Аустерліц

здалося, сказав Аустерліц, що відтоді, коли я вперше поїхав із Праги, час зупинився. То був похмурий, гнітючий ранок. На столику, вкритому білосніжною скатертиною, у вагоні-ресторані Чеської державної залізниці, де я зайняв місце, щоб зручніше було дивитися у вікно, світилася маленька лампа в рожевому абажурі з рюшами, саме такі лампи раніше виставляли у вікнах бельгійських борделів. Кухар у білому чепці набакир курив, прихилившись біля входу у вагон до свого камбуза, і балакав з офіціантом, кучерявим хирлявим чоловічком у картатій камізельці з жовтим метеликом. За вікном під низьким захмареним небом пропливали ниви й поля, рибні ставки і лісочки, заломи річок і вільшняки, пагорби й низини, а біля Бероуна, якщо мені не зраджує пам’ять, завод із переробки вапняка, що займав понад одну квадратну милю: високі димарі та великі силосні вежі, які зникали за шаром низьких хмар, велетенські, накриті іржавою, гофрованою бляхою бетонні блоки, що вже почали кришитися, стрічкові транспортери, які рухалися вгору і вниз, млини для розмелення вапняка, конусовидні гори шутру, бараки й товарні вагони, все, без винятку, вкрите синювато-сірим шаром шлаку і пилу. А потім знову широка відкрита місцевість, і ніде, куди б я не поглянув, не було видно жодного автомобіля, так само й жодної людини, крім начальників залізничних станцій, які чи то з нудьги, чи за звичкою або за якимось приписом, якого мали дотримуватися, навіть на найменших станціях, таких як Голоубков, Храст або Рокицани, повиходили на перон у своїх червоних фуражках і, як мені здалося, переважно з білявими вусами, щоби навіть цього бляклого квітневого ранку не проґавити експрес із Праги. Про Пільзен, де ми стояли якийсь час, я пам’ятаю лише те, сказав Аустерліц, що я вийшов там на перон і сфотографував капітель чавунної колони, оскільки вона викликала в мені рефлекс упізнавання. Але коли я дивився на неї, то мене схвилювало не так питання, чи ці вигадливі форми капітелі, вкриті струпами печінкового кольору, справді закарбувалися в моїй пам’яті, коли влітку 1939 року я проїздив через Пільзен потягом, який перевозив дітей, а радше безглузда думка, що ця чавунна колона, обдерта, так би мовити, до живого, може пам’ятати про мене і, якщо так можна висловитися, сказав Аустерліц, є свідком того, чого я сам уже не пам’ятаю. За Пільзеном дорога звернула до гір, що простяглися між Богемією та Баварією. Невдовзі з’явилися темні ліси, які підступали до самої залізничної колії, а рух поїзда уповільнився. Пасма туману чи низьких хмар огортали вершини мокрих ялин, але десь за годину колія знову пішла під гору, долина ставала дедалі ширшою, і врешті ми опинилися в привітнішій місцевості. Не знаю, чого я чекав від Німеччини, але куди б я не поглянув, сказав Аустерліц, скрізь я бачив доглянуті містечка й села, впорядковані фабричні майданчики, склади будівельних матеріалів, любовно виплекані садочки, акуратні стоси складених попід дахами дрів, рівненько заасфальтовані доріжки поміж полями, автостради, якими на великій швидкості шугали барвисті авто, проріджені ділянки лісу, вирівняні русла струмків і нові будівлі вокзалів, з яких, очевидно, вже не мав виходити начальник станції. Небо частково прояснилося, привітні клаптики сонячного світла де-не-де освітлювали навколишню місцевість, а поїзд, який на чеському боці, здавалося, насилу торує шлях, раптом із майже неймовірною легкістю кинувся вперед. Близько полудня ми дісталися до Нюрнберга, і щойно я побачив цю назву в незвичному для мене німецькому написанні на сигнальному знаку перед стрілкою, мені знову пригадалося те, що розповідала Вера про батькові враження від партійного з’їзду націонал-соціалістів 1936 року та про бурхливе захоплення великого натовпу, що тоді тут зібрався. Тож, напевне, саме тому, сказав Аустерліц, замість того, щоб підшукати собі наступний поїзд, на який можна було пересісти, я, довго не думаючи, вийшов із нюрнберзького вокзалу й попрямував до невідомого мені міста. Дотепер я ще жодного разу не ступав на німецьку землю, всіляко намагаючись залишати поза увагою навіть найменші деталі, які стосувалися німецької топографії, німецької історії або німецького сьогодення, тож Німеччина, сказав Аустерліц, була для мене найневідомішою з усіх країн, навіть більш чужою, ніж Афганістан чи Параґвай. Щойно я вийшов із підземного переходу під привокзальною площею, як влився в неозорий людський потік, що, так само, як вода руслом річки, струмував на всю ширину вулиці, але не лише в одному напрямку, а одразу в обидвох, так би мовити, вгору і вниз за течією. Здається, то була субота, люди їхали до міста на закупи й ущерть заповнювали пішохідні зони, і як мені розповіли згодом, сказав Аустерліц, такі зони у більш-менш тій самій формі є в усіх німецьких містах. Під час моєї екскурсії мені насамперед впала в око велика кількість сірих, коричневих та зелених водонепроникних повстяних пальт і капелюхів, і взагалі те, як добре й практично всі були вбрані, якими добротними були черевики нюрнберзьких пішоходів. Я не наважувався пильніше придивлятися до облич людей, які йшли мені назустріч. А ще мені здалося дивним, що довкола мене звучало так мало голосів, що всі ці люди так тихо пересувалися містом, також мене бентежило, що коли я дивився на фасади обабіч вулиці, якою йшов, навіть на найстаріші з вигляду будівлі XV чи XVI століття, ні на розі будинків, ні на фронтонах, ні на віконних рамах, ні на карнизах не було видно жодної кривої лінії чи якогось іншого сліду минулих часів. Пригадую, сказав Аустерліц, що бруківка в мене під ногами була ледь стертою, а переходячи через міст, я побачив понад парапетом двох білосніжних лебедів на чорній воді, а потім високо над дахами — нібито зменшений замок, так би мовити, у форматі поштової марки. Я так і не наважився зайти в який-небудь шинок чи купити собі щось в одній із незліченних яток і будок. Коли десь за годину я зібрався повернутися на вокзал, то не міг позбутися чимраз сильнішого відчуття, що потік людей стає дедалі більшим, чи було це через те, що я йшов під гору, чи, може, й справді в одному напрямку рухалося більше людей, аніж в іншому. Хай там як, сказав Аустерліц, але з кожною хвилиною я відчував, як зростає моє збентеження, тож врешті, коли до вокзалу вже було не так і далеко, я став під одним із обрамлених червонуватим пісковиком вікон редакції газети Nürnberger Nachrichten і був змушений зачекати, поки юрби покупців трохи розійдуться. Як довго я стояв там у заціпенінні, посеред нескінченного потоку німців, зараз мені важко говорити з певністю, сказав Аустерліц, але думаю, що вже була четверта чи п’ята година, коли одна старша пані у своєрідному тирольському капелюшку з півнячою пір’їною зупинилася переді мною й, очевидно, прийнявши мене через мій старий рюкзак за бездомного, своїми покрученими артритом пальцями добула з гаманця одну німецьку марку й обережно передала мені милостиню. Я так і тримав у руці цю монетку з портретом канцлера Аденауера, викарбувану 1956 року, коли вже надвечір їхав поїздом до Кельна, сказав Аустерліц. Майже всю дорогу я простояв у коридорі, дивлячись у вікно. Здається, між Вюрцбурґом і Франкфуртом колія проходила через лісисту місцевість: голі стовбури дубів і буків, а також хвойні дерева тяглися тут милями й милями. І поки я так дивився у вікно, у мене виринув давній спогад про те, що в домі пастора в Бала й також пізніше мені часто снився якийсь безмежний і безіменний край, цілковито вкритий темними лісами, через який я мав проїхати, хоч я й не знав, куди прямую, і мені стало здаватися, сказав Аустерліц, що побачене за вікном було оригіналом тих картин, які роками приходили до мене вві сні. І ще один нав’язливий образ, що тривалий час мене переслідував, пригадався мені тоді: брат-близнюк, який разом зі мною вирушив у якусь безкінечну подорож і незворушно сидів у купе біля вікна, вдивляючись у темряву. Я нічого не знав про нього, навіть не знав його імені, і ми не обмовилися жодним словом, та коли я думав про нього, мене постійно мучила думка, що наприкінці нашої подорожі він помер від виснаження й потім лежав у багажній сітці разом з іншими нашими речами. А потім, вів Аустерліц далі, десь за Франкфуртом, коли вдруге в житті я в’їхав у Райнську долину, вигляд Мишачої вежі в місцевості, що звалася Бінґер Лох, з абсолютною певністю дав мені зрозуміти, чому вежа біля водосховища у Вернуї завжди здавалася мені такою лячною. Я не міг відірвати очей від Райну, що в сутінках ніс свої важкі води, від барж, які ніби нерухомо застигли у воді, занурившись аж до самих бортів, від дерев і чагарників на тому березі, від дерев’яних підпірок, якими були густо поштриховані виноградники, від товстіших горизонтальних ліній стін, що утримували тераси, від сланцево-сірих