Аустерліц

Так само поза часом, як і ця увічнена мить порятунку, що постійно відбувається саме зараз, були всі ті предмети, які прибилися до Терезинського «базару»: оздоби, начиння та сувеніри, які внаслідок нез’ясованих обставин пережили своїх власників і перебули процес руйнування, так що між ними я заледве міг побачити власну слабку й ледь помітну тінь. Ще коли я стояв перед «базаром», продовжив за якусь мить Аустерліц, пішов дрібний дощ, й оскільки так ніхто й не з’явився, ні власник крамниці, якого, судячи з таблички, звали Авґустин Немечек, ні будь-хто інший, я врешті рушив далі, пройшов кілька вулиць в один, а потім в інший бік, аж поки на північно-східному розі міської площі опинився перед так званим музеєм гето, який спершу прогледів. Я піднявся східцями й увійшов у вестибюль, де за своєрідним касовим столом сиділа пані невизначеного віку в бузковій блузі та зі старомодною зачіскою. Вона відклала своє в’язання й, злегка кивнувши, подала мені вхідний квиток. На моє запитання, чи я сьогодні єдиний відвідувач, вона відповіла, що музей тільки недавно відкрився, тож тут буває мало приїжджих, а особливо в цю пору року та ще й у таку погоду. А місцеві мешканці все одно не ходять сюди, сказала вона й знову взяла до рук білу хустинку, до якої в’язала гачком облямівку у вигляді пелюсток. Так самотою я ходив музейними залами, сказав Аустерліц, спершу пройшов через мезонін, а потім піднявся на верхній поверх, стояв перед таблицями з наочною інформацією, читав супровідні тексти, часом із поспіхом, а часом вчитувався в кожну літеру, пильно вдивлявся в репродукції фотографій, не вірив своїм очам, не раз відвертався й мусив дивитися крізь вікно в садок на задньому дворі, вперше склавши собі уявлення про історію переслідувань, від якої моя система уникання так довго мене оберігала і яка оточувала мене тут зусебіч. Я вивчав мапи Великонімецького райху та його протекторатів, які в моїй, загалом добре розвиненій топографічній свідомості, завжди були білими плямами, простежував переплетіння залізничних колій, що їх покривали, буквально кам’янів перед документами, у яких було зафіксовано політику націонал-соціалістів щодо населення, перед очевидністю їхніх почасти імпровізованих, а почасти продуманих до найменших деталей зусиль для втілення на практиці їхніх маній порядку й чистоти, дізнався про організацію в усій Центральній Європі рабської економіки, про зумисне доведення робочої сили до повного виснаження, про походження й місця смерті жертв, про те, якими маршрутами й куди їх доправляли, які імена мали вони за життя, як вони виглядали і як виглядали їхні наглядачі. Все це я тепер усвідомив і водночас не міг усвідомити, адже кожна деталь, яка відкривалася переді мною, поки я проходив залами музею — з одного в наступний, а тоді знову повертався назад, абсолютно не вкладалася в мене в голові, а ще я відчував провину через своє дотепер зумисне небажання все це знати. Я бачив багаж, із яким інтерновані з Праги й Пільзена[76], Вюрцбурґа й Відня, Куфштайна й Карлсбада, і тисяч інших місць прибували в Терезин, такі предмети, як дамські сумочки, ремінні пряжки, щітки для одягу, гребінці, які вони виготовляли на різних мануфактурах, розроблені до найменших деталей виробничі плани й плани сільськогосподарського використання відкритої місцевості за валами та на насипах перед ровом, де на акуратно розмежованих ділянках вирощували овес і коноплі, а також хміль, гарбузи й кукурудзу. Я бачив аркуші з бухгалтерськими таблицями, реєстри померлих і загалом найрізноманітніші списки будь-яких видів та безкінечні стовпчики чисел, цифр, якими чиновники, мабуть, заспокоювали себе, гадаючи, що під їхнім контролем нічого ніде не загубиться. І тепер щоразу, коли я згадую музей в Терезині, сказав Аустерліц, я бачу в рамі головний план зіркоподібної фортеці, розмальований аквареллю для її імператорської величності у Відні, виконаний у м’яких зелено-коричневих тонах, які пасували до навколишнього ландшафту, що закінчувався складками на краях — модель світу, створена розумом і відрегульована ним до найменших деталей. Вона ніколи не зазнала облоги, ця неприступна фортеця, навіть від пруссаків 1866 року, і якщо не враховувати те, що в казематах одного з її передових фортів знемагало чимало в’язнів Габсбурзької імперії, протягом всього XIX століття там був тихий гарнізон на два чи три полки та десь дві тисячі цивільних мешканців, таке собі глухе містечко з фарбованими жовтим стінами, внутрішніми дворами, тінистими алеями, підпертими деревами, пекарнями, кнайпами, казино, казармами, арсеналами, концертами просто неба, з нечастими похідними маршами на військові маневри, з безкінечно знудженими офіцерськими дружинами та єдиним військовим статутом, що, як тоді гадали, залишатиметься чинним на віки віків. Врешті, сказав Аустерліц, до мене підійшла рукодільниця й повідомила, що незабаром мусить зачиняти музей, тоді я саме стояв перед одним стендом і вже не знати який раз читав про те, що в середині грудня 1942 року, тобто у той час, коли Аґата потрапила в Терезин, у гето, на забудованій території площею не більше ніж один квадратний кілометр, втиснули шістдесят тисяч осіб, а трохи згодом, коли я вже знову був на вулиці й стояв на безлюдній міській площі, мені нараз так чітко уявилося, ніби їх звідси не вивозили, і вони так і живуть тут у переповнених будинках, підвалах та горищах, безперервно то підіймаються, то спускаються сходами, визирають із вікон, цілими юрбами ходять по вулицях та провулках, і навіть заповнюють, зібравшись німотним гуртом, увесь сірий простір поштрихованого дощем повітря. З такою картиною перед очима я сів у старомодний автобус, що з’явився ніби нізвідки просто переді мною й зупинився біля бордюру всього за кілька кроків від входу до музею. То був один із тих автобусів, які їдуть з провінції до столиці. Водій мовчки дав мені решту зі стокронової банкноти, я ще пам’ятаю, що ту решту я міцно тримав у руці аж до самої Праги. За вікном пропливали все темніші й темніші богемські поля, голі паростки хмелю, темно-коричнева рілля, все довкруг — одна безлюдна рівнина. В автобусі було дуже натоплено. Я відчував, як у мене на чолі виступають краплі поту і як мені стисло груди. Якось я озирнувся й побачив, що всі без винятку пасажири позасинали. У скоцюрблених позах вони прихилилися до своїх сидінь або звисали із них. В одного голова похилилась уперед, у іншого — вбік, ще в когось була відкинута назад. Деякі стиха похропували. Тільки шофер дивився просто перед собою на стрічку дороги, що виблискувала від дощу. Як то часто зі мною траплялося, поки ми їхали на південь, мені здавалося, що дорога постійно йде вниз, особливо, коли ми дісталися до передмість Праги, у мене було таке враження, що ми спускаємося якоюсь рампою і в’їжджаємо в лабіринт, у якому тепер просуваємося дуже повільно, то в одному, то в іншому напрямку, так що врешті я повністю втратив орієнтацію. Ось чому, коли ми прибули на празький автовокзал, який о цій ранній вечірній порі був страшенно залюдненим пересадочним місцем, і я опинився серед тисяч людей, які там чекали або сідали чи висідали з автобусів, то рушив не в тому напрямку. На вулиці, сказав Аустерліц, назустріч мені сунув цілий потік людей, більшість — з великими сумками та блідими, зажуреними обличчями, тож я думав, що вони могли рухатися лише з центру. Як я побачив пізніше на плані міста, я дістався до центру не навпростець, а зробив добрячий гак, ледь не втрапивши до Вишеграда, обійшов його, а потім через Новий Град та вздовж набережної Влтави достався аж до свого готелю на острові Кампа. Було вже пізно, коли, виснажений від довгої ходи, я приліг і спробував заснути, прислухаючись до того, як шумує вода, що під моїм вікном перетікала через водозлив. Та байдуже, чи лежав я із розплющеними, чи із заплющеними очима, всю ніч я бачив картини з Терезина і з музею гето, цеглу фортечного муру, вітрини «базару», безкінечні списки імен, шкіряний саквояж із подвійною наклейкою готелю Bristol у Зальцбурзі та Відні, замкнені брами, які я фотографував, траву, що росла між бруківкою, купу опалювальних брикетів перед входом до погреба, скляне око білки та тіні Аґати й Вери, коли вони через сніг тягли навантажені санчата до ярмаркового павільйону Голешовіце. Лише під ранок я ненадовго заснув, але навіть тоді, за цілковито згаслої свідомості, вервечка картин не обривалася, навпаки, вони ущільнилися, перетворившись на кошмар, у якому переді мною, вже й не знаю з якого дива, сказав Аустерліц, постало посеред зруйнованої місцевості північнобогемське місто Дукс[77], про яке мені нічого не було відомо, окрім того, що тут у замку графа Вальдштайна останні роки свого життя провів Казанова, займаючись написанням своїх мемуарів, а також численних математичних і езотеричних трактатів та фантастичного роману в п’яти частинах під назвою «Ікозамерон». У своєму сновидінні я бачив старого гульвісу, який зсохся до розмірів підлітка, він сидів в оточенні рядів фоліантів із корінцями, тисненими золотом, з бібліотеки графа Вальдштайна, що налічувала сорок тисяч томів, сидів наодинці, схилившись над своїм робочим столом у безрадісні пообідні години листопада. Напудровану перуку він відклав убік, а його власне, рідке волосся розпушилося над головою, ніби прозора біла хмарка, як своєрідна ознака розпаду тілесності. Трохи припіднявши ліве плече, він писав, не спиняючись ні на мить. Було тихо, чулося тільки шкрябання пера, яке припинялося лише тоді, коли той, хто писав, робив коротку паузу, щоб на кілька секунд своїми водянистими, напівсліпими через короткозорість очима поглянути на світло, якого там, у Дуксівському парку, залишилось уже дуже мало. За його межами, занурений у глибоку темряву, простилався цілий край від Тепліце й аж до Мосту й Хомутова. А по той бік, на півночі, через увесь обрій чорною стіною височіли прикордонні гори, і перед ними край зчесаного, розритого ґрунту виринали прямовисні скелі й виступи, що заглиблювалися далеко в поверхню землі. Там, де раніше була тверда земля, де сходилися шляхи, де жили люди, через поля бігали лисиці, від куща до куща перелітали різноманітні птахи, там не було нічого, крім порожнього простору, на поверхні — тільки каміння, і шутер, і мертва вода, неторкана навіть порухом повітря. Ніби кораблі, пливли серед темряви обриси електростанцій, у яких жевріло буре вугілля, куби вапнякового кольору, градирні, увінчані зубчастими коронами, височенні димарі, над якими на тлі призахідного неба, помережаного хворобливо-яскравими смугами кольорів, зависли нерухомі пасма диму. Над небесним склепінням, огорнутим з одного боку нічною блідістю, пробивалося світло кількох закіптюжених зірок, які згасали одна за одною, залишаючи по собі струпні сліди на тих самих траєкторіях, які вони завжди торували. На півдні широким півколом здіймалися конуси згаслих богемських вулканів: у своєму лихому сні я бажав, щоб вони ожили й затопили все навкруги чорним пилом. — Лише наступного дня приблизно о пів на третю по обіді я трохи прийшов до тями й вирішив востаннє за час цього мого перебування в Празі сходити з острова Кампа на вулицю Шпоркову, вів далі Аустерліц. Я вже казав Вері, що тепер маю повторити свою подорож потягом із Праги до Лондона через невідому мені Німеччину, але опісля скоро повернуся й винайму на довший час квартиру, можливо, неподалік від неї. Це був один із тих яскравих, прозорих як скло весняних днів. Вера скаржилася на тупий головний біль десь за оком, який допікав їй ще з раннього ранку, і попросила мене засмикнути штори на сонячній стороні. Відкинувшись у сутінках на своєму червоному оксамитовому кріслі й опустивши стомлені повіки, вона слухала, як я розповідав про те, що побачив у Терезині. Я також спитав Веру, як буде чеською «білка», вона відповіла після невеликої паузи, що чеською — це veverka, і її гарне обличчя розплилося в усмішці. А потім Вера розказала мені, сказав Аустерліц, що восени ми, стоячи біля верхнього муру Шенборнського саду, часто дивилися, як білочки закопують свої скарби. І щоразу, коли після цього ми поверталися додому, я повинна була читати тобі твою улюблену книжку, хоч ти і знав її всю напам’ять, у книжці йшлося про зміну пір року, сказала Вера й додала, що я особливо довго розглядав зимові картинки, на яких були зайчики, косулі та фазани, які незворушно завмерли від здивування серед присипаного свіжим снігом пейзажу, я просто не міг на них надивитися, й кожен раз, коли ми доходили до тієї сторінки, сказала Вера, сказав Аустерліц, на якій ішлося про те, що сніг просочується крізь гілля дерев і невдовзі вкриває всю поверхню лісу, я дивився на неї й питав: «Але якщо все буде біле, як білочки знатимуть, де вони закопали свої запаси?» Ale když všechno zakryje sníh, jak veverky najdou to místo, kde si schovaly zásoby? Саме так, сказала Вера, звучало те запитання, яке щораз тебе хвилювало й ти постійно його повторював. Ну, то як же білочки знають про це, і що взагалі ми знаємо, і яким чином ми щось пам’ятаємо, і що, врешті, нам так і не вдасться з’ясувати? Минуло шість років після нашого прощання на території ярмарки в Голешовіце, так розповідала Вера далі, аж тут вона довідалася, що у вересні 1944 року Аґата, а з нею ще півтори тисячі інтернованих в Терезин, були відправлені на схід. Вона сама, сказала Вера, довгий час майже не могла думати ні про Аґату, ні про те, що мало з нею трапитися, ні про власне життя, яке тривало в позбавленому сенсу майбутньому. Тижнями Вера не могла прийти до тями, мала відчуття, що в неї всередині щось обірвалося, вона шукала обірвані нитки й не могла повірити, що все справді так і було. Всі її пізніші нескінченні розшуки місця мого перебування в Англії та місця проживання мого батька в Парижі залишилися безрезультатними. Хай би що вона намагалася дізнатися, щоразу виходило так, що всі сліди ніби губилися в піску, адже тоді, коли ціла армія цензорів передивлялася всю пошту, часто минало багато місяців, поки з-за кордону приходила звістка. Можливо, сказала Вера, сказав Аустерліц, все було би по-іншому, якби вона сама могла звернутися до відповідних інстанцій, але для цього їй бракувало як можливостей, так і засобів. І так нечутно проминули роки, ніби один-єдиний свинцевий день. Вона ходила на свою службу в школі та дбала про все необхідне для підтримання власного життя, але відтоді вже не могла нормально дихати й відчувати. Лише в книжках, написаних у позаминулому та минулому століттях, вона, здавалося, часом знаходила розуміння того, що означає залишатися живою. Після таких зауваг Вери часто наставала довга пауза, так ніби ми обоє не знали, що ще сказати, сказав Аустерліц, і так непомітно в затемненій квартирі на Шпорковій минали години. Під вечір, коли я прощався з Верою, тримаючи її невагому долоню у своїй руці, вона раптом пригадала, як Аґата в день мого від’їзду з вокзалу імені Вільсона, після того, як поїзд зник із очей, обернулася до неї й промовила: «Ще минулого літа ми від’їздили звідси в Марієнбад. А тепер, куди ми поїдемо тепер?» Ця ремінісценція, на яку я тоді не звернув особливої уваги, трохи згодом так оволоділа моїми думками, що того ж вечора, незважаючи на те, що зазвичай я нікому не телефоную, я набрав номер Вери зі свого острівного готелю. Так, сказала вона своїм зовсім тихим від утоми голосом, свого часу, влітку 1938 року, ми всі гуртом були в Марієнбаді, Аґата, Максиміліан, вона сама і я. Це були три чудові, просто благодатні тижні. Всі ті надто огрядні й надто худорляві курортники, що страшенно повільно прогулювалися по території зі своїми поїлками, випромінювали, як одного разу мимохідь зауважила Аґата, щось неймовірно миролюбне. Ми зупинилися в подвійному номері пансіону Osborne-Balmoral, що розташовувався одразу за готелем Palace. Вранці ми зазвичай ходили приймати ванни, а по обіді влаштовували безкінечні прогулянки околицями містечка. Про цю літню відпустку, під час якої мені було всього чотири роки, я не зберіг жодного спогаду, сказав Аустерліц, і, можливо, саме тому, коли значно пізніше, наприкінці серпня 1972 року я знову був там, у Марієнбаді, то не мав жодних інших відчуттів, окрім сліпого страху перед можливою зміною на краще в моєму житті. Марі де Верней, з якою я листувався з часу мого перебування в Парижі, попрохала мене супроводжувати її під час поїздки до Богемії, де вона сподівалася знайти різноманітні додаткові матеріали для своїх досліджень з історії архітектури європейських водолікарень і, як я можу тепер стверджувати, сказав Аустерліц, вивільнити мене з моєї самоізоляції. Все було організовано нею якнайкраще. Її двоюрідний брат, Фредерик Фелікс, аташе французького посольства в Празі, послав за нами на летовище велетенський лімузин Tatra, яким нас завезли просто в Марієнбад. Дві чи три години сиділи ми в м’якому салоні автомобіля, що мчав на захід через безлюдний край переважно рівним, як нитка, шосе, часом спускаючись у долини, а потім знову підіймаючись на широкі плато, з яких можна було дивитися далеко-далеко вперед, аж туди, як казала Марі, де Богемія межує з Балтійським морем. Часом ми проїздили повз порослі синюватими лісами гірські хребти, які вирізнялися гострими, як пилка, зубцями на тлі однорідного сірого неба. На дорозі майже не було руху. Тільки зрідка нам назустріч виїжджала невелика легкова машина або ж на одному з довгих підйомів нам доводилося переганяти яку-небудь вантажівку, що повільно повзла вгору. І постійно, зберігаючи ту саму дистанцію, ще з Празького аеропорту за нами слідували два мотоциклісти в одностроях. Вони мали на собі шкіряні шоломи та чорні захисні окуляри, а над правим плечем у них із-за спини трохи навскоси визирали люфи карабінів. Обидва непрохані супровідники виглядали дуже моторошно, сказав Аустерліц, особливо коли в одному місці ми переїхали через хребет і спускалися вниз, і на якийсь час вони зникли з поля зору, щоб невдовзі з’явитися проти світла у вигляді ще загрозливіших тіней. Марі, яку не так просто було залякати, тільки сміялася й казала, що ті двоє темних вершників, найімовірніше, є почесним ескортом, який надають всім відвідувачам ЧССР, що прибули з Франції. Коли ми вже під’їздили до Марієнбада, на дорозі, що пролягла між порослими лісом пагорбами й постійно тяглася в долину, вже зовсім стемніло, а ще я пригадую, сказав Аустерліц, як мене охопило почуття легкого неспокою, коли ми виїхали з-за сосен, які росли впритул до будинків, і беззвучно прошмигнули до містечка, заледве освітленого кількома ліхтарями. Автомобіль зупинився поряд із готелем Palace. Марі ще перемовилася про щось із водієм, поки він вивантажував наші речі, а потім ми зайшли до фойє, яке, так би мовити, побільшував удвоє цілий ряд настінних дзеркал, — там було так безлюдно й тихо, що здавалося, ніби вже давно за північ. Збігло трохи часу, поки портьє за стійкою відклав своє читання, щоб звернутися до пізніх гостей із ледь чутно промимреним Dobrý večer. To був страшенно худющий чоловік, і хоча на око йому було не більше сорока, першим, що впадало в око, були глибокі зморшки на його чолі, які дивовижно розходилися як віяло над його носом, і так і не промовивши більше ні слова, він у неймовірно сповільненому темпі, — ніби рухався в надто густій атмосфері, — виконував усі необхідні формальності: попрохав наші візи, погортав паспорти, а потім і свою реєстраційну книгу, після чого гачкуватим почерком зробив якийсь довгий запис у зошиті в клітинку, дав нам заповнити анкети, пошарудів у шухляді й видав ключа і врешті, подзвонивши у дзвінок, викликав якогось кривого прислужника, вбраного у мишачо-сірий нейлоновий халат, який сягав йому до колін. Так само, як і головний портьє на рецепції, той був охоплений якоюсь хворобливою втомою, що сковувала всі його рухи. Поки він з нашими двома легкими валізами підіймався поперед нас на четвертий поверх, — патерностер[78], на який Марі звернула мою увагу, щойно ми зайшли до вестибюля, вже давно не працював, — він уже зовсім вибився з сил, і як альпініст, що насилу долає останній важкий підйом перед вершиною, став робити паузи, і ми, вслід за ним, зупинялися на кілька сходинок нижче. По дорозі нагору нам трапився ще один прислужник, вбраний у такий самий робочий халат, як і його колега, і я подумав собі, сказав Аустерліц, що такий одяг мали, мабуть, усі працівники курортних готелів, які були в державній власності; він сидів на стільці на найвищому сходовому майданчику і, звісивши голову, дрімав, а поряд із ним на підлозі лежав піднос із розбитою склянкою. Кімната, яку для нас відчинили, мала номер 38, то було велике, подібне до салону, приміщення. Стіни були оббиті парчею кольору бургундського вина, яка в деяких місцях сильно потерлася. Так само, як і портьєри, ліжко в алькові з білими подушками, химерно виставленими сторчма, здавалося, належало минулому часу. Марі відразу взялася облаштовуватися, повисувала всі шухляди, зайшла у ванну кімнату, покрутила для перевірки крани, масивний старомодний душ і уважно оглянула кожен закуток. Дивно, врешті сказала вона, загалом усе гаразд, але, здається, на письмовому столі вже роками не витирали пил. Яке ж може бути пояснення, поспитала вона мене, сказав Аустерліц, цьому незвичайному феномену? Може, у письмовому столі ховаються привиди? Що я на це їй відповів, вже й не знаю, сказав Аустерліц, та пригадую, що пізно ввечері ми ще кілька годин сиділи разом біля прочиненого вікна і Марі розповідала мені всяку всячину з історії цього курорту: про вирубку лісів у цій долині на початку XIX століття, про перші, споруджені на схилах житлові та гостьові будинки в класицистичному стилі, та про бурхливий економічний розвиток, який настав потому. Сюди їхали архітектори, мулярі, декоратори, бляхарі й штукатурники, їхали з Праги, Відня, з усіх усюд, чимало приїздило аж із самої області Венето. Один із придворних садівників князя Лобковіца взявся за перетворення довколишнього лісу на англійський ландшафтний парк, повисаджував місцеві та рідкісні породи дерев, розбив обсаджені кущами газони, проклав алеї, облаштував тінисті доріжки й павільйони, з яких відкривався мальовничий краєвид. Ніби з-під землі почали з’являтися нові й нові фешенебельні готелі, а ще курзали, купальні, читальні кімнати, концертна зала й театр, у якому невдовзі вже виступали найвідоміші корифеї різних мистецтв. 1873 року було споруджено велику чавунну колонаду, і Марієнбад став одним із найбільших великосвітських курортів Європи. Розповідаючи про мінеральні джерела Марієнбада та джерела в передмісті Аушовіц[79], сказав Аустерліц, Марі, з властивим їй перебільшено-іронічним поглядом на все, що завгодно, взялася з медично-діагностичною словесною колоратурою розводитися про те, що ці води особливо часто рекомендували при поширеній тоді серед буржуазії надмірній вазі, при шлункових розладах, при дисфункції прямої кишки та при кишковій непрохідності, при нерегулярних місячних, при цирозі печінки, при аномаліях жовчних проток, при подагричних нападах, при іпохондрії, спричиненій розладами селезінки, при хворобах нирок, при запаленні сечового міхура та сечовивідних каналів, при пухлинах щитовидної залози та скрофульозному набряку лімфатичних вузлів шиї, але також при розладах нервової та м’язової систем, при перевтомі, тремтінні кінцівок, паралічі, при патологічному виділенні слизу та кровотечах, при хронічних хворобах шкіри і, загалом, майже при будь-якому іншому відомому фізичному розладі. У моїй уяві, сказала Марі, постає картина з дуже огрядними чоловіками, які, незважаючи на приписи лікарів, віддаються утіхам чреволюбста за столами, що на той час були багатими й на курортах, аби своєю дедалі більшою масою притлумити постійну тривогу щодо певності свого суспільного становища, водночас я бачу й інших гостей, що приїхали на води, більшість із яких — панії, бліді й навіть трохи пожовклі, надто заглибившись у себе, вони прогулюються звивистими доріжками від одного павільйона з мінеральною водою до наступного, або ж із оглядових майданчиків на горі Амалії чи біля замку Мірамон спостерігають в елегійному настрої гру хмар, що пропливають над вузькою долиною. Рідкісне почуття щастя, яке ворухнулося в мені, коли я слухав свою співбесідницю, парадоксальним чином викликало в мене думку про те, що і я, не інакше, ніж всі ті гості, які перебували тут сто років тому, маю в собі якусь хронічну недугу, ця думка поєднувалася в мене з надією, що я стою на порозі свого одужання. І справді, ще ніколи в житті не засинав я краще, ніж цієї першої ночі, яку я провів із Марі. Я чув, яким рівним було її дихання. Серед миготливих зірниць, які час від часу підсвічували небо, переді мною на коротку мить з’являлося її обличчя, а на вулиці рівномірно лопотів дощ, білі фіранки задувало в кімнату, і вже засинаючи, я відчув легке послаблення тиску на моє чоло, що поєдналося зі сподіванням чи надією врешті його позбутись. Та насправді все вийшло зовсім по-іншому. Ще до світанку я прокинувся в такому жахливому сум’ятті, що заледве підвівся й, навіть не глянувши на Марі, сів на краю ліжка, так ніби страждав від морської хвороби. Мені наснився якийсь служка, що приніс нам на сніданок ядучо-зелений напій на бляшаному підносі та французьку газету, на першій сторінці якої йшлося про необхідність реформ в управлінні водолікарнями, а також неодноразово згадувалася гірка доля працівників готелю, qui portent, так, сказав Аустерліц, було написано в тій сновидній газеті, ces longues blouses grises comme en portant les quincailliers[80]. Решта газети майже повністю складалася з некрологів розміром із поштову марку, крихітні літери яких я заледве міг розібрати. То були некрологи не тільки французькою, а й німецькою, польською та голландською мовами. Я до сьогодні пам’ятаю, сказав Аустерліц, Фредерику ван Вінклманн, про яку було написано, що вона kalm en rustig van ons heengegaan[81], пам’ятаю чудне слово rouwkamer[82], а також примітку De bloemen worden na de crematieplech-tigheid neergelegd aan de voet van het Indisch Monument te Den Haag[83]. Я підійшов до вікна, поглянув на ще мокру від дощу головну вулицю, а також на розташовані півколом ґранд-готелі Pacific, Atlantic, Metropole, Polonia та Bohemia, що здіймалися до гір із їхніми рядами балконів, кутовими вежками та прибудовами на дахах, вони виринали з ранкового туману ніби океанські пароплави на тлі темного моря. Колись, у минулому, подумалося мені, я припустився помилки й тепер опинився в чужому житті. Згодом, під час прогулянки безлюдним містечком, а потім на шляху до колонади з джерелами мені постійно здавалося, ніби поряд зі мною іде хтось інший або ніби хтось легенько мене зачіпає. Кожна нова перспектива, що відкривалася перед нами, коли ми завертали за ріг, кожні сходи здавалися мені водночас знайомими й чужими. Я помічав кепський стан цих колись таких респектабельних будинків, бачив розбиті ринви, почорнілі від дощів стіни, обсипану штукатурку, грубу цегляну кладку, що визирала з-під неї, часом забиті дошками та бляхою вікна, все це здавалося точним відбитком мого душевного стану, який я не міг пояснити ні собі самому, ні Марі, не міг пояснити ні під час нашої першої прогулянки через закинутий парк, ні згодом, коли пізньої пообідньої пори в тьмяній kavárna[84] з назвою Moskau ми сиділи під картиною завбільшки не менше чотирьох квадратних метрів, на якій було зображено рожево-червоні водяні лілеї. Пригадую, сказав Аустерліц, ми замовили морозиво, точніше, як згодом виявилося, то був якийсь схожий на морозиво кондитерський виріб, гіпсоподібна маса, що на смак була як картопляний крохмаль, а її дивовижною властивістю було те, що навіть коли минуло понад годину, вона зовсім не розтанула. Окрім нас, у Moskau було ще два старших пани, які грали в шахи за одним із дальніх столиків. Такого ж старшого віку був і офіціант, який, заклавши руки за спину й занурившись у думки, дивився крізь прокурені фіранки на смітник, порослий сибірським борщівником, що розташовувався на іншому боці провулка. Його сиве волосся і вуса були старанно підстрижені, і хоча він був вбраний в один із цих, уже знайомих нам, мишачо-сірих халатів, його легко можна було уявити в чорному, бездоганному фраку з оксамитовим метеликом на накрохмаленій манішці, яка сяяла би неземною білизною, а також у блискучих лакованих туфлях, що відбивали б світло люстр великого готельного вестибюля. Коли на тарілочці він приніс для Марі плескату коробку на сорок кубинських сигарет, оздоблену гарним мотивом із пальмами, а потім професійним жестом підніс їй вогню, я побачив, що вона була дуже вражена. Кубинський дим вився поміж нами синіми струминками, зависаючи у повітрі. Минув якийсь час, аж поки Марі запитала мене, що зі мною коїться, чого в мене такий відсутній вигляд і чому я такий замкнений у собі; як так сталося, що від учорашнього почуття щастя, яке вона справді в мені відчувала, мій настрій зовсім зійшов на пси. На це я міг лише відповісти, що й сам того не знаю. Здається, сказав Аустерліц, я спробував пояснити, що тут, у Марієнбаді, мою душу мордує щось невідоме, щось таке страшенно знайоме, ніби якесь найпростіше ім’я чи назва, яку нізащо в світі не можеш пригадати. Зараз мені годі відтворити в деталях, як саме ми провели ті кілька днів у Марієнбаді, сказав Аустерліц. Годинами я приймав мінеральні ванни або лежав у кімнаті відпочинку, що, з одного боку, йшло мені на користь, проте, з іншого, — можливо, послабило мій опір спогадам, який я чинив протягом стількох років. Одного вечора ми пішли на концерт у театр імені Гоголя. Якийсь російський піаніст на ім’я Блох перед аудиторією, що складалася з півдесятка слухачів, виконував «Метелики» та «Дитячі сцени». По дорозі до готелю Марі розповіла, очевидно, з метою застерегти мене, сказав Аустерліц, про внутрішнє затьмарення та божевілля Шумана, а також про те, як насамкінець він серед натовпу Дюссельдорфського карнавалу одним махом переліз через парапет і кинувся з мосту в крижаний Райн, звідки його дістали двоє рибалок. Потім він ще прожив декілька років, сказала Марі, у приватній клініці для душевнохворих у Бонні чи в Бад-Ґодесберзі[85], де його час від часу провідувала Клара разом із молодим Брамсом, — вони лише зазирали до нього в палату крізь щілину привідчинених дверей, оскільки той цілком відірвався від світу, постійно наспівував фальшиві ноти й ні з ким не бажав розмовляти. Поки я слухав Марі й намагався уявити собі бідолашного Шумана у його палаті в Бад-Ґодесберзі, то постійно мав перед очима іншу картину: то була якась голуб’ятня, повз яку ми проходили під час екскурсії до Кеніґсварта[86]. Голуб’ятню, так само, як і маєток, до якого вона належала, було споруджено ще за часів Меттерніха[87], і тепер вона перебувала в стані повного занепаду. Долівку всередині мурованого конуса вкривав шар утрамбованого своєю власною вагою пташиного посліду, який все одно й досі був завтовшки з добрих два фути суцільної злиплої маси, на поверхні якої лежали трупики тих смертельно хворих птахів, які випали зі своїх ніш, поки їхні ще живі товариші в стані своєрідного старечого маразму сиділи в темряві під дахом, де їх майже не було видно, і тихенько, жалісливим тоном туркотіли один поперед одного, а декілька пухових пір’їн кружляли в маленькому повітряному вирі й повільно опускалися додолу. Кожна з цих марієнбадських картин, — постать божевільного Шуберта так само, як і голуби, ув’язнені у своєму пташиному пеклі, — була сповнена такої нестерпної муки, що унеможливлювала досягнення мною навіть найнижчого рівня самопізнання. В останній день нашого візиту, провадив далі Аустерліц, під вечір, як то кажуть, на прощання, ми вирішили спуститися через парк до так званого Аушовицького джерела. Там є один елегантно збудований, повністю засклений павільйон, пофарбований зсередини в білий колір. У цьому павільйоні, який наскрізь просвічувався в променях призахідного сонця і в якому панувала абсолютна тиша, за винятком рівномірного дзюркотіння води, Марі підійшла до мене зовсім близько й запитала, чи знаю я, що завтра мій день народження.