Аустерліц

У пошуках втраченого дитинства

Рефлексії над романом В. Г. Зебальда «Аустерліц»

Мури й панцирі

Роман «Аустерліц», що його сам автор стримано називав «прозовою книжкою невизначеного жанру», розповідає історію Жака Аустерліца, який намагається реконструювати своє минуле та повернути витіснені зі свідомості спогади про власне дитинство.

На початку роману головний герой розмірковує про історію фортифікаційних споруд у Європі. Він говорить про те, що з кожним новим етапом фортеці ставали все досконалішими, мури — все товщими, оборонні тактики — все вигадливішими, але врешті всі ці зусилля з раціоналізації та вдосконалення захлинулися в абсурді гігантоманії. Лячним безглуздям віє від бельгійської фортеці Брейндонк, яка здається оповідачеві велетенським панцирем потворного ракоподібного. Ще до завершення будівництва ця фортеця втратила своє первинне оборонне значення, з часом була перетворена на в’язницю, і тепер є похмурим свідченням минулих часів.

Дивним чином, той самий Аустерліц, який ділився архітектурними міркуваннями з оповідачем роману, довго не помічав, що й сам створив довкола себе своєрідну ментальну фортецю чи радше захисний панцир, яким оберігав свою свідомість від спогадів про власне минуле.

Спершу здається, що Аустерліц нічого не знає про своє травматичне минуле, адже спогади дитинства витіснені ним у недосяжні закутки пам’яті. За його словами, він сам мав дуже мало досвіду пригадування, і йому постійно доводилося докладати зусиль, щоб, по змозі, взагалі ні про що не згадувати. Порожнечу в пам’яті Аустерліц намагався заповнити якомога детальнішими фаховими знаннями, якими він постійно вражає свого співбесідника, оповідача роману. Проте ця тактика відмежування від власного минулого врешті дала збій, призвівши до гострої психічної кризи: «Ця самоцензура власних думок, це постійне відкидання будь-якого спогаду, готового виринути на поверхню, вимагали від мене, провадив далі Аустерліц, щораз більших зусиль і врешті неминуче призвели до майже повного паралічу моєї здатності говорити, до знищення всіх моїх записів і нотаток, до безкінечних блукань нічним Лондоном і до галюцинацій, що навідували мене дедалі частіше, аж поки влітку 1992 року все це закінчилося нервовим зривом».

Тож не дивно, що, переживши кризу й врешті з’ясувавши правду про своє дитинство, Аустерліц шукає людину, якій він міг би звіритися. Адже свідчення стає справжнім лише тоді, коли воно висловлене іншому. Саме тому навіть після паузи у два десятиліття Аустерліц радий розповісти свою історію оповідачеві роману.

Автентичність і вимисел

Тут ми стикаємося з важливою формальною особливістю роману, яка впадає у вічі вже з перших сторінок: виклад подій минулого відбувається не безособово, а як чиєсь свідчення. Минуле для Зебальда завжди повинно бути особистісним, саме тоді воно стає автентичним. На цю автентичність вказує референційний характер діалогів чи радше сповідальних монологів роману, які постійно спираються на формули, що нагадують про мовця (пор.: «сказав Аустерліц», «сказала Вера» тощо). Автентичність оповіді підкреслюють численні фотографії, вмонтовані в текст роману, хоча візуалізація — це далеко не єдина їхня функція.

Роман «Аустерліц» побудований на документальному матеріалі, але перед нами зразок саме художньої літератури, що, як відомо, покликана оповідати нехай і переконливі, проте фіктивні історії. Зебальдові важливо підкреслити амбівалентний характер його прози, в якій, з одного боку, використовуються справжні історичні документи й реальні свідчення, а з іншого — відбувається фікціоналізація документального, яка все-таки не позбавляє оповідь правдивості. Зебальд у зв’язку з цим говорить про своєрідні «гідростатичні переходи», осциляції між документом і вимислом. Тож читач ніколи не може напевне знати, коли йдеться про вимисел, а коли про реальне свідчення. Накопичений документальний матеріал стає в Зебальда художнім твором лише тоді, коли поєднується з його власними емоціями й досвідом, наділяється емпатією.

Такої емпатії годі чекати від офіційної інтерпретації історії. Саме тому історію, подану в підручниках, музеях і монументах, Зебальд сприймав доволі скептично і навіть критично.