Аустерліц

— Ось так, цією ботанічною назвою залюблених у затінок анемон того пізнього зимового вечора 1997 року, коли ми сиділи огорнені, як мені здавалося, незмірною тишею в будинку на Олдерні-стрит, Аустерліц завершив ще один фрагмент своєї оповіді. Напевне, хвилин п’ятнадцять, а може, навіть і з півгодини збігло в синюватому світлі рівного пломеня газу, коли Аустерліц нарешті підвівся й сказав, що, мабуть, буде на краще, коли цю ніч я проведу під його дахом; відтак він пішов поперед мене нагору й показав мені кімнату, що так само, як і кімната внизу, майже не мала меблів. Лише під стіною стояла польова розкладайка з ручками з обох кінців, чим вона нагадувала ноші. Поряд із ліжком стояв картонний ящик з-під вина Château Gruaud-Larose з чорним витисненим гербом, а на ящику в м’якому світлі лампи з абажуром стояла склянка, карафка з водою та старомодне радіо, корпус якого був виготовлений із темно-коричневого бакеліту. Аустерліц побажав мені доброї ночі й, виходячи, обережно причинив за собою двері. Я підійшов до вікна, подивився на безлюдну Олдерні-стрит, обернувся лицем до кімнати, сів на ліжко, розв’язав шнурки, подумав про Аустерліца, кроки якого долинали із сусідньої кімнати, а потім, ще раз роззирнувшись, побачив на каміні в напівсутінках маленьку колекцію із семи різноформних бакелітових коробочок, кожна не вище двох-трьох дюймів і в кожній, як виявилося, коли я став по черзі їх відкривати й розглядати при світлі лампи, містилися тлінні останки молі; як пояснив мені згодом Аустерліц, це була міль, життя якої добігло кінця посеред стін цього дому. Одну з них — невагому, кольору слонової кістки істоту, зі стуленими крильцями з не знати яким чином витканої матерії, я легенько витрусив з бакелітової коробочки на свою праву долоню. Її лапки, скоцюрблені під тулубом, вкритим сріблястими лусочками, так ніби вона щойно здолала останню перешкоду, були такими тоненькими, що я заледве їх розгледів. Також на межі видимості мерехтіли вусики, високо вигнуті над тільцем. Натомість чітко вирізнялося чорне, ледь випукле око, яке я довго розглядав, перш ніж повернути того нічного духа, який, напевно, сконав багато років тому, проте не мав на собі жодних ознак руйнування, у його вузьку могилу. Перед тим, як лягти в ліжко, я ввімкнув радіоприймач, що стояв на ящику з-під бордо. На круглому освітленому віконечку з’явилися назви міст і станцій, з якими я в дитинстві пов’язував свої уявлення про закордон — Монте Ченері, Рим, Любляна, Стокгольм, Беромюнстер, Гільверсум, Прага й багато інших. Я прикрутив звук і став дослухатися до якоїсь незрозумілої мені мови, яка ширилася ефіром на великі відстані, то був жіночий голос, який часом зникав серед хвиль, потім виринав знову й переплітався із грою двох обережних рук, які десь там, у незнаному мені місті, торкалися клавіш якого-небудь Bösendorfer чи Pleyel й витворювали музичні фрази, які супроводжували мене аж до глибокого сну, здається, то був «Добре темперований клавір»[68]. Коли вранці я прокинувся, крізь щільну латунну сітку підсилювача долинало тільки слабке шемрання й потріскування. Трохи згодом, за сніданком, коли я заговорив про загадкове радіо, Аустерліц сказав, що, мовляв, уже давно дійшов висновку, що ті голоси, які з настанням темряви наповнюють повітря і з яких ми можемо вловити лише поодинокі, подібно до кажанів, мають своє власне життя, яке боїться денного світла. Останніми роками під час довгих безсонних ночей я часто їх бачив, коли прислухався до дикторок із Будапешта, Гельсінкі чи Ла-Коруньї, бачив, як вони виписували свої зигзагоподібні траєкторії й бажав і собі потрапити до їхнього товариства. Але повернімося до моєї історії… Це було після прогулянки Шенборнським садом, тоді, коли ми знову сиділи з Верою в її помешканні, і вона вперше трохи детальніше розповіла про моїх батьків, про їхнє походження, наскільки вона про це знала, про їхній життєвий шлях, а також про те, як буквально за кілька років було покладено край їхньому існуванню. Твоя матір Аґата, так, наскільки пригадую, взялася вона розповідати, сказав Аустерліц, незважаючи на її дещо похмуру, меланхолійну подобу, була доволі впевненою в собі, часом навіть трохи схильною до легковажності жінкою. У цьому вона була точнісінько такою, як і її батько, старий Аустерліц, який мав засновану ще в австрійські часи повстяно-пантофлеву фабрику в Штернберзі та був здатний не надто перейматися різними неприємностями. Одного разу, коли він гостював у цьому домі, я чула, як він говорив про неабияке зростання виробництва на своєму підприємстві відтоді, як люди Муссоліні стали носити оті напівазійські головні убори, він просто не встигав в таких кількостях виробляти та відсилати їх до Італії. Так само й Аґата, окрилена успіхом, який випав на її долю значно раніше, ніж вона могла сподіватися, відчувала, що перебуває на злеті своєї кар’єри співачки опери й оперети, і вірила в те, що рано чи пізно все піде на краще. Натомість Максиміліан, попри свою веселу натуру, яка проявлялася в нього не менше, ніж в Аґати, відколи я його знала, — так сказала Вера, сказав Аустерліц, був переконаний в тому, що ті вискочні, які прийшли до влади в Німеччині, а також корпоративні об’єднання та людські збіговиська, що під керівництвом цієї влади множитимуться до безкінечності й від яких йому буквально робилося зле, як то він часто повторював, із самого початку віддалися сліпому потягу до завоювання й руйнації, а їхнім осереддям стало магічне слово «тисяча», що його райхсканцлер, як то можна було чути по радіо, постійно повторював у своїх промовах. Тисяча, десять тисяч, двадцять тисяч, тисячократно та тисячі тисяч звучало рефреном, викрикуваним хрипким голосом, який втовкмачував німцям у голови уявлення про власну велич, від чого вже тоді відгонило майбутнім крахом. І все-таки, Вера казала, провадив Аустерліц далі, що Максиміліан зовсім не вірив, ніби німецький народ силою заганяли до його власної загибелі; якраз навпаки, на його думку, цей народ, сприймаючи на індивідуальному рівні бажане за дійсне й спираючись на фальшиві почуття, що плекалися в родинах, самостійно в такій збоченій формі винайшов себе знову й породив нацистських лідерів, яких усіх без винятку Максиміліан вважав йолопами й лайдаками і які були символічним втіленням цього народного збурення. Якось Максиміліан розповідав, як пригадувала Вера, сказав Аустерліц, що на початку літа 1933 року, після того, як він побував на профспілкових зборах у містечку Тепліце, він проїхав трохи далі, до Рудних гір, і там, сидячи в садку якогось заїзду, познайомився з кількома екскурсантами, які відвідали одне село, розташоване на німецькому боці, й накупили там купу речей, зокрема новий вид карамельок, де на малиновій поверхні цукрової маси красувалася така ж малинова свастика, що буквально танула в роті. З вигляду цих нацистських ласощів, сказав Максиміліан, йому стало воднораз ясно, що німці зайнялися переорганізацією всього промислового виробництва, від важкої промисловості аж до виробництва такого несмаку, і не тому, що хтось їх примусив, а тому, що кожного на своєму місці аж розпирало від національної зверхності. Вера оповідала далі, сказав Аустерліц, що в тридцяті роки Максиміліан неодноразово їздив до Німеччини й Австрії, щоб таким чином краще оцінити загальні процеси розвитку, а ще вона добре пам’ятала, як він одразу по приїзді з Нюрнберга описував неймовірно бурхливий прийом, що його влаштували фюреру, який прибув туди на партійний з'їзд. За багато годин до його появи всі мешканці Нюрнберга та юрби приїжджих не лише з Франконії чи Баварії, але також із найвіддаленіших куточків країни, з Гольштинії та Померанії, а також із Силезії та Шварцвальду, у збудженому чеканні стояли плечем до плеча уздовж наперед визначеного маршруту, аж поки нарешті хвилі захвату сповістили про наближення кавалькади важких мерседесів, які повільно пропливали вузькою вуличкою, розділяючи навпіл море звернених до них сяючих облич і спраглих простягнутих рук. Максиміліан розповідав, сказала Вера, що в цьому натовпі, який злився в одну-єдину істоту, на яку напали якісь дивні судоми й здригання, він відчував себе чужорідним тілом, яке от-от буде розчавлене й відкинуте. Він стояв на площі перед церквою Святого Лоренца і бачив, як кавалькада повільно торувала свій шлях крізь розбурханий натовп, рухаючись до старого міста, гостроверхі та криві будинки якого із розчахнутими вікнами, з яких визирали цілі грона людей, нагадували безнадійно переповнене гето, що до нього, як сказав Максиміліан, якраз входив спаситель, на якого так довго чекали. У такому самому дусі, сказала Вера, пізніше Максиміліан неодноразово розповідав про фільм, присвячений тому партійному з’їзду, який він бачив в одному з мюнхенських кінотеатрів і який підтвердив його підозру, що зі свого незагоєного приниження німці розвинули про себе уявлення, як про обраний народ, покликаний врятувати світ. І не лише тому, що завмерлі в благоговійному захваті глядачі стали свідками того, як літак фюрера поступово спускається крізь хмарні маси до землі; й не тому, що тут було згадано спільну для всіх трагічну передісторію в церемонії вшанування загиблих, під час якої і Гітлер, і Гесс, і Гіммлер, як описував нам Максиміліан, під звуки жалобного маршу, здатного перевернути душу цілій нації, урочисто крокували вулицею, сповненою німецьких тіл, вишикуваних владою нової держави у колони й роти; і так само не тому, що тут можна було бачити воїнів, готових померти за батьківщину, цілий таємничий ліс гойдливих знамен, які у світлі смолоскипів проходили повз, розчиняючись серед ночі, — а тому, як переказувала Вера оповідь Максиміліана, що з висоти пташиного польоту в передранковому світлі було аж до обрію видно ціле місто білих наметів, з яких, коли трохи розвиднілося, стали виходити німці, по одному, парами й маленькими групами, які потім мовчки зливалися в колону, що ставала дедалі густішою, і разом рухалися в одному напрямку, так ніби вони відгукнулися на заклик із небес і після довгих років у пустелі нарешті були на шляху до землі обітованої. Після цього мюнхенського кіновраження, яке спізнав Максиміліан, минуло всього декілька місяців, як по радіо пролунали громовиці, що прогуркотіли над площею Героїв у Відні, де зібралися сотні тисяч австрійців, які зайшлися багатогодинним ревом, котрий нагадував справжню повінь, як сказала Вера. Колективний пароксизм віденських мас, сказала вона, на думку Максиміліана, став поворотним моментом. Той лячний рев ще досі стояв у нас у вухах, аж тут, як тільки проминуло літо, у Празі вже з’явилися перші біженці з так званого Остмарка[69], зігнані зі своїх місць і пограбовані до останнього шилінга своїми ж співвітчизниками, у надії, яка була доволі ілюзорною, — і це, очевидно, розуміли й вони самі, — що зможуть хоч якось протриматися на плаву тут, на чужині; вони ходили як вуличні торговці, пропонуючи шпильки та заколки, олівці й поштовий папір, краватки та інші галантерейні товари, як колись бродили країною з коробами на спині їхні предки в Галичині, в Угорщині та в Тіролі. Я пам’ятаю, так розказувала Вера, сказав Аустерліц, одного такого пожильця на ім’я Салі Блайберґ, який у тяжкі міжвоєнні роки тримав у Леопольдштадті, неподалік від Пратерштерна, автомайстерню, і коли Аґата запрошувала його до нас на каву, розповідав розпачливі історії про огидну поведінку віденців: про те, як його примусили переписати свою фірму на якогось Газельберґера, як його обдурили навіть із тією сміховинною ціною, що йому пропонували, як він втратив свої заощадження та цінні папери в банку, як було конфісковано всі його меблі разом із автомобілем марки Steyr і як насамкінець він, Салі Блайберґ і його родина, сидячи у вестибюлі на валізах, змушені були слухати перемовини між консьєржем напідпитку та молодою, очевидно, щойно пошлюбленою парою, яка прийшла оглянути квартиру, що якраз звільнилася. Незважаючи на те, що оповідь бідолашного Блайберґа, який від безсилої люті м’яв у руці свою хустинку, перевершувала найгірші побоювання і що після Мюнхенської угоди становище стало цілковито безвихідним, сказала Вера, Максиміліан усю зиму провів у Празі, можливо, через якісь нагальні партійні справи, а може тому, що до останнього не хотів зрікатися віри в те, що людина перебуває під захистом закону. Зі свого боку, Аґата була неготова, незважаючи на неодноразові наполягання Максиміліана, виїхати до Франції, ось так воно й вийшло, що твій батько, над яким нависла страшна небезпека, сказала Вера до мене, сказав Аустерліц, аж 14 березня по обіді, коли вже майже було запізно, сам вилетів з Рузиного до Парижа. Я ще пригадую, сказала Вера, що він, коли прощався, мав на собі чудовий двобортний костюм сливового кольору, а також чорний повстяний крисатий капелюх із зеленою тасьмою. Наступного ранку, ще й не встигло розвиднитися, як німці справді вступили в Прагу, якраз під час густого снігопаду, так що, фактично, здавалося, ніби вони з’явилися нізвідки, а коли вони перетнули міст і їхні танки викотили на Народну, все місто поринуло в глибоку мовчанку. Відтоді людей ніби підмінили, вони стали повільними й почали ходити як сновиди, наче не знали куди їм тепер подітися. Особливо збивав нас із пантелику, так розповідала Вера, сказав Аустерліц, негайний перехід на правосторонній рух. У мене часто тьохкало серце, сказала вона, коли я раптом бачила автомобіль, що рухався з правого боку, бо від цього в мене відразу виринала нав’язлива думка, що відтепер ми живемо в перевернутому світі. Щоправда, провадила вона далі, для Аґати було значно тяжче, ніж для мене, призвичаїтися до нового режиму. Відтоді як німці проголосили свої приписи стосовно єврейського населення, вона могла ходити на закупи лише в певні години, не мала права брати таксі, а в трамваї могла їздити тільки в останньому вагоні, не мала права відвідувати ні кінотеатри, ні концерти чи будь-які інші зібрання. Та й сама вона вже не могла з’являтися на сцені, а набережні Влтави, парки й сади, які вона так любила, були для неї заборонені. Нікуди, де є зелень, мені тепер не можна, сказала вона якось і додала, що тільки зараз по-справжньому зрозуміла, як то гарно — безтурботно стояти на палубі якого-небудь річкового пароплава. Список заборон зростав із кожним днем, казала мені Вера, сказав Аустерліц, невдовзі було вже заборонено ходити тротуаром попри парки, заходити до пралень і хімчисток або користуватися громадськими телефонами, від усього цього Аґата дійшла до крайнього відчаю. Вона як зараз у мене перед очима — ходить із кімнати в кімнату, сказала Вера, і долонею з розчепіреними пальцями б’є себе по чолу, скандуючи по складах: «Я цьо-го не ро-зу-мі-ю! Я цьо-го не ро-зу-мі-ю! Я ні-ко-ли цьо-го не зро-зу-мі-ю!» Одначе за кожної нагоди вона йшла у місто, ходила по якихось інстанціях, стояла годинами в єдиному доступному для сорока тисяч євреїв Праги поштовому відділенні, щоб відправити телеграму; брала довідки, налагоджувала зв’язки, відкладала гроші, діставала підтвердження й гарантії, а коли поверталася додому, до пізньої ночі сушила собі голову над тим, що їй робити далі. Та що довше і що більше вона докладала зусиль, то більше танула надія, що їй вдасться одержати дозвіл на виїзд, тож врешті, вже влітку, коли почали говорити про те, що скоро гряне війна і що в зв’язку з цим режим неминуче стане жорсткішим, вона вирішила принаймні мене самого, як сказала мені Вера, сказав Аустерліц, відіслати до Англії, після того, як завдяки посередництву одного з її театральних друзів їй вдалося вписати моє ім’я в список дітей, які найближчими місяцями мали відбути до Лондона так званими «дитячими поїздами». Вера пригадувала, сказав Аустерліц, що радісне збудження, яке відчувала Аґата від того, що її старання принесли перший успіх, було затьмарене турботами й неспокоєм, коли вона уявляла собі, як я, ще такий маленький хлопчик, якому не було навіть і п’яти років і який ріс, оточений ласкою й піклуванням, зможу знести таку довгу подорож залізницею, а потім жити серед чужих людей у чужій країні. Та з іншого боку, сказала Вера, Аґата говорила, що тепер, коли вже було зроблено перший крок, очевидно, і для неї скоро знайдеться якийсь вихід і всі вони житимуть разом у Парижі. Ось так вона розривалася між своїми сподіваннями на краще та страхом припуститися непоправної помилки, і хтозна, — казала мені Вера, — чи не залишила б вона тебе з собою, якби до твого виїзду з Праги було на кілька днів більше. Сцена прощання на вокзалі Вільсона залишилася в мене у вигляді нечіткої, як то кажуть, розмитої картини, сказала Вера й, помовчавши, додала, що всі мої речі були зібрані в невеликій шкіряній валізі, а в маленькому наплічнику було трохи тільки провіанту — un petit sac à dos avec quelques viatiques[70], сказав Аустерліц, це були точні слова Вери, які підсумовували, як він тепер гадає, все його подальше життя. Вера також пам’ятала дванадцятирічну дівчинку з бандонеоном, якій вони довірили мене, куплений в останню мить журнальчик із Чапліном, звук тріпотіння білих хустинок, подібний до того, з яким злітає зграя голубів, що ними махали батьки, проводжаючи своїх дітей, та дивне враження, що поїзд, який спершу безкінечно повільно сунув уздовж платформи, тепер, щойно виїхавши з-під заскленого холу й просунувшись лише на половину своєї довжини, завдяки якомусь обманному маневру, насправді не поїхав геть, а ніби провалився крізь землю. З того дня Аґату немов підмінили, розповідала далі Вера, сказав Аустерліц. Всю її веселість та оптимізм, незважаючи на різноманітні труднощі, тепер застилала зажура, якій вона вже не могла опиратися. Одну спробу відкупитися, як мені здається, сказала Вера, вона таки ще зробила, але потім уже майже не виходила з дому, боялася відчиняти вікна, годинами нерухомо сиділа в синьому оксамитовому фотелі в найтемнішому закутку вітальні або, затуливши обличчя руками, лежала на софі. Вона просто чекала на те, що мало відбутися, а особливо чекала на пошту з Англії та з Парижа. Від Максиміліана вона мала декілька адрес: готель на вулиці Одеон, маленька квартирка поряд зі станцією метро «Ґласьєр» і третя адреса, сказала Вера, у районі, назви якого я вже не пригадую. Аґата терзала себе думкою про те, що у вирішальний момент переплутала адресу й сама була винна в тому, що листування обірвалося, проте водночас вона побоювалась, що листи Максиміліана, адресовані до неї, були конфісковані службою безпеки вже у Празі. І справді, аж до зими 1941 року, поки Аґата жила на вулиці Шпорковій, її поштова скринька залишалася порожньою, так ніби, — як одного разу вона трохи дивно висловилася, — якраз ті з наших повідомлень, на які ми покладаємо останню надію, приходять не на ту адресу або їх проковтують злі духи, що витають скрізь у повітрі. Наскільки точно ця заувага Аґати виражала той невидимий жах, який своїм тягарем гнітив тоді Прагу, я зрозуміла тільки пізніше, сказала Вера, коли дізналася про істинний розмах спотворення права під німцями та про щоденні насильницькі акти, які вони чинили в підвалі палацу Печека, у в’язниці Панкрац, а також в Кобилісах, де було місце проведення страт. За якийсь проступок, невелике порушення запровадженого порядку, людина мала дев’яносто секунд на виправдання перед суддею, а потім вас могли засудити до смертної кари й відразу повісити в камері екзекуцій, що розташовувалась по сусідству із судовою залою, у тій камері попід стелею проходила залізна рейка, по якій можна було за необхідності відсовувати вбік підвішені мертві тіла. Рахунок за цю прискорену процедуру передавали родичам повішеного чи гільйотинованого з приміткою, що суму можна виплачувати в щомісячних ратах. І хоча в той час про всі ці справи мало що просочувалося назовні, страх перед німцями розповзався містом, як отруйні міазми. Аґата стверджувала, що цей страх навіть прокрадався крізь зачинені вікна і двері й перехоплював подих. Коли я згадую ті перші два роки після так званого початку війни, сказала Вера, то мені здається, ніби то був якийсь вир, що все швидше затягував нас кудись униз. З радіо потоком ішли новини, і диктори зачитували якимось дивним, різким, гортанно-здушеним тоном повідомлення про безкінечні успіхи вермахту, який за короткий час окупував увесь європейський континент, та про нові успішні кампанії, які крок за кроком, очевидно, з непорушною логікою, відкривали перед німцями шлях до світового панування, і тоді перед ними, як належними до обраного народу, відкривалися найблискучіші перспективи. Мені здається, сказала Вера, сказав Аустерліц, що навіть ті з німців, хто ще до останнього сумнівався, у ці роки безперервних перемог впали в стан ейфорії, що виникає на великій висоті, а нам, пригнобленим, які жили, так би мовити, нижче рівня моря, залишалося тільки дивитися на те, як все народне господарство країни прибирає до своїх рук СС і як одне за одним усі підприємства переходять під німецьке управління. Навіть повстяно-пантофельну фабрику було аріїзовано. Тих коштів, які ще мала Аґата, заледве вистачало для найнеобхіднішого. Її банківські рахунки були заблоковані відтоді, як вона була змушена подати майнову декларацію на восьми сторінках із десятками пунктів. Їй було також суворо заборонено продавати якісь реальні цінності, картини чи антикваріат, і я пам’ятаю, сказала Вера, як одного разу вона показала мені одне місце в розпорядженні окупаційної влади, у якому було сказано, що в разі порушення цього припису, як до зазначеного єврея, так і до покупця будуть застосовані суворі поліцейські заходи. «Зазначений єврей!» — вигукнула Аґата, а потім сказала, — «Як вони пишуть, ці люди! У мене просто все темніє перед очима». Наскільки пригадую, пізньої осені 1941 року, сказала Вера, Аґата була змушена віднести до місця обов’язкової здачі своє радіо, грамофон разом із усіма її улюбленими платівками, похідний і оперний біноклі, музичні інструменти, прикраси, хутряні вироби та весь гардероб, який залишився від Максиміліана. Через якусь помилку, якої вона припустилася, одного морозного дня, — а того року, сказала Вера, зима почалася дуже рано, — її відрядили розчищати сніг на аеродром Рузине, а під ранок, близько третьої години, ще глупої ночі, до неї прийшло двоє вістових із відділу культури, на яких вона вже давно чекала, і повідомили, що за шість днів її вивозять із міста. Ці вістові, як описувала їх Вера, сказав Аустерліц, були якось дивно подібні один до одного, у них були якісь невиразні, мінливі обличчя, вони мали на собі куртки з різними складками, кишеньками, ґудзиками та поясом, і хоча було незрозуміло, для чого потрібні всі ті аксесуари, ці куртки здавалися особливо практичними. Тихим голосом вони щось говорили, звертаючись до Аґати, а потім вручили їй стос паперів, у яких, як виявилося, містилися всі, до найменших деталей, приписи й розпорядження: де й коли мала з’явитися зазначена особа, що з одягу — спідниця, дощовик, теплий головний убір, утеплення для вух, рукавиці, нічна сорочка, спідня білизна тощо — слід мати з собою, які особисті речі взяти в дорогу, наприклад, набір для шиття, вазелін, спиртівку та свічки; також було повідомлено, що загальна вага багажу не мала перевищувати 50 кілограмів, був список того, що могло входити до ручної поклажі та до продуктового пайка, вказувалося, що всі валізи мають бути помічені: пункт призначення та особистий номер, що всі формуляри мають бути заповнені й підписані, що заборонено брати із собою диванні подушки та інші меблеві предмети, заборонено виготовляти наплічники чи сумки із перських килимів, зимових пальт та решток цінних тканин, заборонено брати із собою запальнички, так само як і курити на збірному пункті та в дорозі, і що в будь-якому разі зазначена особа має беззаперечно виконувати кожне розпорядження офіційних органів. Аґата була неспроможна дотримуватися всіх цих приписів, складених, як я і сама зараз бачу, просто таки нудотною мовою; вона лише хаотично скинула в торбу деякі цілком непрактичні речі, так ніби збиралася на недільний пікнік, тож урешті, хоч як мені було тяжко й огидно почуватися співучасницею, але пакування речей я взяла на себе, поки Аґата, відвернувшись до вікна, все дивилася на безлюдний провулок. Раннього ранку в призначений день ми вийшли в сутінках з дому, міцно прив’язали багаж до санчат і, не обмовившись жодним словом, вирушили серед снігової заметілі в довгу дорогу лівим берегом Влтави попри ботанічний сад, аж до ярмаркових павільйонів у Голешовіце. Що ближче ми підходили до того місця, то частіше з темряви виринали маленькі групки людей із важким багажем, які щосили пробиралися в тому самому напрямку крізь уже справжню хурделицю, за якийсь час утворився довжелезний караван, у якому близько сьомої години ми прибули до вхідної брами, заледве освітленої однією слабенькою жарівкою. Там ми чекали, стоячи серед тривожного гудіння натовпу, яке то наростало, то стишувалося, там були старі й діти, люди заможні й прості, і всі вони, відповідно до припису, повісили собі на шию таблички, закріплені на шпагаті, на яких був їхній номер. Аґата невдовзі сказала мені, щоб я вже верталася. На прощання вона обійняла мене й промовила: «Бачиш, там парк Стромовка? Чи не могла б ти часом гуляти там за мене? Я так любила це гарне місце. Можливо, коли ти дивитимешся в темну воду ставків, то якогось дня побачиш там і моє обличчя». Ну от, а потім, сказала Вера, я пішла додому. Більше двох годин поверталася я до вулиці Шпоркової. Я намагалась уявити, де зараз перебуває Аґата, чи вона досі чекає під ворітьми, чи вже потрапила всередину, на територію ярмарки. Як там все виглядало, я дізналася тільки через багато років від одного з тих, кому вдалося вижити. Всіх, кого мали вивозити, зібрали в дерев’яному бараку, який серед зими не опалювали, і тому там стояв лютий холод. То було закинуте приміщення, і там у бляклому світлі панував справжнісінький гармидер. Багато з новоприбулих мали подати свій багаж на огляд, гроші, годинники та інші цінні речі слід було здати гауптшарфюреру Фідлеру, який наганяв на всіх страх своєю грубою безцеремонністю. На одному столі лежала ціла гора столового срібла, поряд — лисячі шуби та перські килими. Проходила перевірка особових даних, усім видавали анкети, і кожен одержував так званий громадянський статус, підкріплений печаткою «направлений в евакуацію» або «направлений в гето». Німецькі чиновники і їхні чеські та єврейські помічники заклопотано бігали туди-сюди, скрізь звучав крик, лайка, когось били. Всі, кого вивозили, мали залишатися на виділених для них місцях. Більшість мовчала, дехто тихенько плакав, але нерідко траплялися істерики, чулися голосні крики та напади люті. Перебування в бараках на території ярмаркових павільйонів тривало багато днів, аж поки якось рано вранці, коли майже нікого не було на вулицях, у супроводі охоронних загонів усіх неквапливо повели до найближчої залізничної станції в Голешовіце, де відбулося так зване «завагонення», яке тривало ще добрих три години. Пізніше я частенько ходила до Голешовіце, до парку Стромовка і до ярмарку, де нерідко заходила у влаштований там у шістдесяті роки лапідарій, в якому годинами роздивлялись у вітринах зразки мінералів: кристали піриту, темно-зелений сибірський малахіт, богемську слюду, граніт і кварц, чорний, як смола, базальт, канарково-жовтий вапняк, — і я запитувала себе, на якому фундаменті стоїть наш світ. На Шпорковій, сказала мені Вера, сказав Аустерліц, того ж дня, коли Аґата була змушена полишити свою квартиру, з’явився посильний від управління конфіскованим майном і опечатав двері смужкою паперу з відповідним штампом. Між Різдвом та Новим роком з’явилася ціла бригада якихось підозрілих типів, і вони вичистили все, що залишалося в домі: меблі, лампи й світильники, килими й штори, книжки й партитури, одяг із поличок і шухляд, постільну білизну, подушки, перини, вовняні ковдри, нижню білизну, посуд, кухонне начиння, квіти у вазонах і парасольки, залишки продуктів, навіть грушеве й вишневе варення, яке стояло в підвалі вже кілька років, рештки запасу картоплі й усе до останньої ложки доправили в одне із п’ятдесяти складських приміщень, де кожну з цих нічийних речей із німецькою ретельністю реєстрували, оцінювали, а потім, залежно від предмета, мили, чистили, ремонтували і врешті поміщали на відповідну полицю. Насамкінець, сказала Вера, на Шпорковій з’явився працівник санслужби. Він був особливо лячною для мене особою зі злим поглядом, яким прошивав людину наскрізь. Він досі переслідує мене у снах, в яких я бачу, як він у хмарах ядучого білого диму обкурює кімнату. — Коли Вера закінчила свою оповідь, так розповідав далі Аустерліц того ранку на Олдерні-стрит, вона, після довгої паузи, через яку здавалося, що з кожним нашим видихом тиша у квартирі на Шпорковій ставала ще густішою, простягнула мені дві маленькі фотографії, десь завбільшки дев’ять на шість сантиметрів, які лежали на столику поряд із кріслом, — фотографії, які вона напередодні ввечері суто випадково знайшла в одному з п’ятдесяти п’яти кармазинових томів Бальзака, що не знати чому саме потрапив їй до рук. Вера сказала, що не пригадує, як вона відчинила скляні дверцята й дістала з ряду книжок саме цей том, вона отямилась ось у цьому кріслі, гортаючи сторінки, — вперше з тих далеких часів, наголосила вона, — на яких оповідалося про історію полковника Шабера, як відомо, доволі печальну. Як саме ці дві фотографії потрапили між сторінок, залишається для неї загадкою, сказала Вера. Можливо, Аґата брала почитати цей том, коли ще жила тут, на Шпорковій, в останні тижні перед вторгненням німців. Отже, на першій фотографії було зображено театральну сцену десь у провінції, можливо, у Райхенау[71], а може, в Ольмюці чи якомусь іншому місці, у якому Аґата іноді виступала перед своїм першим ангажементом у Празі.