Аустерліц

скель та урвищ, які вели кудись убік, у якийсь, як мені здавалося, доісторичний, незвіданий край. Поки я дивився, мов зачарований, сказав Аустерліц, на цей справді міфічний для мене пейзаж, крізь хмари пробилося призахідне сонце, заливши всю долину своїм світлом та осяявши гори по той бік річки, і в тому місці, яке ми саме проїздили, нараз виникли три велетенські димарі, що здіймалися високо в небо, так ніби всі гори на східному березі були вибрані зсередини й від них залишилася тільки зовнішня оболонка, щоб замаскувати підземні промислові потужності, які простяглися на багато квадратних миль. Коли переїздиш через долину Райну, сказав Аустерліц, важко зрозуміти, у якій історичній епосі ти перебуваєш. Навіть усі ці замки, що стоять високо над річкою й мають такі дивні, ніби несправжні назви, як от Райхенштайн, Еренфельс або Шталек, — якщо дивитися на них з потяга, то важко сказати, дійшли вони до нас із Середніх віків чи то якісь промислові магнати збудували їх у минулому столітті. Здається, що деякі з них, як-от замок Кац або замок Маус, пов’язані з якоюсь легендою, та й самі руїни з першого погляду нагадують романтичні театральні декорації. Хай там що, але коли я переїздив через долину Райну, то не знав, у якому періоді свого життя зараз перебуваю. Крізь сяйво призахідного сонця я бачив ранкову зорю, що вставала тоді над іншим берегом і невдовзі залила світлом все небо, і навіть сьогодні, коли я думаю про мої подорожі долиною Райну, друга з яких була не менш лячною, аніж перша, у мене в голові все переплутується, мої власні враження і те, що я вичитав у книжках, спогади, які виринають і знову зникають, постійна вервечка картин і болісні білі плями, на яких уже нічого не збереглося. Цей німецький пейзаж я бачу таким, сказав Аустерліц, яким його описували мандрівники в минулому: велика, нерегульована річка, яка в окремих місцях виходить із берегів, у воді вовтузяться лососі, на дрібний річковий пісок виповзають раки; я бачу похмурі малюнки Віктора Гюго, зроблені тушшю, із зображеними на них райнськими замками; бачу, як неподалік від міста мертвих Бахараха на розкладному стільчику сидить Джозеф Маллорд Тернер і швидкою рукою малює акварель; бачу глибокі води Вернуї, у яких згинули мешканці Лланутена; а ще я бачу, сказав Аустерліц, полчища мишей, про яких казали, що та сіра орда була справжньою пошестю цих країв, бачу, як вони кидаються у хвилі й, захлинаючись, ледве тримаючись над водою, розпачливо гребуть в намаганні дістатися до рятівного острова. Поки Аустерліц розповідав, день непомітно став хилитися до вечора, вже почало сутеніти, коли ми разом вийшли з дому на Олдерні-стрит, щоб трохи пройтися по Майл-Енд-роуд у протилежному до центру міста напрямку до великого цвинтаря в Тауер-Гемлетс, що межував із похмурим шпиталем Святого Климента, обнесеним високим цегляним муром. Ці обидва місця, як мимохідь зауважив Аустерліц, безпосередньо стосувалися того періоду його життя, про який він щойно оповідав. У сутінках, що повільно густішали над Лондоном, ми йшли доріжками повз зведені у вікторіанські часи монументи і мавзолеї,

мармурові хрести, стели і обеліски, товстопузі погребальні урни і фігури янголів, часто без крил або й з іншими серйозними ушкодженнями, вони, як мені здавалося, закам’яніли саме у ту мить, коли хотіли відірватися від землі. Здебільшого ці пам’ятники вже давно були зрушені з місця або навіть попадали під тиском коріння кленів, які тут скрізь порозросталися. Саркофаги, вкриті блідо-зеленими, сіро-білими, охровими й оранжевими лишайниками, лежали розбиті, навіть самі могили то повилазили із землі, то майже занурилися під поверхню, так що можна було подумати, що помешкання мертвих потерпіли від землетрусу або ж їх усіх покликали на Страшний суд, і мерці повиходили зі своїх прихистків і в паніці порушили весь той чудовий, нав’язаний