Картини, які Альфонсо переносив на папір, сказав Аустерліц, були, власне, лише натяками на картини, тут — крутий стрімчак, там — чагарник, купчаста хмара — і не більше, майже безбарвні фрагменти, втілені в прозорому кольорі, утвореному з кількох крапель води та одного грана гірської зелені чи голубино-синьої барви. Пригадую, сказав Аустерліц, як одного разу Альфонсо, звертаючись до свого двоюрідного онука й до мене, зауважив, що нашим очам все здається побляклим і що найгарніші барви здебільшого вже зникли або ж їх можна відшукати лише там, де їх ніхто не бачить, — у підводних садах глибоко під поверхнею моря. У дитинстві, сказав він, у Девонширі й Корнуоллі, гуляючи попід крейдяними скелями, де за мільйони років морські хвилі вимили в камені й відшліфували порожнини й цілі басейни, він захоплювався безкінечним розмаїттям переходів рослинних, тваринних і мінеральних форм, зооїдами, коралінами, морськими анемонами, морськими віялами й морським пір’ям, коралами та ракоподібними, яких двічі на добу затоплював приплив, омиваючи довгими пасмами водоростей, а потім, коли вода сходила, вони знову відкривалися сонцю й повітрю у своїх скельних чашах, виграючи всіма кольорами спектру — синьо-зелені, шарлатові й рубінові, сірчано-жовті та оксамитово-чорні — і розкриваючи перед світом свої неймовірні, райдужні форми життя. Строката облямівка здіймалася й опускалася разом із припливами й відпливами, вона покривала тоді все південно-західне узбережжя острова, і ось, менш ніж за пів століття, через нашу пристрасть до збирання та інші завади і впливи, які важко вирізнити, всю цю розкіш було майже повністю знищено. Іншим разом, у безвітряну й безмісячну ніч двоюрідний дід Альфонсо піднімався на один із пагорбів за домом, щоб поспостерігати кілька годин за загадковим світом молі. Більшість із нас, сказав Аустерліц, нічогісінько не знає про міль, окрім того, що вона нищить одяг і килими й тому з нею слід боротися за допомогою камфори й нафталіну, тоді як насправді міль є одним із найдавніших і найдивовижніших видів тварин за всю історію природи. Невдовзі після того, як опустилася темрява, ми вже сиділи на скелястому виступі високо над садибою Андромеда-Лодж, під нами були круті схили, а перед нами — нескінченна пітьма, що простяглася далеко над морем, і щойно Альфонсо розпалив гасову лампу з жаровою сіткою, встановивши її в невеликому плескатому заглибленні, обабіч якого росли кущі вересу, аж тут почали з’являтися нічні метелики, хоча, піднімаючись вгору, ми не бачили жодного. Але тепер вони летіли цілими зграями, виписуючи тисячі дугастих траєкторій, петляючи й звиваючись, аж поки не посипалися на світло, як сніжинки, утворюючи беззвучну заметіль, тим часом інші, тріпочучи крилами, повзали по лляному рушнику, розстеленому під лампою, або ж, знеможені від несамовитого кружляння, опускалися в сірі заглиблення складених стосом упаковок з-під яєць, які для їхнього захисту Альфонсо зложив в окремому ящику. І хоча я добре пам’ятаю, що ми обоє, я і Джеральд, не переставали дивуватися розмаїттю цих безхребетних, зазвичай прихованих від людського ока, і що Альфонсо дав нам доволі часу просто надивитися на них і начудуватися, проте зараз я вже не пригадую, які саме види молі прилетіли тоді до нас, чубатки тополині, можливо, чубатки березові, а ще ведмедиці-гери й совки великі похмурі, металовидки й совки-іпсилон, бражники молочайні й бражники дубові, п’ядуни й стрічкарки, мертві голови й тонкопряди хмелеві; у кожному разі там були десятки видів, такі різні за зовнішнім виглядом і поведінкою, що ні я, ні Джеральд не могли їх усіх запам’ятати. Деякі з них мали комірці та накидки, ніби шляхетні панове, що йдуть до опери, як сказав одного разу Джеральд; в інших було просте однотонне забарвлення, проте коли вони починали ворушити крильцями, можна було побачити з-під низу фантастичні поперечні й хвилясті лінії, тіні, серпоподібні плямки та світлі місця, цяточки, зигзагоподібні смужки, тасьми, прожилки й такі кольори, які годі уявити, мохово-зелений із синюватим відливом, помаранчево-коричневий та шафраново-червоний, глинисто-жовтий і атласно-білий, а ще металічний блиск, ніби від шару латуні чи золота. Багато з них ще хизувалися неторканим вбранням, тим часом інші, коротке життя яких вже майже проминуло, з’являлися обшарпаними й обірваними. Альфонсо розповідав про те, що кожна з цих екстравагантних істот має свої особливі риси, так, деякі живуть лише під вільхами, деякі — тільки на нагрітих сонцем скелях, на пустирищах або на болотах. Описуючи їхнє попереднє життя у вигляді гусениць, Альфонсо розповів, що майже всі вони харчуються більш-менш однаковим кормом, корінням пирію, вербовим листям, барбарисом чи зів’ялим листям ожини, і, натрапивши на корм, їдять його, як сказав Альфонсо, аж поки не зомліють, тоді як метелики за все своє життя вже нічого не їдять і спрямовані лише на те, щоб якомога швидше взятись за розмноження. Тільки спрага часом допікає їм, тож іноді трапляється, що в період посухи, коли вночі довгий час не випадає роса, вони збираються цілою хмарою й гуртом вирушають на пошуки найближчої річки або струмка, де при спробі сісти на проточну воду багато з них тоне. А ще мені запам’яталося зауваження Альфонсо про те, що міль має надзвичайно гострий слух, сказав Аустерліц. Ці комахи спроможні розпізнати на великій відстані крики летючих мишей, і він, Альфонсо, мав можливість спостерігати, як щовечора, коли економка виходила надвір і скрипучим голосом гукала свою кицьку Енід, вони вилітали з кущів і забиралися геть під затінок дерев. Удень, сказав Альфонсо, вони ховаються і сплять попід камінням і в розщелинах, у сухому листі на землі чи в кронах дерев. Коли їх знаходиш, то більшість із них перебувають у стані заціпеніння, а перед пробудженням вони починають тремтіти або ж стрибають по землі, судомно ворушачи крильцями й лапками, перш ніж зможуть злетіти. Температура їхнього тіла досягає тоді тридцяти шести градусів, як і в ссавців та в дельфінів, а також в тунців на повній швидкості. Тридцять шість градусів — то рівень температури, сказав Альфонсо, який у природі не раз виявлявся особливо сприятливим, своєрідний магічний поріг, і часом мені спадало на думку, так казав Альфонсо, сказав Аустерліц, що всі нещастя людей пов’язані з тим, що колись відбулося відхилення від цієї норми, і відтоді люди постійно перебувають у стані легкої гарячки. Аж до світанку, сказав Аустерліц, сиділи ми тієї літньої ночі на скелястому виступі високо над гирлом Маутаха й дивилися, як злітаються до нас нічні метелики, напевне, не менше десяти тисяч, як оцінив Альфонсо. Світлові лінії, які так зачаровували Джеральда, всі ці сяйливі кола, струминки й спіралі, що ніби тягнуться за ними, насправді не існують, пояснив Альфонсо, а є лише фантомними слідами, спричиненими інертністю нашого ока, яке гадає, що досі бачить певний відблиск у тому місці, де на якусь частку секунди зблиснула в променях лампи комаха, що якраз там пролітала й тепер уже зникла. Саме через такі нереальні явища, сказав Альфонсо, такі спалахи ірреального у світі реальності, через такі світлові ефекти серед пейзажу, що розгортається перед нашим поглядом, чи в очах коханої людини, спалахують наші найглибші почуття, або принаймні за такі ми їх сприймаємо. А проте, хоч пізніше я й не звернувся до вивчення природничих наук, сказав Аустерліц, багато чого з того, що розповідав Альфонсо про зоологію та ботаніку, збереглося у мене в пам’яті. Лише кілька днів тому я знову звернувся до того уривку в Дарвіна, який мені колись показував Альфонсо і де біля південноамериканського узбережжя годинами пролітала зграя метеликів, що розтяглася на десятки миль, і навіть у підзорну трубу було неможливо угледіти якийсь просвіт серед цієї ряхтливої хмари. Особливо незабутнім було для мене те, як Альфонсо розповідав нам тоді про життя і смерть молі, тож і досі серед усіх живих створінь я ставлюся до метеликів із найбільшим благоговінням. У теплі місяці частенько буває так, що той чи той нічний метелик із невеликого палісадника, розташованого за моїм домом, помилково залітає до мене в квартиру. Тож коли вранці я прокидаюся, то бачу, як він тихо сидить собі десь на стіні. Вони знають, як то мені здається, сказав Аустерліц, що вони заблукали, бо якщо їх не випустити обережно на вулицю, вони завмирають і не ворушаться, аж поки не спустять духа, і так вони й далі висять, вчепившись своїми крихітними, застиглими в передсмертній боротьбі кігтиками, на місці свого нещастя, за яке тримаються до кінця життя, аж поки протяг не зірве їх і не закине в запилений кут.