власний?

— Всі п'ять. Вибачте, що так довго.

— Гарантія три роки, тим паче за таку щедру передоплату, яку ви внесли... Візьміть. Вийшли чудові світлини. Вам подобається?

Чорнововк поглянув на чорно-білий знімок.

Вони тільки-но отримали золоті клямри. Гнат зухвало підкрутив вуса та схрестив руки на грудях, Ярема тримає пірнача та широко всміхається, веселий Савка стоїть руки в боки, Северин дивиться з-під лоба, з рукою на шаблі, а погляд Пилипа блукає десь ліворуч, за кадром.

Вони ще нічого не знають.

— Подобаються, — Северин сховав дагеротипи у торбинку, яку люб'язно подав пан Гофман. — Дякую.

— Заходьте ще! Переказуйте вашому товаришу з довгою косою вітання! Він у вас із кебетою молодик.

Северин зайшов до найближчого шинка, замовив якоїсь їжі. Знову дістав дагеротип та вдивився в нього, свідка минулого, зліпка історії. Несамовито захотілося гукнути, попередити цих наївних самовпевнених хлопців — стережіться, попереду тільки кров, біль і смерть!

Але то був лише шмат паперу.

— Усі такі гарнюні, — сказала дружина шинкаря, забираючи посуд і платню. — Особливо з пером павича... Перекажи йому, що коли мій дурко помре, то нехай заходить в гості! А хоча знаєш... Нехай і раніше приходить!

Жінка дзвінко розсміялася.

— Він не зайде, — відповів характерник та сховав дагеротип.

— Чому? — здивувалася весела шинкарка.

Чорнововк мовчки вийшов геть.

На зустріч він спізнився. Годинник показував пів на сьому, коли Северин дістався площі. Ліхтарники запалювали останні вечірні світочі, а неподалік Софії Київської співав кобзар. Навколо нього зібралася юрба: Северин вирішив, що братів варто шукати саме там. Людей скупчило-ся багато, довелося трохи поштовхатися, але він не помилився — вся трійця стояла біля співака, в якому Чорнововк із подивом упізнав Василя Матусевича.