Аустерліц

відділяє півстоліття, тоді минуло трохи більше десяти років, адже саме тоді, у листопаді 1958 року я зі своїми убогими пожитками перебрався на квартиру Амелі Сер на вулиці Еміля Золя, так подумалося мені, сказав Аустерліц, коли крізь тонке гілля аспарагуса я розібрав ряд літер, які складалися в слова morts en déportation[100]. Що ж воно таке, запитав я себе, дванадцять чи тринадцять таких років? Хіба вони не перетворюються на одну, незмінно болючу точку? Чи була Амелі Сер, що пригадується мені як майже безтілесна особа, останньою, хто вижив з її роду? Може, саме тому ніхто не зробив напис про неї на родинному мавзолеї? Чи справді її поховали саме тут, а може, вона, так само, як Гуґо і Люсі, розтанула в сірому повітрі? Що ж стосується мене самого, — так після довгої паузи продовжив Аустерліц свою оповідь, — то тоді, під час мого першого перебування в Парижі, як, зрештою, і в подальшому житті, я намагався не відволікатися від предмета своїх досліджень. На тижні я щодня ходив до Національної бібліотеки на вулиці Ришельє, де в мовчазній солідарності з іншими численними відвідувачами, зануреними в розумову діяльність, сидів на своєму місці аж до самого вечора, поринувши у читання набраних дрібним шрифтом приміток тих праць, які я взявся вивчити, а потім переходив до книжок, згаданих у цих примітках, щоб пізніше перейти до вивчення приміток уже цих нових книжок і так далі, відходячи від наукового опису дійсності до найхимерніших деталей та опиняючись таким чином у стані постійної регресії, що вилилося в цілком заплутану форму моїх мудруватих і страшенно розгалужених нотаток. Зазвичай поряд зі мною сидів один уже старший пан зі старанно зачесаним волоссям і в нарукавниках, він десятиліттями працював над словником церковної історії, у якому дійшов до літери К, тож було ясно, що він ніколи не зможе завершити свою працю, своїм крихітним, буквально бісерним почерком він без найменшого вагання та жодних виправлень заповнював одну за одною свої маленькі картки й викладав їх за певною системою перед собою. Якось пізніше, сказав Аустерліц, у короткому чорно-білому фільмі про внутрішнє життя Національної бібліотеки я бачив, як працює пневматична пошта — повідомлення надходять з читальних залів до книгосховищ, рухаючись, так би мовити, нервовою системою, — і як науковці, пов’язані з бібліотечним апаратом, разом утворюють надзвичайно складну єдність, що постійно розвивається й живиться міріадами слів, щоб, зі свого боку, продукувати нові міріади слів. Думаю, що той фільм, який мені вдалося побачити лише раз і який в моїй уяві ставав дедалі фантастичнішим і неймовірнішим, називався Toute la mémoire du monde[101] і був знятий Аленом Рене. Тоді мене доволі часто займало питання: коли я сиджу в читальному залі, сповненому тихого гудіння, шурхотіння й покашлювання, то перебуваю на острові блаженних чи, навпаки, у виправній колонії, — це питання не йшло мені з голови й того дня, що особливо врізався мені в пам’ять, коли я зі свого постійного місця у відділі рукописів та історичних документів на другому поверсі, напевне, добру годину дивився на ряд високих вікон протилежного тракту, у яких відбивався дах, критий темними плиточками шиферу, вузькі комини з червонуватої цегли, ясне, крижано-синє небо та білосніжний бляшаний флюгер із вирізаною в ньому блакитною, як небо, ластівкою, що, здавалося, плавно здіймалася вгору. Відображення в старих віконних шибках були трохи хвилястими, брижуватими, і я ще пригадую, сказав Аустерліц, що від погляду на них у мене з якоїсь незбагненної причини виступили сльози. До речі, саме того дня, додав Аустерліц, Марі де Верней, яка так само, як і я, працювала у відділі історичних документів і яка, очевидно, помітила мій несподівано зажурений настрій, потай підсунула мені цидулку із запрошенням на каву. У тому стані, в якому я перебував, я навіть не усвідомив, якою незвичною була її реакція, у відповідь я лише мовчазно кивнув, виказуючи згоду і, можна сказати, майже покірно спустився з нею сходами, потім через внутрішній двір вийшов із бібліотеки й вузькими вуличками, у яких цього свіжого й навіть чомусь урочистого ранку так приємно повівало чистим повітрям, пройшовся в бік Пале-Роялю, де ми довго сиділи під аркадами просто перед якоюсь вітриною, у якій, наскільки я пригадую, сказав Аустерліц, сотні й сотні олов’яних солдатиків у строкатих одностроях наполеонівської армії були вишикувані в похідному та бойовому порядку. Під час цієї першої зустрічі, так само, як і протягом пізніших, Марі майже нічого не розповідала мені про себе та про своє життя, можливо, через те, що вона походила з дуже шляхетної родини й, напевно, здогадувалася, що я, власне, походив нізвідки. Розмова в кафе під аркадами, під час якої Марі замовила м’ятний чай, а потім ванільне морозиво, після того, як ми з’ясували, що маємо спільні інтереси, оберталася довкола речей, пов’язаних з історією архітектури, так, зокрема, я ще добре пам’ятаю, що мова зайшла про паперовий млин в Шаранті, який Марі незадовго до цього відвідала з одним зі своїх кузенів і який, за її словами, сказав Аустерліц, належав до найтаємничіших місць, які вона будь-коли бачила. Велетенська, складена з дубових балок будівля, що часом аж стогне під власною вагою, стоїть, майже повністю сховавшись за деревами й кущами, на вигині темно-зеленої річки, сказала Марі. Двоє братів, які мали відточені, професійні рухи, хоча один з них косив оком, а в другого одне плече було вище за інше, провадили всередині перетворення розбухлої маси, утвореної зі старого паперу й ганчір’я, на чисті, нові аркуші, які потім сушилися на стелажах на просторому верхньому поверсі. Там, у папірні, сказала Марі, тебе огортають німі сутінки, і денне світло пробивається тільки крізь щілини жалюзі, ти чуєш, як тихенько жебонить вода, переливаючись через греблю, як натужно обертається жорно водяного млина, і прагнеш лише вічного спокою. Все, що означала Марі для мене пізніше, сказав Аустерліц, було в цій історії про паперовий млин, через яку вона, не говорячи нічого про себе, відкрила мені свою душу. У наступні тижні й місяці, так повів далі свою оповідь Аустерліц, ми часто виходили прогулятися в Люксембурзький сад, у Тюїльрі чи Сад рослин, де походжали туди й сюди еспланадою вздовж рядів доглянутих платанів, повз західне крило музею природознавства, залишаючи його по праву руку, а потім по ліву, до оранжереї й назад, а тоді звивистими доріжками альпійського саду або й через похмуру територію зоопарку, у якому колись були виставлені напоказ великі тварини, доправлені з африканських колоній: слони, жирафи, носороги, дромедари та крокодили, тоді як зараз, сказав Аустерліц, більшість вольєрів, обладнаних жалюгідними залишками природи, обрізаними колодами, штучними скелями й ставочками, порожні й покинуті. Нерідко під час наших прогулянок ми натрапляли на дитину, що її дорослі часто приводили в зоопарк, і чули, як вона вигукує: Mais il est où? Pourquoi il se cache? Pourquoi il ne bouge pas? Est-ce qu’il est mort?[102] Я лише пригадую, що там, на лисому, запилюженому терені я бачив сімейство косуль, які в добрій злагоді та водночас із острахом стояли гуртом біля годівниці із сіном і що Марі сама попрохала мене зробити знімок цієї групи. Тоді вона ще сказала щось таке, що