димарів якого здіймалися білі клуби диму, й складалося враження, що так тривало вже протягом багатьох років. Ще далі я бачив конусовидні богемські гори, що півколом оточували так званий Богушовицький котел і найвищі куполи яких ховалися цього холодного, сірого ранку в низько навислому захмареному небі. Я йшов узбіччям прямої дороги й постійно дивився вперед, сподіваючись, що невдовзі з’явиться силует фортеці, до якої залишалося не більше ніж півтори години пішого ходу. У голові в мене склалося уявлення про могутній комплекс, який високо здіймається над околицями, але виявилося якраз навпаки: Терезин так низько зачаївся на болотистій низовині на місці злиття Еґера[74]
й Ельби, що, як я пізніше вичитав, його не видно ні з пагорбів довкола Літомержице, ні тоді, коли підходиш уже зовсім близько до міста, — видніють лише димар броварні та церковна дзвіниця. Споруджені у XVIII столітті за зіркоподібним планом, безперечно, завдяки тяжкій підневільній праці, ці цегляні мури виступають із широкого рову й здіймаються не набагато вище за довколишню територію.Колишній пологий насип перед ровом і порослі травою вали з часом позаростали різного виду чагарником, так що виникало враження, що Терезин — не так укріплене, як замасковане місто, що значною мірою занурилося
в болотистий ґрунт періодично затоплюваної місцевості. Хай там як, але того вогкого й холодного ранку, крокуючи головною дорогою, яка пролягала з Ловосице до Терезина, я не підозрював, як близько вже був до своєї мети. Декілька чорних від дощу кленів і каштанів досі затуляли мені краєвид, а я вже стояв серед фасадів колишніх гарнізонних будинків, ще кілька кроків, і я вийшов на парадну площу, оточену двома рядами дерев. Із самого початку найбільше впадала в око, сказав Аустерліц, ота досі не зрозуміла мені цілковита безлюдність цього місця. Я знав від Вери, що вже багато років тому Терезин знову став звичайним містечком, і все-таки збігло, напевно, добрих чверть години, поки з іншого боку квадратної площі я побачив першу людину — згорблену постать, яка страшенно повільно просувалася вперед, спираючись на ціпок, — та щойно я відвів свій погляд, як постать зникла. Окрім того, за весь ранок на рівненьких, покинутих вулицях Терезина я не зустрів ані душі, за винятком божевільного в подертому костюмі, який на одній із липових алей у парку з фонтаном ішов мені назустріч, жахливо лаявся ламаною німецькою і заразом розповідав вже не знаю яку історію, а потім, ще тримаючи в руці стокронову купюру, яку він одержав від мене, як то кажуть, безслідно зник. Якщо покинутість цього міста, яке своєю геометричністю нагадувало ідеальне Місто Сонця Кампанелли, справляла гнітюче враження, то ще більше пригнічувала непривітність німих фасадів зі сліпими вікнами, за якими, хоч як я приглядався, не ворухнулася жодна фіранка.
Я не міг уявити, хто мешкає в цих похмурих будинках і чи взагалі там живуть люди, проте, з іншого боку, я звернув
увагу на те, як багато сміттєвих баків, пронумерованих червоною фарбою, стоїть на подвір’ях уздовж стін. Та найбільш моторошними мені здалися двері й брами Терезина,
всі вони виглядали наглухо зачиненими, так, ніби перекривали доступ до непроникної темряви, де ніколи не було світла і де, як мені здавалося, сказав Аустерліц, вже нічого не ворушилось, окрім штукатурки, що обсипалася зі стін, та павуків, які, сукаючи нитки, хутко дріботіли лапками по дощатій долівці або терпляче завмирали в павутинні. Якраз недавно вві сні, на порозі пробудження, я зазирнув до такого Терезинського казарменого будинку. Від підлоги й аж до стелі він був цілковито вкритий шарами майстерно виплетеного павутиння. Ще пригадую, як у напівсні я намагався утримати в пам’яті цю сіру як порох сновидну картину, яка починала ворушитися від найменшого протягу, намагався розгадати, що криється за нею, але картина ставала дедалі більш розпливчастою, на неї накладався спогад про мерехтливі вітрини крамниці
як з’ясувалося, марною надією, що хтось прийде й відчинить цей химерний магазин. Наскільки я бачив,