Аустерліц

У вечірні години та у вихідні, сказав Аустерліц, у період моєї роботи в ромфордському садівництві я взявся за читання великої праці, що мала не менше восьмисот сторінок щільно набраного тексту й була написана невідомим мені до того часу Г. Ґ. Адлером. У його книзі йшлося про заснування, розвиток і внутрішню організацію гето в Терезієнштадті, а писав він її у складних умовах протягом 1945–1947 років, почасти в Празі, а почасти в Лондоні, й аж до самої публікації 1955 року в одному німецькому видавництві неодноразово переробляв.

Читання цієї книги з кожним рядком відкривало для мене те, що під час моїх відвідин цього фортечного міста через власну, майже цілковиту необізнаність я навіть не міг собі уявити; через моє кепське знання німецької мови читання просувалося повільно, та й справді, сказав Аустерліц, можна сказати, що це було майже так само складно, як розшифровування єгипетських ієрогліфів чи вавилонського клинопису. Мені доводилося по складах розгадувати утворені з декількох основ складні слова, яких не було в моєму словнику і які, очевидно, у той час були доволі поширені в спеціальній термінології, а також у канцелярській мові німців, що домінувала тоді в місті. І коли значення термінів і понять на кшталт Barackenbestandteillager, Zusatzkostenberechnungsschein, Bagatellreparaturwerkstätte, Menagetransportkolonnen, Küchenbeschwerdeorgane, Reinlichkeitsreihenuntersuchung та Entwesungsübersiedlung[91] я врешті з’ясував, — на мій подив, Аустерліц вимовляв ці німецькі телескопічні слова без жодної затримки й без найменшого сліду акценту, з не меншими зусиллями, провадив він далі, намагався я впорядкувати гадані значення реконструйованих слів у відповідні речення та в ширший контекст, який постійно вислизав від мене, з одного боку, тому, що нерідко над однією сторінкою я засиджувався до півночі й таке затягування призводило до того, що багато чого просто губилося з пам’яті, а з іншого — тому що сама система гето в її, так би мовити, футуристичному переформуванні суспільного життя для мене мала риси чогось цілком ірреального, байдуже, що Адлер описував у ній кожну найменшу деталь, а також усю її фактичність в цілому. Хоча сьогодні мені здається непростимим, що стільки років я, хоч і не зумисне, але таки чинив перепони дослідженню власної передісторії, проте тепер вже було надто пізно шукати Адлера, який до своєї смерті влітку 1988 року мешкав у Лондоні, щоб побалакати з ним про це екстериторіальне місце, у якому, як я вже згадував, сказав Аустерліц, на території не більше одного квадратного кілометра у певний час проживало до шістдесяти тисяч осіб. Тут були промисловці й фабриканти, адвокати й лікарі, равини й університетські професори, співачки й композитори, директори банків, комерсанти, стенотипістки, домогосподарки, фермери, робітники й мільйонери, люди з Праги і з усього протекторату, зі Словаччини, з Данії та Голландії, з Відня і Мюнхена, Кельна і Берліна, з Пфальцу, з Нижньої Франконії, а також з Вестфалії, і кожен із них мав обійтися двома квадратними метрами житлової площі, й усі вони, наскільки ще були спроможні, або ж поки їх ще не «завагонили», як то тоді називалося, і не відправили далі на схід, були зобов’язані, не одержуючи за це жодної платні, працювати в одній із мануфактур, організованих відділом зовнішнього господарства. Їх направляли в бандажну майстерню, у лимарню, у майстерню галантерейних виробів, на виробництво галош на дерев’яній та шкіряній підошвах, на виготовлення деревного вугілля, на виробництво