Аркан вовків

Запах трав, що тліли, заспокоював його. Северин відчув, як серце перестало рватися з грудей, а дихання вгамувалося. З-під ліжка на нього витріщався незадоволений Хаос.

— У лісі, неподалік берега, — на мить він пригадав галявину у подробицях. — Коло блідих поганок, посилене свічами та знаками, посередині стоїть люстерко, вона читала щось латиною...

Соломія перебила його лайкою, якої міг повчитися сам Гнат Бойко.

— Мала дурепа! Ох, дурепа, — Соломія спересердя кинула коцюбу на підлогу, дістала з-за пічки пляшку вишнівки та ковтнула прямо з горла. Простягнула Северину, але той відмовився. — Казала їй, що зарано, казала, що треба чекати! Не послухалася... Що сталося далі?

— Дзеркало тріснуло, з нього повстало щось високе, страшне, зіткане з самої темряви, — Северин раптом відчув відголос того жаху і на мить перевів подих. — Голос говорив просто у голові, хоча постать пливла за кілька кроків від мене... Щось дуже лихе. І сильне. Я ніколи не відчував такої лихої потвори... Її немає у тому талмуді, який ти мене змусила вивчати.

Відьма простогнала та зробила ще ковток.

— Бо її ім'я міститься лише у таємних гримуарах, Северине.

— Тоді не дивно, що воно хотіло забрати життя Ліни. Твердило, що та злодюга, має розплатитися за крадіжку. Я заступився...

— І спекався її? — Соломія дивилася на нього, як не дивилася ніколи: з подивом, захватом і невірою водночас.

— Так. Я віддав таляра і воно зникло, — кивнув Чорнововк.

— Таляра? Просту срібну монету?!

— Непросту, — відповів Северин. — Монеті було майже двісті років. Перша чеканка... Неважливо. Потвора забрала цей викуп, мене відкинуло і воно зникло.

Хаос нявкнув та сховався подалі.

— Неймовірно, — Соломія крутила в руках пляшку, ризикуючи її впустити. — Правду сказати, хлопче, я думаю, що не в талярі справа. Вона відступилася, бо ти став на захист.

— Та де там, — відмахнувся характерник. — Воно могло мене знищити за мить! Якби хотіло... Я ж відчував її силу. Наче дніпрові хвилі!

— Її сила за могутністю рівна Ґааду... Навіть перевершує його, — Соломія поправила браслет, який ніколи не знімала. — Потойбічні істоти найвищого порядку поважають тих, хто зважується стати проти них. Але не завжди... Тобі пощастило.

— То що воно таке?

— Це ім'я не називають нічної години.

Соломія підійшла до стола, написала швидко на папірці слово та віддала клаптик Северину. Коли він прочитав його, відьма підпалила папірець від свічки і простежила, аби він увесь згорів.

Ґадра. Це ім'я було невідоме Чорнововку, але тепер у його пам'яті воно було міцно пов'язано із темрявою і жахом.

— Небагато хто бачився з нею та вижив, Северине. Навіть найстаріші мольфари уникають її. Верховні відьми Ковену не тривожать без великої скрути... Але у тобі, мабуть, живе дар спілкування з потойбічними істотами.

Йому закортіло розповісти відьмі про лісовика, про стрибки до Потойбіччя, про щезника, але Северин натомість сказав:

— Коли Ліна отямилася, то не впізнавала мене, не знала, хто вона така і що ми робимо в лісі. Незабаром дорогою знову знепритомніла. А потім я приїхав сюди.

Соломія впала у крісло-гойдалку, обхопивши скроні пальцями.

— Ти не уявляєш, наскільки це було небезпечно, — промовила вона зрештою.

— Уявляю, — Северин сів на свій улюблений стілець — рипучий, з чорною подушкою. — Я навіть говорити не міг від жаху, доки воно не дозволило мені.

Він також уникав називати Ґадру на ім'я.

— Ви вижили, а ти віддав тільки таляр. Одну срібну монету! Розкажи кому з Ковену — не повірять.

— Краще не розповідати, — припустив Северин.

— Авжеж! Такий сором! Учениця порушила заборону, зневажила мене та віддала за дурість власну пам'ять! І ще легко відбулася, бо мала віддати життя, — скрикнула Соломія та сплеснула руками. — Вибач...

Я такого не очікувала. Стільки разів їй пояснювала...

— То що вона намагалася зробити? Для чого був ритуал?

— Намагалася взяти силу, до якої була неготова.

Відьма зробила останній, довгий ковток вишнівки та повернула пляшку на місце.

— Їй пощастило, що ти погодився приїхати. Якби не ти... Ох! Ліна тепер зобов'язана тобі життям, Северине.

Чорнововку було важко ототожнити подібні слова з собою. Особливо при згадці, як він намотував кола навкруги поганок та лаявся від власного безсилля.

— А пам'ять до неї повернеться? — спитав характерник.

— З часом повернеться. Має повернутися, — виправилася Соломія та потерла скроні. — Ох, хлопчику... У тебе давно сивина?

— У мене немає сивини.

Соломія простягнула йому люстерко — схоже на те, що розбилося на галявині — і Северин угледів над лівою скронею біле пасмо. Торкнувся обережно, наче воно могло випасти.

— Тепер є, — сказала відьма. — Зустрічі з такими почварами не минають безслідно.

Він повернув їй люстерко та зітхнув. Буде йому на додачу до шраму на стегні. Гарний початок першого року в рядах Ордену.

— Засмучений?

— Хіба що через порожній шлунок, — посміхнувся юнак. — Востаннє обідав у придорожній корчмі.