Аустерліц

розпливчасті спогади та нечисленні деталі, які я маю сьогодні, я уявляв актрису Аґату, саме так, гадаю, вона й виглядала, знову й знов заглядаю я в це водночас чуже і знайоме обличчя, сказав Аустерліц, перемотую плівку назад, ще і ще раз, та дивлюся на таймкод у верхньому лівому куті екрана, цифри, які затуляють частину її чола, хвилини й секунди, від 10:53 до 10:57 і соті частки секунди, які так швидко прокручуються, що їх неможливо ні прочитати, ні розгледіти. — На початку цього року, мовив Аустерліц, коли вийшов із глибокої задуми, як то часто бувало з ним під час оповіді, і нарешті взявся розповідати далі історію свого життя, отже, на початку цього року, сказав він, невдовзі після нашої зустрічі, я вдруге поїхав до Праги, відновив свої розмови з Верою, відкрив для неї в банку щось на кшталт пенсійного рахунку й загалом доклав зусиль, щоб, наскільки то було в моїх силах, поліпшити їй умови життя. Коли надворі було не надто холодно, ми викликали таксиста, якого я найняв, щоб він за потреби возив Веру, і той віз нас у місця, про які вона згадувала в розмовах і, за її словами, сама не бачила цілу вічність. З вежі на Петршинському пагорбі ми знову дивилися на місто, а також на машини й поїзди, що повільно повзли берегами Влтави й мостами. Ми трохи гуляли під блідим зимовим сонцем у ботанічному саду, якось зайшли в планетарій на Голешовіце й провели в ньому зо дві години, згадуючи то французькі, то чеські назви сузір’їв, які могли впізнати, а одного разу заїхали аж до Лібока, у тамтешній лісопарк, де посеред чудової місцини стоїть зіркоподібний заміський палац, споруджений тирольським ерцгерцогом Фердинандом, про той палац згадувала Вера й казала, що він був улюбленим місцем заміських прогулянок Аґати й Максиміліана. Чимало днів провів я також у празькому театральному архіві на вулиці Целетній, де переглядав документи за 1938 і 1939 роки, і там, серед листів, особистих справ, театральних програмок і пожовклих газетних вирізок я натрапив на непідписане фото однієї актриси, яка, здається, відповідала моєму неясному спогаду про матір і в якій Вера, — яка перед тим довго роздивлялася зроблену мною світлину жіночого обличчя з фільму й, похитавши головою, відклала її вбік, — одразу й безсумнівно, як вона сказала, впізнала Аґату, якою та була тоді. Розмовляючи

про це з Аустерліцом, ми незчулися, як пройшли весь шлях від цвинтаря за шпиталем Святого Климента аж до Ліверпуль-стрит. Коли ми прощалися перед вокзалом, Аустерліц передав мені конверт, який мав із собою і в якому була та світлина з празького театрального архіву, на згадку, як він сказав, і повідомив, що збирається до Парижа, щоб спробувати розшукати там батькові сліди й перенестися в той час, коли він сам жив у Парижі, де, з одного боку, позбувся свого фальшивого англійського життя, а з іншого — почувався пригніченим від глухого почуття, що він чужий як у цьому, спершу незнайомому місті, так і будь-де на світі.

*