Аустерліц

цього, була вкрита іржаво-червоним килимом, на якому далеко одне від одного було встановлено декілька низьких сидінь, то були м’які лавочки без спинок і невеликі кріселка, подібні до відкидних стільців, на яких можна було присісти лише у такий спосіб, що коліна були майже на такій самій висоті, що й голова, тож коли я побачив людей, які в них розмістилися, перше, що спало мені на думку, сказав Аустерліц, було те, ніби всі ці постаті, що тулилися тут просто на землі по одному або в невеликих групах, розташувалися в останніх променях пекучого сонця під час мандрівки пустелею Сахара або через Синайський півострів. Само собою зрозуміло, вів далі Аустерліц, що з червоного синайського вестибюля не можна просто так проникнути всередину бібліотечного бастіону; насамперед треба підійти до теки інформації та звернутися до однієї з півдесятка паній, які там сидять, виклавши одній з них мету свого візиту, а потім, якщо твоя мета хоч трошки відхиляється від найпростішого випадку, ти маєш взяти талончик, ніби в податковій інспекції, і нерідко зачекати ще з півгодини чи довше, поки інший працівник бібліотеки запросить тебе в окрему кабінку, де ти, так ніби йдеться про якусь украй підозрілу справу, яку краще провернути без участі громадськості, викладаєш свої побажання й маєш можливість отримати відповідні інструкції. Незважаючи на всі ці заходи контролю, сказав Аустерліц, мені вдалося потрапити в загальний читальний зал Haut de Jardin[109], що якраз нещодавно відкрився для публіки і в якому я потім безліч годин і днів просиджував із відсутнім виглядом, звичним для мене віднедавна, позираючи у внутрішній двір, цей химерний, ніби вирізаний із прогулянкової палуби на глибину двох-трьох поверхів природний резерват, у якому висадили до ста вже дорослих парасолькових піній, що їх, вже й не знаю яким способом, сказав Аустерліц, доправили з Форе-де-Бор[110] на місце теперішнього заслання. Якщо з палуби дивитися на крислаті, сіро-зелені крони дерев, які, можливо, ще пам’ятають свою нормандську батьківщину, то здається, що дивишся на горбкувате пустирище, тоді як із читального залу видно лишень червонясто-плямисті стовбури, які, хоч їх і підтримують похило напнуті сталеві троси, у вітряні дні злегка погойдуються, трохи нагадуючи водяні рослини в акваріумі. Іноді під час моїх денних мріянь, яким я віддавався в читальному залі, мені здавалося, сказав Аустерліц, ніби на косих розпірках, що здіймалися від землі аж до глицевої крони, я бачив циркових артистів, кожен із яких тримав жердину, яка злегка тремтіла на кінцях, і крок за кроком промацував шлях угору, або ж ніби там, серед гілля, на межі видимості, шугають оті дві вивірки, про яких розповідає одна апокрифічна історія, що дійшла до моїх вух, ніби їх завели тут в надії на те, що вони принесуть потомство і для розваги читачів, які часом відриватимуться від своїх книжок, житимуть великою колонією в цьому штучному гайку з піній. Також не раз траплялося, сказав Аустерліц, що птахи, які випадково залітали до бібліотечного лісу, врізалися на льоту в шибки читального залу, у яких відображалися дерева, і після глухого удару замертво падали на землю. Сидячи на своєму місці в читальному залі, я багато розмірковував про те, сказав Аустерліц, як ось такі, ніким не передбачені нещасні випадки, на кшталт смертельного падіння живої істоти, що збилася зі свого природного шляху, так само, як і перебої, що знову і знову виникають в електронних інформаційних системах, співвідносяться з картезіанським принципом загального плану національної бібліотеки, і я дійшов висновку, що в кожному спланованому й розробленому нами проекті розмах і ступінь складності вписаних у нього систем інформації та управління є вирішальним фактором, і внаслідок цього всеохопна, абсолютно досконала концепція на практиці може цілком поєднуватися, власне, мусить поєднуватися з хронічною дисфункцією та конструктивною нестабільністю. Принаймні для мене, сказав Аустерліц, людини, яка більшу частину свого життя присвятила вивченню книжок і почувалася як удома в Бодліанській бібліотеці, у Британському музеї та на вулиці Ришельє, ця нова велетенська бібліотека, яка, відповідно до огидно-претензійного терміна, що його тепер постійно повторюють і вживають, є, так би мовити, скарбницею всієї нашої писемної спадщини, виявилася цілком непридатною для пошуку слідів мого батька, який зник у Парижі. Стикаючись день у день з довідковим апаратом, який, здавалося, складався із самих лише перепон і тільки дедалі більше сотав мої нерви, я на якийсь час відклав свої пошуки й замість того, згадавши якось уранці про п’ятдесят п’ять кармазинових томів у книжковій шафі на Шпорковій, взявся за читання дотепер невідомих мені романів Бальзака, почавши з історії про полковника Шабера, про якого згадувала Вера й чия овіяна славою кар’єра на службі короля обривається на полі бою під Айлау, коли його таки дістав удар шаблі, і він, знепритомнівши, випав із сідла й опинився на землі. Багато років потому, після довгих блукань по Німеччині, полковник, який, так би мовити, воскрес із мертвих, повертається до Парижа, щоб оголосити претензії на свої маєтності, на свою дружину, графиню Ферро, яка за цей час знову вийшла заміж, та на своє власне ім’я. Ніби якийсь привид, з’являється він перед нами, сказав Аустерліц, у конторі адвоката Дервілля, старий солдат, цілковито висхлий і схудлий, як було сказано в цьому місці. Здавалося, що його очі затягла напівпрозора, перламутрово-блискуча плівка, тож вони ряхтіли, ніби світло свічки. Його гостре обличчя цілковито бліде, на шиї він зав’язав потерту краватку з чорного шовку. Je suis le Colonel Chabert, celui qui est mort à Eylau[111], — з такими словами він представляється й потім оповідає про братську могилу (fosse des morts, як пише Бальзак, сказав Аустерліц), у яку його разом із іншими полеглими вкинули наступного дня після битви й де він, за його словами, врешті прийшов до тями від гострого відчуття болю. J’entendis, ou crus entendre, процитував Аустерліц напам’ять, поглядаючи крізь вікно бістро на бульвар Оґюста Бланкі, des gémissements poussés par le monde des cadavers au milieu duquel je gisais. Et quoique la mémoire de ces moments soit bien ténébreuse, quoique mes souvenirs soient bien confus, malgré les impressions de souffrances encore plus profondes que je devais éprouver et qui ont brouillé mes idées, il у a des nuits où je crois encore entendre ces soupris étouffés[112]. Всього за кілька днів після прочитання цього твору, вів Аустерліц далі, твору, який своїми кольпортажними рисами утвердив мене в моїй підозрі, яка зародилася ще здавна, що межа між смертю й життям є прозорішою, ніж ми зазвичай вважаємо, я, гортаючи в читальному залі один американський часопис, присвячений архітектурі, — а було це рівно о шостій годині вечора, — натрапив на великоформатну сіру світлину, на якій було зображено широке приміщення, заставлене до стелі відкритими полицями, на яких зберігалися справи в’язнів так званої малої фортеці Терезина. Я пам’ятаю, сказав Аустерліц, що тоді, під час моїх перших відвідин богемського гето, я не зміг себе пересилити, щоб зайти в передовий форт, розташований біля гласиса, за межами зіркоподібного фортечного укріплення, тож, напевно, саме тому від вигляду реєстраційної зали в мене виникла нав’язлива ідея, що там, у малій фортеці Терезина, в мокрих і холодних казематах якої загинуло так багато людей, саме там і мало би бути моє справжнє робоче місце, і я сам був винний у тому, що не зайняв його. Поки я розпікав себе такими думками та ясно відчував, провадив далі Аустерліц, як на моєму обличчі проступають ознаки якогось запаморочення, що навідувало мене час від часу, до мене заговорив працівник бібліотеки на ім’я Анрі Лемуан, який впізнав мене ще з часу мого першого побуту в Парижі, коли я цілими днями просиджував на вулиці Ришельє. Жак Аустерліц, запитав Лемуан, зупинившись біля мого столу й трохи схилившись до мене, і таким чином, сказав Аустерліц, між нами в читальному залі Haut de Jardin, який о цій порі поступово безлюднів, зав’язалася довга розмова пошепки про поступове послаблення нашої здатності щось запам’ятовувати пропорційно до розвитку інформаційних технологій, а також про