у Празькому університеті романістику й була сусідкою моєї матері Аґати, а також моєю нянькою. Те, що я не одразу її впізнав, хоча вона, незважаючи на певну кволість, по суті, зовсім не змінилася, думаю, сказав Аустерліц, було пов’язано з моїм збудженим станом, у якому я перебував і тому просто не вірив власним очам. Тож я лише спромігся пробелькотіти одну фразу, яку напередодні завчив напам’ять: Promiňte, prosím, že Vás obtěžuji. Hledám paní Agátu Austerlizovou, která zde možná v roce devatenáct set třicet osm bydlela
. «Я шукаю пані Аґату Аустерліцову, яка, можливо, проживала тут 1938 року». Вера з переляку затулила своє обличчя обома руками, які здалися мені безкінечно рідними, і вп’явшись у мене поглядом крізь розчепірені пальці, тільки й промовила тихим голосом, але для мене з просто дивовижною ясністю такі французькі слова: Jacquot, — так сказала вона, — est-ce que c’est vraiment toi?[63] Ми обійнялися, взяли одне одного за руки, знову обійнялися й знову, вже не знаю, скільки разів, аж нарешті Вера провела мене через темний передпокій до кімнати, у якій усе було так само, як і майже шістдесят років тому. Меблі, які в травні 1933 року дісталися Вері разом із квартирою від двоюрідної бабусі, комод, на якому ліворуч стояв майсенський[64] Пульчінелло в масці, а праворуч його кохана Колумбіна, засклена книжкова шафа з п’ятдесятьма п’ятьма кармазиновими томами Comédie humaine[65], робочий стіл, довга отоманка, на ній верблюжа ковдра, складена в ногах, синювата акварель богемських гір, вазони з квітами на підвіконні, все це протягом усього мого життя, яке тепер перевернулося в мені, залишалося на своєму місці, оскільки Вера, як вона мені пояснила, сказав Аустерліц, відтоді, як втратила мене й мою матір, що була для неї як сестра, не могла зносити жодних змін. Вже не пригадую, у якій послідовності того пізнього березневого пообіддя й вечора ми з Верою розповіли одне одному свої історії, сказав Аустерліц, але думаю, що після того, як я в загальних рисах повідомив про себе, відпустивши все те, що пригнічувало мене протягом цього часу, мова зайшла насамперед про моїх зниклих батьків, про Аґату й Максиміліана. Максиміліан Айхенвальд, який походив із Санкт-Петербурґа, де його батько до того, як відбулася революція, тримав крамницю з прянощами, був одним із найактивніших діячів чехословацької соціал-демократичної партії, сказала Вера, а з моєю, на п’ятнадцять років молодшою матір’ю, яка тоді була на початку своєї акторської кар’єри й виступала в різних провінційних містах, він познайомився в Нікольсбурзі[66], під час однієї з численних поїздок, які він здійснював як промовець на публічних заходах і виробничих зборах. У травні 1933 року, коли я сама якраз переїхала сюди, на Шпоркову, сказала Вера, вони, повернувшись із подорожі до Парижа, сповнені найкращих вражень, як не втомлювались вони повторювати, винайняли в цьому будинку спільну квартиру, хоча й залишалися нерозписаними. Аґата і Максиміліан, сказала Вера, обоє мали особливу прихильність до всього французького. Максиміліан був переконаним республіканцем і мріяв про те, щоб посеред Європи, яку з усіх боків захльостували хвилі фашизму, перетворити Чехословаччину на острів свободи на кшталт другої Швейцарії; зі свого боку в Аґати уявлення про кращий світ було доволі строкате, сформоване під впливом Жака Оффенбаха, яким вона дуже захоплювалася, до речі, саме з цієї причини, сказала Вера, я й одержав своє, зовсім не типове для чехів ім’я. Це зацікавлення французькою культурою в усіх її проявах я, як захоплена романістка, поділяла з Аґатою так само, як і з Максиміліаном, саме воно стало основою нашої дружби, що зав’язалася з першої ж розмови в день їхнього переїзду, а ця дружба цілком природно вилилася в те, сказала до мене Вера, сказав Аустерліц, що вона, Вера, на відміну від Аґати й Максиміліана, маючи можливість вільно розпоряджатися своїм часом, після мого народження запропонувала на кілька років, поки я не піду в підготовчу школу, перебрати на себе обов’язки моєї няньки, то була пропозиція, сказала Вера, про яку я пізніше жодного разу не шкодувала, адже навіть тоді, коли я ще не вмів сам говорити, їй здавалося, що ніхто не розуміє її краще за мене, і коли мені не було й трьох років, вона мала велику приємність насолоджуватися моїми здібностями в мистецтві ведення бесіди. Коли ми прогулювалися серед грушевих та вишневих дерев порослими травою пагорбами семінарського саду або в теплі дні бродили тінистими алеями парку Шенборнського палацу, нашою розмовною мовою, за домовленістю з Аґатою, була французька, і тільки тоді, коли пізнього пообіддя ми поверталися додому й коли Вера готувала для нас вечірню перекуску, обговорюючи, так би мовити, домашні й дитячі справи, ми розмовляли чеською. Промовляючи ці слова, Вера мимоволі, як я припускаю, сказав Аустерліц, перейшла на чеську, і хоча ні в аеропорту, ні в державному архіві, ні навіть коли я завчив напам’ять запитання, що не надто стало би мені в пригоді, якби я пішов за іншою адресою, я й гадки не мав, що колись стикався з цією мовою, проте зараз я зрозумів практично все, що говорила Вера, ніби глухий, що до нього якимось дивом повернувся слух, мені хотілося заплющити очі й довго-предовго слухати ті багатоскладові слова, що поквапно злітали з її вуст. Особливо в теплу пору року, сказала Вера, повернувшись після прогулянки, вона мала найперше відсунути вбік вазони з геранню, щоб я зі свого улюбленого місця на підвіконні міг дивитися на садок із бузком і низенький будинок навпроти, у якому мав свою майстерню горбатий кравець на ім’я Моравець, і поки вона нарізала хліб й ставила воду на окріп, я повідомляв їй у вигляді безперервного коментаря все, чим якраз займався Моравець, який то лагодив затертий поділ піджака, то порпався в коробці з ґудзиками, то вшивав стьобану підкладку в пальто. Та найголовнішим для мене, сказала Вера, сказав Аустерліц, було не проґавити той момент, коли Моравець відкладає убік голку з ниткою, великі ножиці та інше кравецьке знаряддя, прибирає свій робочий стіл, обтягнений сукном, розгортає на ньому подвійний аркуш газети, а на цьому аркуші розкладає свою вечерю, на яку, очевидно, вже давно з радістю чекав і яка відповідно до пори року складалася то з невеликої порції білого сиру із зеленого цибулькою, однієї редьки, пари помідорів із цибулею, копченого оселедця або вареної картоплі. Тепер він перекладає дошку для прасування рукавів на ящик, тепер він іде на кухню, тепер дістає пиво, тепер гострить ножа, відрізає скибку від твердої ковбаси, робить великий ковток зі своєї склянки, ребром долоні витирає губи від піни, так чи приблизно так, щоразу однаково, та все-таки трохи інакше, сказала Вера, майже кожен вечір описував я для неї вечерю кравця, і водночас мені частенько нагадували не забувати про мій власний, порізаний смужками бутерброд. Вера, після того, як розповіла мені про моє химерне захоплення такими спостереженнями, підвелася й прочинила внутрішню та зовнішню рами вікна, щоб я міг подивитися на сусідський сад, де якраз розквітнув бузок, такий білий і густий, що у вечірніх сутінках здавалося, ніби в розпал весни випав сніг. І солодкавий запах, що ширився через садовий паркан, а також серп молодика, який вже здійнявся над дахами, відгомін церковних дзвонів у нижніх кварталах міста та жовтий фасад будинку кравця із зеленим балконом, на якому у свій час нерідко можна було побачити Моравця, що, за словами Вери, вже давно помер, побачити, як він розмахує у повітрі наповненою жаринами праскою, ця, а також інші картини вишиковувалися в цілу вервечку спогадів, сказав Аустерліц, переходячи одна в одну, і хоч як глибоко вони були заховані й замкнені в мені, тепер, коли я дивився у вікно, вони знову поставали перед моєю свідомістю в яскравому світлі, так само було й тоді, коли не промовивши ні слова, Вера відчинила двері до кімнати, у якій окрім ліжка з балдахіном, вигнутими стовпчиками й високими подушками, що залишилися від двоюрідної бабусі, ще стояла невелика канапа, на якій я завжди спав, коли батьків не було вдома. Молодик зазирав до темної кімнати, на ручці напівпрочиненого вікна висіла біла блуза (пригадую, що так часто бувало й раніше, сказав Аустерліц); я побачив Веру такою, якою вона була тоді, коли сиділа разом зі мною на дивані й розповідала мені історії про гори Карконоші та Богемський ліс, я дивився на її незвичайно гарні очі, огорнуті в сутінках ніби якимось серпанком, коли вона, дійшовши до щасливого кінця, знімала окуляри з товстими скельцями й нахилялася до мене. А пізніше, коли вона поряд зі мною заглиблювалася у свої книжки, я ще пригадую, що якийсь час лежав із розплющеними очима, під захистом, як я знав, моєї дбайливої вартівниці в колі білуватого світла, у якому вона сиділа. Найменшим зусиллям волі я міг усе це уявити: горбатого кравця, який, очевидно, вже також приліг у своїй кімнатці, місяць, який обходив колом наш будинок, візерунок килимка й шпалер, навіть напрямок тонких, як волосина, тріщинок на кахлях високої пічки. Та коли ця гра мене стомлювала і я хотів заснути, мені було достатньо дослухатися до тієї миті, коли Вера перегорне сторінку своєї книжки; я досі відчуваю, сказав Аустерліц, чи радше відчуваю знову, як то було, коли моя свідомість поступово розчинялася серед квітів і стебел маку на молочному склі дверей, аж поки я чув тихий шелест наступної перегорнутої сторінки. Під час наших прогулянок, вела далі Вера, коли ми вже знову сиділи у вітальні й вона простягала мені обома трохи непевними руками чашку м’ятного чаю, отже, під час наших прогулянок Семінарським парком, Хотковими садами та іншими зеленими куточками ми майже ніколи не виходили за межі нашої Малої Страни. Лише іноді влітку з візочком, на якому, якщо я правильно пригадую, був закріплений маленький барвистий флюгер, ми робили віддаленіші мандрівки, аж до острова Софії, до школи плавання на березі Влтави або до оглядового майданчика на Петршинському пагорбі, з якого добру годину, а то й довше розглядали все місто, що простягалося перед нами, його численні вежі, що їх усі я знав напам’ять, так само, як і назви всіх семи мостів, перекинутих через ряхтливу річку. Відтоді, як мені стало важко виходити з дому і я вже не бачу майже нічого нового, сказала Вера, картини, які так тішили нас тоді, повертаються до мене з усією ясністю, немовби справжні фантазії. Заразом дуже часто у мене виникає таке відчуття, сказала Вера, ніби я знову, як то було одного разу в дитинстві, дивлюся на Райхенберзьку[67] діораму й бачу в ящику, заповненому дивними флюїдами, застиглі в русі фігури, які у незбагненний спосіб саме завдяки своїм надзвичайно крихітним розмірам здаються живими. Ніколи більше я не бачила чогось чарівнішого, ніж картини з Райхенберзької діорами: жовта сирійська пустеля, яскраво-білі вершини Циллертальських гір, що здіймалися над темними хвойними лісами, або та увічнена мить, коли поет Ґете у Ваймарі в пальтечку кавового кольору, що розвівалося на вітрі, сідає в поштовий екіпаж, до якого вже припнуто його дорожній кофр. І ось такі ремінісценції з мого дитинства поєднуються зі спогадами про спільні екскурсії, у які ми вирушали з вулиці Шпоркової. Коли до людини приходять спогади, тоді часом здається, ніби дивишся на минуле крізь скляну гору, і ось зараз, коли я розповідаю тобі про це, сказала Вера, досить мені опустити повіки, як я бачу нас обох, зменшених до розмірів наших хворобливо розширених зіниць, як ми дивимося з вершини Петршинського пагорба на зелений горб, по схилу якого повзе вгору фунікулер, подібний до великої гусені, тим часом вдалині, на іншому боці міста, поміж будинків біля підніжжя Вишеграда виринає потяг, на який ти пристрасно чекав, і повільно, залишаючи за собою довге пасмо білої пари, переїздить мостом через річку. Іноді, коли погода була кепська, сказала Вера, ми йшли відвідати тітку Отилію в її крамниці рукавичок на Шериковій, яку вона відкрила ще до Першої світової й приглушена атмосфера якої змушувала забути всі буденні думки та нагадувала атмосферу якогось святилища або храму. Тітка Отилія була самотньою дівою страшенно крихкої статури. Вона завжди мала на собі чорну шовкову плісовану сукню з накладним комірцем із білого мережива й пересувалася у невеличкій хмаринці запаху конвалій. Якщо вона саме не обслуговувала одну зі своїх, як вона казала, вельмишановних клієнток, то була невпинно зайнята дотриманням встановленого нею та тільки їй одній зрозумілого й протягом десятиліть незмінного, попри всі перипетії історії, порядку та ієрархії всіх тих сотень, якщо не тисяч різноманітних пар рукавичок, серед яких були як бавовняні, для щоденного вжитку, так і витончені паризькі та міланські моделі з оксамиту або замші. Коли ми приходили до неї в гості, сказала Вера, вона опікувалася лише одним тобою, показувала тобі те і се, дозволяла висувати й засувати назад всі ті плескаті шухляди, що надзвичайно легко ходили туди й сюди, ба більше, дозволяла не лише діставати одну пару рукавичок за іншою, а ще й приміряти їх, при цьому вона надзвичайно терпляче пояснювала особливості кожної моделі, так ніби бачила в тобі потенційного спадкоємця її закладу. Я ще пригадую, так розповідала мені Вера, сказав Аустерліц, що, коли тобі було три з половиною, саме від тітки Отилії ти навчився лічби, перебираючи крихітні блискучі малахітові ґудзички, пришиті до довгої замшевої рукавички, яка тобі особливо подобалася, jeden, dva, tři, — почала лічити Вера; а я, сказав Аустерліц, взявся лічити далі: čtyři, pět, šest, sedm, — та почувався при цьому як людина, що непевним кроком іде по кризі. Під час свого першого візиту на вулицю Шпоркову я був так схвильований, що сьогодні вже не пам’ятаю точно всі історії Вери, сказав Аустерліц, але мені здається, що після крамниці рукавичок тітки Отилії ми змінили тему й перейшли в нашій розмові до Станового театру, у якому восени 1938 року Аґата вперше виступила на празькій сцені в ролі Олімпії, а про цю роль вона мріяла ще з самого початку своєї кар’єри. У середині жовтня, сказала Вера, коли оперета була вже повністю розучена, ми всі разом пішли на генеральну репетицію, і щойно зайшли до театру через службовий вхід за сценою, сказала вона, незважаючи на те, що всю дорогу через місто я говорив, не зупиняючись, я відразу поринув у благоговійну мовчанку. Так само й під час показу різних сцен, які більш-менш довільно чергувались одна з одною, і пізніше, коли ми поверталися додому на трамваї, я був надзвичайно тихим і заглибленим у самого себе. І якраз через цю радше випадкову заувагу Вери, сказав Аустерліц, наступного ранку я пішов до Станового театру й там досить довго сидів на самоті в партері точнісінько під вершиною купола, після того, як за немалі чайові одержав дозвіл від портьє зробити декілька фотознімків у тоді якраз щойно відреставрованому аудиторіумі. Довкола мене здіймались у височінь яруси лож, золота оздоба яких ряхтіла в напівсутінках; переді мною просценіум, на якому колись стояла Аґата, нагадував згасле око. І що більше я намагався знайти в собі принаймні натяк на спогад про її виступ, то більше мені здавалося, ніби приміщення театру звужується, ніби я сам зменшився і як хлопчик-мізинчик сидів замкнений у футлярі чи в якійсь підбитій оксамитом скриньці. Лише згодом, коли хтось хутко промайнув сценою по той бік опущеної завіси, сколихнувши своєю швидкою ходою складки важкої матерії, лише тоді, сказав Аустерліц, заворушилися тіні, а в оркестровій ямі я побачив диригента, який у своєму фраку нагадував жука, та інші темні постаті, що вовтузилися з різноманітними інструментами, я почув безладні звуки гри під час направляння, і нараз мені здалося, ніби між головою одного музиканта та шийкою контрабаса, у просвіті між дощаною підлогою та краєм завіси я побачив блакитний, розшитий сріблом черевичок. Коли надвечір я вдруге зайшов до Вери на Шпоркову, відповідаючи на моє запитання, вона підтвердила, що Аґата в костюмі Олімпії справді мала на собі такі блакитні черевички з блискітками, тоді мені здалося, ніби в моїй голові щось надтріснуло. Вера сказала, що, напевне, генеральна репетиція в Становому театрі справила на мене надзвичайно сильне враження, бо, як вона гадає, я боявся, що Аґата справді перетворилася нехай і на чарівну, але цілковито чужу для мене істоту, і я сам, продовжив Аустерліц, знову згадав те, невідоме мені раніше бентежне почуття, коли я лежав у темряві з широко розплющеними очима, хоча давно вже мусив спати, лежав на дивані, який стояв у ногах Вериного ліжка, і кожні чверть години прислухався до ударів годинника на вежі й чекав, коли Аґата повернеться додому, аж поки чув, як автомобіль, що доправляв її з іншого світу, зупинявся перед дверима, і нарешті вона заходила до кімнати й сідала до мене, огорнена особливим театральним духом, у якому змішався запах пилу та майже вивітрений аромат її парфумів. На ній був зашнурований спереду попелясто-сірий шовковий корсаж, але її обличчя я не можу розрізнити, бачу лише каламутно-іскристий молочний серпанок, що огортає шкіру, а потім бачу, сказав Аустерліц, як із правого плеча зісковзує шаль, коли вона гладить мене по чолу. — На третій день мого перебування в Празі, так розповідав далі Аустерліц, трохи зібравшись із думками, я рано-вранці піднявся до Семінарського саду. Вишневі й грушеві дерева, про які розповідала Вера, було зрубано й замість них висаджено нові саджанці, чиї кволі гілки ще довго не носитимуть плодів. Дорога підіймалася вгору, петляючи мокрими від роси моріжками. На півдорозі мені зустрілася стара пані з товстою, рудою як лисиця таксою, яка вже не дуже добре трималася на ногах і час від часу зупинялася та, наморщивши лоба, тупилася поглядом у землю. Її погляд нагадав мені, що під час прогулянок з Верою я часто зустрічав таких старих паній із такими маленькими набурмосеними песиками, які майже всі мали на собі дротяний намордник і, можливо, саме через це у них був такий мовчазний і похмурий вигляд. До полудня просидів я на лавці, залитій сонцем, розглядаючи понад будинками Малої Страни та Влтавою панораму міста, яка подібно до лаку на картині була помережана тріщинками й шкалубинками проминулих часів. Другий такий візерунок, утворений не знати за яким законом, сказав Аустерліц, я знайшов трохи згодом у переплетеному корінні одного каштана, яким той упнувся на одному доволі крутому схилі й по якому, за словами Вери, сказав Аустерліц, я любив лазити в дитинстві.
