Аустерліц

Завтра, одразу після того, як ми прокинемося, я побажаю тобі всього найприємнішого, і все це виглядатиме так, ніби я побажала якійсь машині, що її механізм залишається невідомим, приємно звучати. Ти не можеш сказати мені, сказала вона, сказав Аустерліц, яка причина твоєї неприступності? Чому, сказала вона, відтоді, як ми прибули сюди, ти як замерзлий ставок? Чому я бачу, як ти розтуляєш губи, так ніби хочеш щось сказати чи може навіть вигукнути, і врешті я від тебе нічого не чую? Чому, коли ми приїхали сюди, ти не розпакував свої речі, а жив, так би мовити, з того, що було у твоєму рюкзаку? Ми стояли всього за два кроки одне від одного, ніби два актори в театрі. Колір очей Марі змінювався в дедалі слабшому світлі. Я знову спробував пояснити їй і самому собі, які невловні почування гнітили мене останніми днями, пояснити, що в мене, як у божевільного, постійно таке відчуття, ніби довкола мене усюди заховано якісь таємниці і знаки, що мені навіть здається, ніби фасади будинків знають про мене щось недобре, і що в мене повсякчас виникає таке враження, що я маю побути на самоті, і незважаючи на те, що я так прагну її, цей потяг до самотності в мені тут такий сильний, як ніколи. То неправда, сказала Марі, що нам потрібні відсутність і самотність. То все неправда. Просто ти сам чогось боїшся, і я не знаю, чого саме. Ти сам постійно тримався трохи відсторонено, я це бачила, але тепер ти ніби стоїш на порозі чогось і не наважуєшся переступити через той поріг. Тоді я був неспроможний визнати, наскільки Марі мала рацію, але сьогодні, сказав Аустерліц, я знаю, чому тоді я був змушений триматися на відстані, коли хтось надто близько підходив до мене, у цьому відстороненні я сподівався знайти порятунок, і водночас мені здавалося, що від свого страху я став неприємною, недоторканною людиною. Вже опускалися сутінки, коли ми повернули через парк назад. Обабіч білої піщаної доріжки, яка зміїлася вперед, росли дерева й кущі, і Марі, яку невдовзі після цього я з власної вини остаточно загубив, щось говорила впівголоса сама до себе, з чого зараз я пам’ятаю лише слова про бідних закоханих, які se promenaient dans les allées désertes du parc[88]. Ми вже майже повернулися до свого містечка, сказав Аустреліц, коли в одному місці, де з лугів насувався туман, нам назустріч вийшла група з десяти чи дванадцяти осіб, вони були з якогось богемського комбінату або з братньої соціалістичної країни й прибули сюди на відпочинок, ці люди виникли ніби з-під землі й пройшли повз нас. Що дивно, вони були всі як один низькорослі й прошкували, нахилившись трохи вперед. Вони йшли один за одним, і кожен тримав у руці замацаний пластиковий стаканчик, з таких у той час пили мінеральну воду в Mariánské Lázně[89]. А ще пригадую, додав Аустерліц, що всі без винятку мали на собі дощові накидки із синювато-сірого нейлону, які були в моді на Заході в кінці 50-х років. Дотепер я ще чую цей сухий хруст, з яким вони несподівано з’явились з того боку дороги й згодом знову зникли позаду. — А потім усю ніч, після моїх останніх відвідин вулиці Шпоркової, вів Аустерліц далі, мене займали ці марієнбадські спогади. Коли за вікном стало світати, я спакував свої речі, вийшов з готелю на острові Кампа й через огорнутий ранковим туманом Карлів міст перейшов до старого міста, де, попетлявши вузькими вуличками, вийшов до Венцлавської площі та попрямував до центрального вокзалу на Вільсоновій, який, як виявилося, аж ніяк не відповідав тому образу, що склався в мене з розповідей Вери. Схоже, що до відомої далеко за межами Праги будівлі в стилі модерн, у шістдесятих роках приробили потворні скляні фасади та бетонні прибудови, тож мені довелося витратити якийсь час, поки через рампу для таксі, яка вела до підвального поверху, я знайшов прохід до цієї подібної до фортеці споруди. У залі з низькою стелею в напівпідвальному приміщенні, у якому я опинився, юрмилося безліч пасажирів, які групами й родинами провели на своїх речах усю ніч і здебільшого досі спали. Весь цей нічний табір, який годі було охопити поглядом, був занурений у червоно-бузкове, воістину інфернальне світло, яке ширилося з платформи, що вивищувалася посередині, завбільшки десять на двадцять метрів, і на якій цілими батареями вишикувалося не менше сотні ігрових автоматів, що безглуздо жеркотіли самі до себе на холостому ходу. Переступаючи через нерухомі, сонні тіла на підлозі, піднімаючись і спускаючись якимись сходами, я ледь не заблукав у вокзальному лабіринті, що складався із самих лише різноманітних кіосків. Одного разу я навіть звернувся до чоловіка у формі, який трапився мені на шляху: Hlavní nádraží? Wilsonovo nádraží?[90], на що той обережно, як дитину, взяв мене за рукав і завів у якийсь віддалений закуток, де висіла меморіальна дошка, на якій було написано, що цей вокзал було відкрито 1919 року й названо на честь свободолюбного американського президента Вільсона. Я розібрав, що було написано на дошці, і вдячно кивнув працівникові вокзалу, який весь час стояв поруч, потім він провів мене через кілька коридорів далі, до сходів, що вели до своєрідного мезоніну, з якого можна було роздивитися велетенський купол колишнього вокзалу імені Вільсона чи радше там було лише півкупола, оскільки інша половина здавалася ніби відрізаною вбудованою в нього новою конструкцією. Згори під куполом напівколом проходила галерея, на якій були виставлені столики кав’ярні. Тож після того, як я придбав квиток до станції Гук-ван-Голланд, десь із півгодини, що залишалися до відправлення мого поїзда, я просидів у тій кав’ярні, намагаючись подумки повернутися на кілька десятиліть у минуле й спробувати пригадати, як то було, коли я сидів на руках в Аґати, так, сказав Аустерліц, йому оповідала про це Вера, і ледь не скрутив собі шию, не бажаючи відводити погляд від цього велетенського купола, що здіймався високо над нами. Та ні Аґата, ні Вера, ні я сам так і не виринули з минулого. Часом мені здавалося, що завіса розходиться; мені здавалося, що на якусь частку секунди я відчув плече Аґати чи побачив обкладинку журнальчика з Чарлі Чапліном, який мені купила в дорогу Вера, та щойно один із таких фрагментів я хотів утримати чи, як то кажуть, навести різкість, як він зникав у порожнечі, що оберталася наді мною. Ще більш дивовижним і навіть лячним, сказав Аустерліц, було те, що трохи згодом, коли незадовго до відправлення потяга о сьомій тринадцять я визирав із вікна в коридорі мого вагона, у мене з’явилася абсолютна впевненість, яка не дозволяла будь-яких сумнівів, що цей візерунок скляного, каркасного даху над пероном, який складався з трикутників, напівкіл, діагональних, вертикальних і навскісних ліній, я вже бачив колись у такому самому тьмяному освітленні, а коли потім поїзд безкінечно повільно викочувався з вокзалу через коридор тилових стін багатоповерхових житлових будинків, в’їхав у чорний тунель, що проходив попід Новим Градом, а тоді виринув із нього і з рівномірним стукотом перетнув міст через Влтаву, мені справді