Аустерліц

пантофлях алейками поміж могил. Поруч із нею йшла бельгійська вівчарка, майже така сама на зріст, як і стара, собака вже посивіла, відгукувалася на кличку Біллі й була дуже боязкою. У ясному весняному світлі, що пробивалося крізь ще зовсім молоденьке листя липи, можна було подумати, сказав Аустерліц, звертаючись до мене, що ти потрапив у казкову історію, яка, подібно до самого життя, з плином часу постаріла. І ця історія про цвинтар на Олдерні-стрит, розповівши яку, Аустерліц попрощався зі мною, ніяк не йшла мені з голови, можливо, саме тому на зворотному шляху я висадився в Антверпені, аби ще раз подивитися на «Ноктураму» і з’їздити в Брейндонк. Я провів неспокійну ніч у готелі на Астридпляйн, в огидному номері з коричневими шпалерами, який виходив вікнами у двір на брандмауери, вентиляційні труби та вузькі дахи, відокремлені один від одного колючим дротом. Здається, в місті якраз було якесь народне свято. Хай там що, але цілу ніч було чутно виття сирен швидкої