Аустерліц

садами, доріжками, пансіонами й віллами, і яких у багатьох випадках умовили або примусили підписати так звані Heimkaufverträge[93], заплативши їм за це по вісімдесят тисяч райхсмарок, через усі ці навіяні їм ілюзії взяли з собою зовсім не те, що було потрібно, і були одягнуті у своє найкраще вбрання та мали у своєму багажі купу цілковито непотрібних в таборі речей і особистих сувенірів, однак, прибувши в Терезієнштадт, вони часто ставали фізично й духовно цілковито спустошеними, не контролювали власні почуття, марили, нерідко навіть не пам’ятали свого імені й до так званої процедури «проходження шлюзів» або взагалі не доживали, або переживали її всього на декілька днів, бувало й так, що через екстремальну психопатичну зміну особистості вони впадали у своєрідний інфантилізм, втративши зв’язок із реальністю, а також здатність до говоріння та до будь-якої діяльності, тож їх одразу поміщали в психіатричне відділення, розташоване в колишній кавалерійській казармі, де вони опинялися в таких жахливих умовах, що зазвичай вмирали за один чи два тижні; таким чином, хоч у Терезієнштадті не бракувало лікарів і фахівців, які як могли надавали допомогу своїм товаришам по нещастю, але, незважаючи на паровий котел колишньої броварні, що в минулому служив для висушування солоду, а тепер — для дезінфекції, незважаючи на те, що було змонтовано ціановодневу газову камеру та вжито інших гігієнічних засобів у боротьбі проти масового педикульозу, кількість померлих — що, зрештою, сказав Аустерліц, цілком влаштовувало керівників гето — тільки за десять місяців з серпня 1942 року до травня 1943 року перевищила двадцять тисяч, внаслідок чого столярна майстерня, розміщена в колишній кінній школі, була не в змозі виготовляти достатню кількість дощаних трун, тож поруч із міською брамою на виїзді в напрямку Богусевіце в казематі було облаштовано центральний морг, у якому часом набиралося до п’ятисот трупів, які складали штабелями, а тим часом чотири нафтенові печі крематорію із сорокахвилинним інтервалом працювали день і ніч, завантажені до крайньої межі своїх потужностей, сказав Аустерліц, і вся ця всеохопна система інтернування та примусової роботи в Терезієнштадті, так повів далі Аустерліц, врешті була спрямована виключно на знищення життя мешканців гето, і, як показує реконструкція Адлера, цю систему розподілу всіх функцій і компетенцій регулювали з абсурдним адміністративно-технічним ентузіазмом: від використання цілих робітничих бригад на будівництві залізничної гілки між Богусевіце й фортецею аж до призначення окремого відповідального за хід годинника на вежі зачиненої католицької церкви, — ця система мала перебувати під постійним наглядом і подавати статистичні звіти, особливо щодо загальної кількості осіб, яких утримували в гето, а це було надзвичайно трудомістким завданням, що виходило далеко за межі подібного обліку в цивільних умовах, адже постійно прибували нові транспорти, регулярно проводилися відсортовування людей, яких відсилали з гето з поміткою R. n.e. — Rückkehr nicht erwünscht, тобто «повернення не бажане», тож ті есесівці, які за це відповідали і для яких точність цифр належала до найбільших чеснот, часто проводили переписи населення, навіть одного разу, сказав Аустерліц, за межами фортеці, то було 10 листопада 1943 року в богусевицькій котловині, за міським муром посеред відкритого поля, куди вигнали все населення гето, — разом із дітьми, старими та хворими, які ледве могли пересуватися, — після того, як на світанку їх зігнали на двори перед бараками, а потім під вартою озброєних жандармів вивели в поле, де розбили на «коробки», з яких не можна було виходити навіть на хвилину й кожна з яких мала спереду дерев’яну табличку з номером, вони мусили стояти так на листопадовому холоді увесь день, чекаючи на есесівців, котрі врешті, коло третьої години, з’явилися на своїх мотоциклах і розпочали процедуру перерахунку, яку потім повторювали ще двічі, аж поки не переконалися, що одержане число разом із незначною кількістю тих, хто залишився за мурами, справді відповідає тій чисельності, яку вони й припускали і яка, за їхніми підрахунками, становила сорок тисяч сто п’ятдесят чотири особи, після чого есесівці одразу поїхали, водночас забувши віддати наказ повертатися до міста, тож багатотисячний людський натовп того сірого дня 10 листопада, змокнувши в богусевицькій котловині до кісток і перебуваючи в дедалі сильнішому сум’ятті, стояв там до самої темряви, згорбившись і хитаючись як тростини під поривами дощу, що заливав усе довкруг, аж поки врешті, охоплені панікою, люди кинулися бігти назад у місто, з якого переважна більшість після примусового поселення виходила тільки цей єдиний раз і де невдовзі, сказав Аустерліц, із початком нового року, через запланований на початок літа 1944 року візит представників Червоного хреста, що його відповідальні інстанції Райху вважали гарною нагодою диссимуляції депортаційної системи, було розгорнуто так звану кампанію покращення, під час якої мешканці гето під наглядом СС мали здійснити широкомасштабну програму благоустрою та поліпшення гігієни: було розбито газони, прокладено доріжки, виділено гайок для поховання урн і створено колумбарій, скрізь установлено лавочки та вказівники, які на німецький манер були оздоблені вирізаними з дерева веселими фігурками й квітами, було висаджено до тисячі кущів троянд, організовано ясла для малюків, які ще не вміли ходити, і дитячий садок для молодших дітей, оздоблений декоративними фризами, з пісочницями, мілким басейном і каруселями, а колишній кінотеатр Orel, який дотепер був жалюгідним притулком для найстарших мешканців гето і в якому зі стелі в сутінках похмурого приміщення звисала велетенська люстра, всього за кілька тижнів був переобладнаний в концертно-театральний зал, а в інших місцях повідкривалися магазини, заповнені товарами зі складів СС, то були продуктові й господарські крамниці, магазини одягу для чоловіків і жінок, взуттєві крамниці, магазини з білизною, товарами в дорогу й валізами; з’явився також і санаторій, молитовний дім, бібліотека, спортивна зала, відділ пошти та прийому й видачі бандеролей, банк, директорський кабінет, умебльований командирським столом і клубними кріслами, а також кав’ярня, перед якою були виставлені розкладні стільці та парасольки, що ніби припрошували перехожих зануритися в затишну атмосферу курорту, і тим заходам з упорядкування й покращення не було кінця, скрізь щось пиляли, стукотіли молотками, білили й фарбували, аж поки настав день візиту, і Терезієнштадт, — після того, як під час всієї цієї веремії сім із половиною тисяч осіб не надто презентабельного вигляду, так би мовити, з метою прорідження населення міста відправили на схід, — перетворився на справжнє «потьомкінське» ельдорадо, яке, можливо, навіть зачаровувало деяких його в’язнів чи й сповнювало їх певними сподіваннями; і от сюди нарешті прибула комісія з двох данців та одного швейцарця, яких за наперед визначеним комендатурою детальним планом і погодинним графіком водили вуличками та чистесенькими, ще зранку видраяними милом доріжками, щоб ті могли на власні очі переконатися в тому, що за привітні й задоволені люди, які не знають жахів війни, визирають тут із вікон, як акуратно вони вбрані, як добре доглянуті нечисленні хворі, яку пристойну їжу роздають у тарілках і який великий раціон хліба видають у білих здвоєних рукавичках, як на кожному розі тут можна побачити афіші, що запрошують на спортивні змагання, у кабаре, на театральні вистави й концерти, і як жителі міста увечері після роботи збираються тисячами на фортечних мурах і бастіонах, щоб подихати там свіжим повітрям, майже як пасажири на океанському лайнері, що вирушив у навколосвітню подорож, загалом — цілком заспокійлива картина, яку німці чи то з метою пропаганди, чи з метою виправдання своїх дій перед самими собою по закінченні візиту делегації зафіксували на кіноплівці, створивши фільм, більшість учасників зйомок якого, як повідомляє Адлер, сказав Аустерліц, ще в березні 1945 року були вже мертві, тоді як сам фільм супроводжувала фонограма єврейської народної музики, а по закінченні війни в британській зоні окупації було знайдено одну копію цього фільму, яку, щоправда, сам Адлер, сказав Аустерліц, так ніколи й не побачив і яку зараз вважають безповоротно втраченою. Декілька місяців, сказав Аустерліц, я намагався через Британський воєнний музей знайти якісь вказівки, що вивели б мене на слід цього фільму, адже хоч я й побував у Терезієнштадті напередодні мого від’їзду з Праги й надзвичайно ретельно, до останньої примітки, проштудіював звіт Адлера про тамтешні умови життя, проте я був неспроможний подумки перенестися в гето й уявити собі, що там, у тому місці, у той час мусила перебувати Аґата, моя матір. Я все думав про те, що коли знайдеться той фільм, то, можливо, я побачу або принаймні зможу краще уявити, як там все було насправді, знову й знову я уявляв собі, що без жодного сумніву впізнаю Аґату, ще молоду жінку проти мене теперішнього, серед гостей фальшивої кав’ярні, як продавчиню в галантерейній крамниці, де вона обережно дістає з шухляди пару чудових рукавичок, або ж на сцені в ролі Олімпії з п’єси «Оповідання Гофмана», яку, як повідомляв Адлер, ставили в Терезієнштадті під час заходів із упорядкування міста. Окрім того, я уявляв собі, сказав Аустерліц, як Аґата в літній сукні та легкому габардиновому пальтечку йде провулком, сама серед мешканців гето, що прогулювалися містом, як вона дивиться просто на мене й підходить все ближче і ближче, аж поки насамкінець виходить за межі фільму й зникає в мені. Саме через ці фантазії мене охопило надзвичайне хвилювання, коли Британському воєнному музею таки вдалося через берлінський Федеральний архів замовити касету з копією того фільму про Терезієнштадт, який я шукав. Досі чудово пам’ятаю, сказав Аустерліц, як в одній із відеокабін музею я тремтячими руками встромив касету в чорний отвір відеомагнітофона і як потім, не зовсім вловлюючи, що там відбувається, бачив перед собою різні виробничі процеси в кузні з молотом і ковадлом, у гончарній майстерні, в ательє скульптора, у лимарні та в майстерні пошиву взуття — безперервне, позбавлене сенсу гупання молотком, заточування, зварювання, кроєння, склеювання та зшивання, бачив як на кілька секунд переді мною суцільною вервечкою виникали ці чужі мені обличчя, як робітники й робітниці в кінці робочого дня виходили з бараків і йшли навпростець чистим полем під небом, всіяним нерухомими білими хмаринками, як грають у футбол на внутрішньому дворі казарми перед цілим натовпом глядачів, що збилися докупи поміж аркадами, а також тісняться на галереях першого й другого поверхів, як у центральній бані чоловіки стоять під душем, як доглянуті пани в бібліотеці беруть книжки на абонемент, як звучить справжній симфонічний оркестр, як по той бік фортечних мурів у залитих сонячним світлом городах працюють декілька десятків людей, підгортаючи грядки, поливаючи кущики помідорів і квасолі, а також оббирають з листків капусти гусінь капустяного білана, як потім настає вечір і задоволені з вигляду люди сидять на лавках, як дітям дозволяють ще трохи пострибати й побігати, як одна жінка читає книжку, а інша бесідує із сусідкою, а дехто, спершись на підвіконня, просто визирає з вікна, як то раніше зазвичай робили в час, коли опускалися сутінки. Та спершу жодну з цих картин я не міг сприйняти, вони лише мерехтіли перед моїми очима, ніби якийсь постійний подразник, що тільки посилював свою дію, аж раптом я з жахом збагнув, що берлінська касета, підписана оригінальною назвою фільму «Фюрер дарує євреям місто», була просто чотирнадцятихвилинною нарізкою окремих сцен із початку фільму, де я, всупереч своїм сподіванням, ніде не побачив Аґату, хоча й стільки разів знову і знову проглядав той фільм, ретельно придивляючись до миготливих облич і намагаючись її упізнати. Зрозумівши, що краще роздивитися картини, які, щойно виринувши на екрані, відразу й зникали, просто неможливо, я врешті подумав, що варто замовити сповільнену копію цього терезієнштадського фрагмента, і справді, у такому варіанті фільму, який розтягся на цілу годину, тобто тривав учетверо довше, мені після численних переглядів вдалося помітити речі й обличчя, які до того залишалися поза моєю увагою. Щоправда, тепер виникало таке враження, що чоловіки й жінки працюють у майстернях ніби вві сні, так багато часу було їм потрібно, щоби під час шиття голка з ниткою піднялася вгору, так важко опускалися їхні повіки, так повільно ворушилися їхні уста й так неквапно оберталися вони до камери. Здавалося, що вони не ходили, а зависали в повітрі, так ніби їхні ноги вже не торкалися землі. Самі постаті були нечіткі, й особливо у сценах, які відбувалися надворі, при яскравому денному світлі, вони розпливалися по краях, подібно до обрисів людської руки на паризьких флюїдних знімках та електрографіях, зроблених Луї Драже на рубежі століть. Численні пошкодження на плівці, які я до того майже не помітив, тепер розпливалися просто посеред кадру, стирали його, залишаючи світлі візерунки, поцятковані чорними плямками, що нагадували мені аерофотозйомку з крайньої Півночі або те, що можна бачити в краплі води під мікроскопом. Та найжахнішим у цій сповільненій копії, сказав Аустерліц, була метаморфоза звуків. У короткій сцені на самому початку, у якій було показано, як обробляють розпечене залізо й підковують на кузні вола, на звуковій доріжці берлінської копії весела полька якогось австрійського оперетного композитора перетворилася на похоронний марш, що звучав тепер просто з гротескною сповільненістю, так само й інші мелодії, що супроводжували фільм, з яких я зміг упізнати лише канкан з La vie parisienne[94] та ще скерцо зі «Сну в літню ніч» Мендельсона, звучали ніби в якомусь підземному царстві, у якихось жахливих глибинах, так сказав Аустерліц, до яких ще ніколи не долинав людський голос. З коментаря диктора нічого вже не можна було розібрати. Там, де на берлінській копії бадьорий голос, що з силою виривався з горлянки, розповідав про оперативні команди та робочі сотні, які відповідно до потреб проводили різні роботи й за нагоди перекваліфіковувалися, так що кожен охочий до праці мав можливість безперешкодно влитися у виробничий процес, — на цьому місці, сказав Аустерліц, можна було почути лише якесь лячне гарчання, яке раніше я чув тільки одного разу, надзвичайно жаркого першотравневого дня багато років тому, коли гуляв у паризькому Jardin des Plantes, і, відчувши себе недобре, якийсь час сидів на лавці біля вольєра з птахами, неподалік від павільйону хижаків, у якому невидимі для мене леви й тигри, що, як мені тоді здавалося, сказав Аустерліц, втратили в ув’язненні глузд, здіймали невдоволений рев, який годинами ніяк не припинявся й не стихав. І потім, провадив далі Аустерліц, є там ще наприкінці доволі довгий епізод з прем’єри одного музичного твору, написаного в Терезієнштадті, якщо не помиляюся, ішлося про «Штудію для струнного оркестру» Павела Гасса. Спершу ми ззаду дивимося у залу, вікна якої відчинені навстіж і в якій сидить безліч глядачів, але не рядами, як зазвичай на концертах, а ніби в якійсь кнайпі за столиками на чотирьох, вони сидять на стільцях, які, очевидно, були виготовлені в столярній майстерні гето і виглядали так, ніби вони з альпійського шале, навіть із сердечками, вирізаними на спинках. Під час концерту камера бере крупним планом окремих осіб, серед них і одного старшого пана, чия коротко підстрижена сива голова займає праву половину кадру, а в лівій половині з’являється обличчя молодої жінки, майже непомітне на тлі темних тіней, які огортають її, саме тому цю жінку я спершу й не побачив. На шиї в неї, сказав Аустерліц, було намисто, три разки якого заледве можна було вирізнити на темній закритій сукні, а збоку у волоссі в неї була біла квітка. Саме такою, спираючись на свої