Аустерліц

У вересні того ж року я одержав від Аустерліца вітальну поштівку з новою адресою (6, rue des cinq Diamants[95] в тринадцятому окрузі Парижа), що, як я вже знав, було рівноцінно запрошенню відвідати його за першої нагоди. Коли я прибув на Північний вокзал, то в Парижі, після страшної посухи, що тривала два місяці й завдала великої шкоди багатьом регіонам країни, все ще панувала літня спека, яка трималася аж до жовтня. Вже із самого ранку термометр піднімався вище двадцяти п’яти градусів, а ополудні місто буквально задихалося під тягарем велетенської хмари випарів бензину й свинцю, що як купол накривала весь Іль-де-Франс. Синювато-сіре повітря, від якого перехоплювало подих, залишалося нерухомим. Транспорт дюйм за дюймом просувався бульварами, високі кам’яні фасади тремтіли в розпеченому повітрі як дзеркальні відображення, листя дерев у Тюїльрі та Люксембурзькому саду зовсім пожухло, люди в потягах метро та в безкінечних підземних переходах, якими гуляв гарячий вітер пустелі, були втомлені до краю. Як ми й домовлялися, я зустрівся з Аустерліцом у день свого приїзду в бістро-барі Le Havane на бульварі Оґюста Бланкі, неподалік від станції метро «Ґласьєр». Коли я ввійшов до цього закладу, який справляв доволі похмуре враження навіть серед білого дня, на великому, закріпленому на стіні телевізійному екрані, що був не менший від двох квадратних метрів, показували цілі хмари диму, від яких в Індонезії вже багато тижнів задихалися села й міста, а тим, хто з якихось причин таки наважився в протигазі вийти з дому, на голови сипався сіро-білий попіл. Якийсь час ми обоє споглядали картини цієї катастрофи на іншому кінці світу, аж ось Аустерліц без жодного вступу, що було цілком у його манері, розпочав свою оповідь. Під час мого першого перебування в Парижі в кінці п’ятдесятих років, сказав він, обернувшись до мене, у мене була кімнатка, яку я найняв у майже прозорої пані на ім’я Амелі Сер у домі № 6 на вулиці Еміля Золя, всього за кілька кроків від моста Мірабо, безформну бетонну масу якого я й досі бачу у своїх жахних кошмарах. Власне, я мав намір знову найняти кімнату саме там, на вулиці Еміля Золя, але потім вирішив зупинитися десь тут, у тринадцятому окрузі, де мій батько, Максиміліан Айхенвальд, останньою адресою якого була вулиця Барро, якийсь час мав прогулюватися, перш ніж безслідно й безповоротно зник. У кожному разі, всі мої розвідки щодо цього будинку, який зараз стоїть майже порожній, були безрезультатними й так само безрезультатними були мої запити у відділах реєстрації громадян, як через усім добре відому непривітність паризьких чиновників, що цього спекотного літа була особливо помітна, так і тому, що й мені самому з кожним разом ставало дедалі важче в різних кабінетах розповідати про мою, за моїми власними словами, «безнадійну справу». Тож невдовзі, без жодного плану й мети, я вже бродив боковими вулицями, які відходили від бульвару Оґюста Бланкі, з одного боку я підіймався аж до площі Італії, а з іншого — спускався вниз, до станції «Ґласьєр», все ще плекаючи нічим не підкріплену надію, що мені назустріч раптом йтиме батько, сам живий і здоровий, або ж він виходитиме з тих чи тих вхідних дверей. Так само й тут я годинами сидів на своєму місці й намагався уявити батька в його вже трохи поношеному двобортному костюмі сливового кольору, як він, схилившись над одним зі столів у кав’ярні, пише листа, що так ніколи й не надійшов до його близьких у Празі. Щоразу подумки я повертався до того самого питання, чи втрапив він тоді в першу паризьку облаву в серпні 1941 року й був інтернований в недобудований табір за містом, у Дрансі, а чи його взяли пізніше, у липні наступного року, коли ціла армія французьких жандармів повихоплювала тринадцять тисяч євреїв з їхніх помешкань під час так званої grande rafle[96], коли більше сотні переслідуваних із відчаю викинулися з вікон або якимось іншим способом наклали на себе руки. Іноді мені здавалося, що я бачу перед собою поліцейські машини без