Аустерліц

Та значно страхітливішою, сказав Аустерліц, була виставлена ззаду, в останньому кабінеті музею, фігура вершника в повний зріст, з якого відомий анатом і препаратор Оноре Фраґонар, що був у зеніті своєї слави в післяреволюційні часи, майстерно зняв шкіру, так що в кольорах засохлої крові можна було ясно роздивитися кожне окреме пасмо напнутих м’язів як вершника, так і коня, який ніби рвався в атаку, вирячивши очі, а також синюваті жилки та вохристо-жовті сухожилля й зв’язки. Фраґонар, який походив зі знаменитої родини провансальських парфумерів, за час своєї професійної діяльності, сказав Аустерліц, препарував понад три тисячі трупів і частин тіла, тож, напевне, він мусив бути агностиком, який не вірив у невмирущість душі, він проводив дні й ночі, схилившись над смертю, огорнений солодкавим запахом гниття й, очевидно, спонуканий бажанням перетворити вразливу тілесну субстанцію, якій в найкоротший час загрожував розпад, на скляне диво, принаймні частково наділивши її вічним життям. Протягом кількох тижнів після відвідин ветеринарно-медичного музею, так продовжив Аустерліц свою історію, поглянувши у вікно на бульвар, я був неспроможний пригадати навіть дещицю з того, що я вам оце саме розповів, оскільки на зворотному шляху з Мезон-Альфора в метро я вперше знепритомнів, потім такі напади неодноразово повторювалися й призводили до тимчасової втрати всіх ниток пам’яті, що в підручниках з психіатрії, наскільки мені відомо, сказав Аустерліц, описано терміном «істерична епілепсія». Лише тоді, коли я проявив фотографії, зроблені тієї вересневої неділі в Мезон-Альфорі, мені вдалося за допомогою цих світлин і терплячих запитань, якими скеровувала мене Марі, відтворити мої поховані в глибинах пам’яті враження. Я знову пригадав післяполуденну спеку, що вибілювала двори ветеринарної школи, коли я вийшов з музею, пригадав, що коли я йшов уздовж стіни, мені здавалося, ніби я опинився в неприступному місці серед стрімчаків, потім у мене виникла потреба трохи десь посидіти, але я все-таки пішов далі назустріч мерехтливим сонячним променям, аж поки не дістався до станції метро, де в гнітючій темряві тунелю безкінечно, як мені здалося, був змушений чекати наступного потяга. Вагон, у якому я їхав у напрямку Бастилії, сказав Аустерліц, був напівпорожній. Пізніше я міг пригадати лише одного цигана, що грав на губній гармоніці та ще якусь дуже темношкіру жінку з Індокитаю зі страшенно вузьким обличчям і глибоко посадженими очима. Про решту нечисленних пасажирів я можу тільки сказати, що всі вони крізь бокові вікна вдивлялися в темряву, у якій годі було щось розгледіти, окрім дзеркального відображення того самого вагона, у якому вони сиділи. Поступово я став також пригадувати те, як під час поїздки мені раптово стало зле, як фантомний біль став ширитися в грудях і як я подумав, що зараз помру через слабке серце, успадковане мною не знати від кого. Я знову прийшов до тями вже в шпиталі Сальпетрієр, куди мене доправили і де тепер — десь усередині цього велетенського комплексу будівель, що за кілька століть розрісся поміж Садом рослин та вокзалом Аустерліц в окремий всесвіт і в якому поступово розмилися межі між лікарнею та виправним закладом, — я перебував в одній із чоловічих палат, у яких нерідко лежало понад сорок пацієнтів. У тому напівпритомному стані, в якому я перебував там ще багато днів, мені здавалося, що я блукаю лабіринтом кілометрових коридорів, склепінь, галерей і гротів, у яких назви різних станцій метро — «Кампо Форміо», «Криме», «Елізе», «Єна», «Інваліди», «Оберкампф», «Семплон», «Сольферино», «Сталінґрад» — а також особливе забарвлення й відтінки в повітрі, здавалося, вказували на те, що тут було місце заслання для тих, хто поліг на полях слави або загинув іншою насильницькою смертю. Я бачив когорти цих нещасних, як вони купчилися вдалечині на мосту, переходячи на той бік, або йшли мені назустріч в підземних переходах, і всі вони мали незворушний, холодний і згаслий погляд. Іноді навіть увечері їх можна було побачити в одному з тунелів катакомб, де в подертих і запилених плюмажах вони мовчки сиділи на кам’яній підлозі один навпроти одного, виконуючи руками якісь шурхотливі рухи. А одного разу, пригадую, що тоді мій стан вже трохи покращився, сказав Аустерліц, я побачив самого себе в такому напівпритомному стані, побачив, як я, сповнений болісного почуття, ніби в мене всередині щось хоче вирватися із забуття, стояв у тунелі перед наклеєним на стіну мальованим рекламним плакатом, на якому було зображено щасливу родину під час зимової відпустки в Шамоні. На задньому плані здіймалися білосніжні вершини гір, а над ними було чудове блакитне небо, над верхнім краєм якого проглядала пожовкла смужка оголошення паризької міської адміністрації за червень 1943 року. Хто зна, сказав Аустерліц, що сталось би згодом зі мною в Сальпетрієр, адже поки я там лежав, то не міг згадати нічого ні про себе, ні про свою передісторію, ні про будь-що інше, і як мені потім розказували, говорив різними мовами якісь нісенітниці, тож хто зна, що сталось би зі мною, якби один санітар, рудий чоловік із сяючим поглядом на ім’я Кентен Кіньяр не помітив у моєму блокноті нерозбірливі ініціали М. de V. та адресу: 7, place des Vosges[106], яку Марі тоді, після нашої першої розмови в кафе під аркадами в Пале-Роялі написала в проміжку між рядками моїх нотаток. Після того, як її викликали сюди, вона просиджувала біля мого ліжка цілими днями й спокійним тоном говорила до мене, хоча спершу я й не знав, хто вона така, проте, сказав Аустерліц, я одразу відчув, що мене тягне до неї, особливо коли на мене навалювалася важка втома, і я з останніх сил намагався витягти руку з-під ковдри, щоб на прощання подати їй знак і водночас дати зрозуміти, що я сподіваюся на її повернення. Під час одного з її регулярних візитів у Сальпетрієр Марі принесла мені книжку з бібліотеки свого дідуся, то був невеликий медичний довідник, виданий 1755 року в Діжоні, pour toutes sortes de maladies, internes et externes, invéterées et difficiles à guerir[107], як було сказано на титульній сторінці, справжній взірець друкарського мистецтва, у якому сам друкар Жан Ресер у присвяті, що передувала збірці рецептів, нагадував богочестивим і заможним паніям з вищих станів, що найвищою інстанцією, яка опікується нашими долями, їх було обрано для того, щоб стати знаряддям Божого милосердя, і якщо вони повернуть свої серця до покинутих і сповнених горя, то на них і на всіх інших членів їхніх родин зійде з небес щастя, загальний добробут і Боже благословіння. Кожен рядок цього пречудового переднього слова, сказав Аустерліц, я перечитав безліч разів, а також безліч разів прочитав я рецепти приготування ароматичних олій, порошків, есенцій і настоянок для заспокоєння хворих нервів, для очищення крові від соків чорної жовчі та позбавлення від меланхолії, у яких серед інгредієнтів були названі бліді й темні пелюстки троянд, березневі фіалки, персиковий цвіт, шафран, меліса й очанка, і справді, завдяки читанню цієї книжечки, з якої я досі знаю цілі уривки напам’ять, я повернув собі втрачену самосвідомість та дієвість пам’яті, сказав Аустерліц, і поступово переборов свою фізичну слабість, яка паралізувала мене після відвідин ветеринарно-медичного музею, тож невдовзі я вже міг гуляти попід руку з Марі коридорами Сальпетрієр, у яких панувало розсіяне пилюжно-сіре світло. Після того, як мене виписали з цієї лікарняної твердині, що розпростерлася на тридцять гектарів і містила в собі всіх тих пацієнтів, розміщених на чотирьох тисячах ліжок, які в будь-який момент могли репрезентувати майже весь реєстр можливих недуг людства, ми відновили наші прогулянки містом, провадив далі Аустерліц. До тих картин, які збереглися у мене в пам’яті, належить образ маленької дівчинки з розкошланим волоссям і крижано-зеленими очима, яка, стрибаючи через скакалку на одному з майданчиків, укритих утрамбованою вапняковою рінню, у Люксембурзькому саду, перечепилася об свій надто довгий дощовик і стовкла собі праве коліно. Цю сцену Марі сприйняла як дежавю, оскільки з нею, за її словами, точнісінько на тому самому місці трапилася така сама халепа, яка тоді здалася їй чимось стидким і вперше викликала в неї передчуття смерті. Невдовзі після того, одного туманного суботнього пообіддя ми гуляли напівзакинутою територією, що простяглася між залізничними коліями вокзалу Аустерліц та Аустерліцькою набережною на лівому березі Сени, де в той час не було нічого, окрім сортувальних майданчиків, критих сховищ, товарних складів, митних терміналів і поодиноких гаражних підприємств. В одному з порожніх дворів, неподалік від території вокзалу, мандрівний цирк Бастіані встановив своє невелике, вже частенько латане шатро, прикрашене оранжевими жарівками. Ми зайшли туди, навіть не змовляючись, саме тоді, коли вистава добігала кінця. Кілька десятків дітей і жінок сиділи на низеньких ослінчиках довкола манежа, тобто, власне, це був навіть не манеж, сказав Аустерліц, а просто відділений першим рядом, посипаний кількома лопатами тирси круглий лужок, такий вузький, що там заледве міг бігти по колу навіть поні. Останній номер, на який ми ще встигли, виконував фокусник у темно-синій накидці, який зі свого циліндра добув чудового строкатого бантамського півника, що був не більший за сороку чи ворону. Цей барвистий пташок, на вигляд зовсім ручний, слухняно бігав мініатюрною доріжкою, перестрибуючи через безліч сходинок, драбинок і перешкод, які він мав здолати, а відповідною кількістю ударів дзьоба давав відповідь на арифметичні задачки на кшталт «скільки буде два на три» або «чотири мінус один», які фокусник показував йому на картонних картках із цифрами, написаними різним шрифтом; почувши якесь слово, мовлене пошепки, півник лягав на землю спати, але якось боком, химерно виставивши одне крило, а потім нарешті знову зникав у глибинах циліндра. Після того, як фокусник розкланявся, світло повільно згасло, і коли наші очі призвичаїлися до темряви, ми побачили на куполі шатра безліч зірок, намальованих на тканині світлою фарбою, що справді створювало враження, ніби ми були надворі просто неба. І поки ми, ще сповнені певного хвилювання, як я пригадую, сказав Аустерліц, дивилися на це штучне небесне склепіння, яке було так близько до нас, що можна було майже дотягнутися до нього рукою, поступово на манеж вийшла вся трупа акторів, фокусник і його дуже гарна з себе дружина, а також трійко їхніх так само дуже гарних дітей із чорними кучериками, останнє дитя мало із собою ліхтар і вийшло в супроводі білосніжного гусака. Кожен із циркових артистів мав із собою музичний інструмент. Якщо не помиляюся, у них була поперечна флейта, трохи пом’ята труба, барабан, бандонеон і скрипка, всі вони були вбрані по-східному, у довгі, облямовані хутром плащі, а чоловіки мали на голові світло-зелені тюрбани. Подавши одне одному знак, вони взялися грати якимось стриманим і водночас пронизливим способом, і ця мелодія, незважаючи на те, що все своє життя я залишався майже незворушним до будь-якого виду музики, вже з перших тактів страшенно мене схвилювала. Що саме грали п’ятеро мандрівних артистів того суботнього пообіддя в цирковому шатрі за вокзалом Аустерліц для своєї нечисленної публіки, яка виникла бозна-звідки, я сказати не можу, сказав Аустерліц, проте мені здалося, вів він далі, ніби там повіяло з якоїсь страшенно далекої далечини, зі Сходу, як мені гадалося, з Кавказу або з Туреччини. Навіть не знаю, що нагадували мені звуки, які видавали гуртом ці музиканти, хоча, напевно, жоден із них не знав нотної грамоти. Іноді мені здавалося, що в їхній грі я впізнаю давно забутий валлійський церковний гімн, а потім зовсім тихі й все-таки запаморочливі оберти вальса, сільський мотив чи тягучу мелодію жалобного маршу, коли ноги тих, що проводжають в останню путь, на кожному кроці на коротку мить застигають в повітрі. Що відбувалося зі мною тоді, коли я прислухався до цієї абсолютно чужинської нічної музики, яку ніби з нічого вичаровували ці музиканти на своїх трохи розладнаних інструментах, цього я досі не розумію, сказав Аустерліц, так само мало розумію я й те, чому в мене так стискалися груди: від болю чи, може, від того, що вперше в житті мене розпирало від щастя. Чому певне забарвлення звуків, відтінки в тональності, синкопи так сильно вразили мене, загалом доволі далеку від музики людину, сказав Аустерліц, я ніколи так і не збагну, але сьогодні, озираючись назад, мені здається, що та таємниця, яка тоді мене так зворушила, втілилася в образі білосніжного гусака, який незворушно й уважно стояв серед музикантів увесь час, поки вони грали. Трохи витягши шию й примруживши повіки, вслухався він у звучання простору, огорнутого розмальованим зорями шатром, аж поки не стихли останні звуки, так ніби він знав про ту долю, яка чекає на нього, і долю