Аустерліц

*

Коли перед моїм від’їздом з Парижа я ще раз зустрівся з Аустерліцом на ранкову каву на бульварі Оґюста Бланкі, він сказав мені, що напередодні від одного співробітника центру документації на вулиці Жоффруа-л’Аньє одержав довідку, згідно з якою Максиміліан Айхенвальд був інтернований наприкінці 1942 року в табір Ґюрс і що він, Аустерліц, тепер має поїхати до цього маленького містечка, розташованого далеко на півдні, у передгір’ї Піренеїв. Дивним чином, так сказав Аустерліц, через кілька годин після нашої останньої зустрічі, коли він, повертаючись з національної бібліотеки пересів на вокзалі Аустерліц, у нього було передчуття, що він наближається до батька. Як мені, напевне, відомо, минулої середи роботу залізничного транспорту було частково призупинено через страйк, через це на вокзалі Аустерліц панувала незвична тиша, від чого йому спало на думку, що саме з цього вокзалу, який був найближчим до його помешкання на вулиці Барро, батько залишив Париж невдовзі після вступу німців у місто. Я уявив собі, сказав Аустерліц, що бачу

його, бачу, як він виглядає з вікна свого купе, коли поїзд рушив, бачу також, як підіймаються білі хмарки пари з локомотива, який натужно розпочав свій рух. Я бродив вокзалом ніби причмелений, крокував лабіринтом підземних переходів, підіймався й спускався пішохідними містками. Цей вокзал, сказав Аустерліц, здавна був для мене найзагадковішим з усіх паризьких вокзалів. Під час мого навчання в університеті я провів тут багато годин і навіть написав щось на кшталт невеликої розвідки про його будову й історію. Тоді мене особливо захоплювало те, як поїзди метро, які рухалися з боку Бастилії, перетнувши Сену, в’їжджали боком через залізний віадук на верхній поверх вокзалу і ніби заковтувалися фасадом.

Водночас я відчував якийсь неспокій від розташованої за цим фасадом майже цілком безлюдної та освітленої бляклим світлом зали, у якій містилася збита з грубих дощок і балок сцена з якимось риштованням, подібним до шибениці, і з численними іржавими гаками, про які мені пізніше розповіли, що вони служать для зберігання велосипедів. Коли одного недільного пообіддя під час канікул я зайшов туди вперше, там не було жодного велосипеда й, можливо, саме тому або радше через голубиний пух, яким була вкрита дощана сцена, у мене виникло враження, що я стою на місці якогось неспокутуваного злочину. До речі, та зловісна конструкція є там і досі. Навіть пір’я сірих голубів ще не розвіялося. А потім там були ці темні плями, напевно, розлите мастило або дьоготь, або щось зовсім інше, хто його знає. І ще одне неприємне відчуття виникло в мене того недільного пообіддя, коли я стояв на вже згаданій дерев’яній сцені й дивився в сутінках на вигадливу решітку північного фасаду, на якій, на її верхньому краї, я з часом запримітив

дві крихітні постаті на тросах, які, очевидно, займалися ремонтними роботами й рухалися ніби чорні павуки у своїй павутині. — Не знаю, сказав Аустерліц, що все це означає, але я далі шукатиму свого батька, а також Марі де Верней. Було вже близько дванадцятої, коли ми попрощалися біля станції метро «Ґласьєр». Раніше, сказав Аустерліц насамкінець, тут були великі болота, і взимку люди каталися на ковзанах, точнісінько як біля Бішопсґейту в Лондоні, і передав мені ключі від свого будинку на Олдерні-стрит. Коли мені заманеться, сказав він, я можу зупинитися там і вивчати чорно-білі фотографії, єдине, що залишиться від його життя. А ще я не маю проминути нагоду, додав він, подзвонити у дзвінок на брамі, що розташована в ніші цегляного муру, який прилягає до його будинку, оскільки те, що міститься за тим муром, він не міг бачити з жодного свого вікна — невеликий терен, обсаджений кущами бузку й липами, на якому з XVIII століття ховають членів громади ашкеназі, зокрема там похований равин Давид Тевеле Шиф і равин Семюел Фальк, який був баал-шемом[115] Лондона. Він відкрив для себе цей цвинтар, сказав Аустерліц, з якого, як він припускає, до нього постійно залітали нічні метелики, всього за декілька днів до свого від’їзду з Лондона, коли вперше за всі ті роки, що він прожив на Олдерні-стрит, брама була відчинена. За нею, напевно, сімдесятирічна стара, яка привертала увагу своїм дуже маленьким зростом, — як потім з’ясувалося, то була доглядачка цього цвинтаря, — прогулювалася в домашніх