Аустерліц

Світлина лежала переді мною, сказав Аустерліц, та я не наважувався доторкнутися до неї. Постійно в голові крутилися ці слова paže růžové královny, paže růžové královny, аж поки нарешті десь іздалеку виникло їхнє значення, і я знову побачив перед собою живу картину з королевою троянд і маленьким пажем, що притримує шлейф. Та себе самого в цій ролі я так і не зміг пригадати, хай як я намагався, як того вечора, так і в наступні дні. Я одразу впізнав дещо незвичну лінію росту волосся, яка скошено проходила чолом, але, окрім того, у моїй пам’яті все було стерто всеохопним почуттям минулого. Відтоді я роздивлявся цю фотографію безліч разів: голе, рівне поле, на якому я стою, але про те, де воно розташовувалось, я не маю ані найменшої гадки; темна розмита пляма над горизонтом, кучма кучерявого волосся, обрамлена примарним світлом, мантія над зігнутою в лікті або, як я одного разу подумав, сказав Аустерліц, над зламаною чи загіпсованою рукою, шість великих перламутрових ґудзиків, екстравагантний капелюх із пером чаплі, і навіть складки на гольфах, — кожну деталь я вивчав за допомогою лупи, але так і не мав за що зачепитися. І постійно я відчував, як мене пронизує допитливий погляд пажа, який з’явився, щоб дістати свою частку, і тепер у ранкових сутінках він чекав на безлюдному полі, поки я таки підніму рукавичку й відверну від нього біду, яка вже насувалася. Того вечора на Шпорковій, коли Вера поклала переді мною фото дженджуристого хлопчика, я не був, як то можна було б припустити, зворушений чи вражений, сказав Аустерліц, мені просто забракло слів і розуміння, я був просто не здатний породити жодної думки. І навіть пізніше, коли я думав про п’ятирічного пажа, мене охоплювала лише сліпа паніка. Одного разу я снив, ніби після довгої відсутності повернувся на празьку квартиру. Всі меблі стоять на своїх звичних місцях. Я знаю, що скоро з відпустки приїдуть батьки і що я маю передати їм щось важливе. Про те, що вони вже давно мертві, я нічого не знаю. Я тільки думаю, що вони мають бути страшенно старими, десь під дев’яносто, а може, і майже сто, — саме стільки років вони і мали би, якби й досі жили. Та коли вони врешті з’являються під дверима, їм щонайбільше років тридцять. Вони ступають до квартири, ходять по кімнатах, беруть до рук то ту, то ту річ, якийсь час сидять у вітальні та балакають між собою загадковою мовою глухонімих. На мене вони не звертають жодної уваги. Я починаю підозрювати, що вони зараз знову поїдуть геть, у якесь місце в горах, де тепер мають свій дім. У мене склалося таке враження, сказав Аустерліц, що ми не розуміємо законів, за якими відбувається повернення минулого, однак насправді мені чимраз більше здається, що ніякого часу взагалі не існує, а є лише різні простори, які входять один в одного за принципами якоїсь вищої стереометрії і між якими живі й мертві, відповідно до свого внутрішнього стану, можуть переходити туди й сюди, і що довше я про це думаю, то більше мені здається, що ми, ті, хто досі живий, з погляду померлих, є ірреальними істотами, які стають видимими лише іноді, за певного освітлення та відповідних погодних умов. Скільки себе пам’ятаю, сказав Аустерліц, я постійно почувався так, ніби не мав місця в реальності, так ніби мене зовсім немає, і це почуття ніколи не було таким сильним, як того вечора на Шпорковій, коли мене пронизав погляд пажа королеви троянд. Та й наступного дня, коли я поїхав у Терезин, то не міг уявити, ким або чим я був. Пам’ятаю, що я стояв на пероні похмурого вокзалу Голешовіце, що колії з обох боків зникали десь у безкінечності, що я сприймав все якось розмито і що в поїзді я притулився до вікна в проході й дивився на північні передмістя, які пропливали повз мене, на заплави Влтави та на вілли й садові будиночки на протилежному березі. Нараз я побачив по той бік річки величезне закинуте кам’янище, потім багато квітучих вишневих дерев, декілька містечок, віддалених одне від одного, а більше нічого — тільки безлюдна богемська земля. Коли десь за годину я висів у Ловосице, мені здалося, що я діставався сюди тижнями, все далі на схід і все глибше назад у минуле. Площа перед вокзалом була безлюдна, за винятком однієї селянки, вбраної в кілька пальт, яка в благенькому кіоску, збитому з дощок, чекала, поки комусь спаде на думку придбати одну з головок капусти, нагромаджених перед нею неприступним бастіоном. Таксівки ніде не було видно, тож я вирішив із Ловосице рухатися пішки в напрямку Терезина. Щойно я залишив за собою містечко, про яке нічого не можу пригадати, сказав Аустерліц, як із північного боку переді мною відкрилася нова панорама: на передньому плані було ядучо-зелене поле, позаду — наполовину роз’їдений іржею петрохімічний комбінат, із градирень і високих