Аустерліц

я запам’ятав на все життя, сказав Аустерліц, а саме, що замкнені тут тварини і ми, їхні людські глядачі, дивимося одне на одного à travers une brèche d’incomprehension[103]. Кожну другу або третю неділю, вів Аустерліц далі, спрямувавши свою оповідь в іншому керунку, Марі проводила у своїх батьків або в родичів, які мали багато маєтків, почасти в лісистій місцевості Комп’єнь, а почасти далі на північ, у Пікардії, і коли її не було в Парижі, у мене на душі ставало неспокійно, тоді я регулярно досліджував околиці міста, я їхав на метро в Монтрей, Малакоф, Шарантон, Бобіньї, Баньйоле, Ле-Пре-Сен-Жермен, Сен-Дені, Сен-Манде або в інші місця, походжав безлюдними в неділю вулицями й робив сотні фотографій із краєвидами передмість, які своєю порожнечею, як я пізніше зрозумів, цілком відповідали моєму сирітському стану. Під час однієї з цих передміських екскурсій однієї незвично похмурої вересневої неділі, коли із південного заходу небом сунули сірі грозові хмари, поряд із Мезон-Альфор, на величезній території заснованої тут двісті років тому ветеринарної школи я натрапив на невідомий мені до того часу ветеринарно-медичний музей. Біля вхідної брами сидів старий мароканець, який був одягнутий у щось на кшталт бурнуса[104] і мав на голові феску. Вхідний квиток, який він продав мені за двадцять франків, я й досі ношу в своєму портмоне, сказав Аустерліц і, діставши його, передав мені через стіл у бістро, де ми сиділи, так, ніби то було щось надзвичайно особливе.

Всередині музею, так розповідав Аустерліц далі, я не зустрів жодної живої душі, ні в пропорційному вестибюлі зі сходами, що вели нагору, ні в трьох музейних залах, розташованих на другому поверсі, і від цього ще більш лячною видавалася мені тиша, яку тільки посилювало рипіння паркету в мене під ногами, коли я проходив попри високі, аж до стелі, скляні шафи, заповнені препаратами, що були датовані переважно XVIII століттям або початком ХІХ-го: гіпсові відбитки щелеп різних жуйних тварин і гризунів, ниркові камені, що їх знайшли в циркових верблюдів, такі великі й ідеальної сферичної форми, як більярдні кулі; порося в розрізі, якому було всього кілька годин від народження, його органи під дією хімічного процесу діафанізації стали прозорими, і тепер, ніби глибоководна риба, що ніколи не бачила денного світла, воно плавало, занурене в рідину; блідувато-синій зародок коня, під тонкою шкірою якого для більшої контрастності в мережу кровоносних судин була вприснута ртуть, у тих місцях, де вона трохи повитікала, утворилися візерунки, подібні до морозяних квітів на склі; черепи й кістяки найрізноманітніших створінь, цілі системи травлення у формальдегіді, патологічно спотворені органи, зморщені серця й роздуті печінки, цілі дерева бронхових трубок, деякі з яких були заввишки три фути й нагадували закам’янілі, розгалужені нарости рудих коралів, а в тератологічному[105] відділі — найрізноманітніші патологічні відхилення будь-якого виду, янусоподібні та двоголові телята, кіклопи з непропорційно великими лобними пазухами, а також людська істота, що народилася в Мезон-Альфор у день заслання Наполеона на острів Святої Гелени і яка через свої зрослі докупи ноги скидалася на русалку, десятинога вівця та інші жахливі покручі, які складалися лише з якогось обривка хутра, скрюченого крила та половини кігтя.