Аустерліц

на заляпаній кам’яній підлозі вестибюля, вологий запах вапна, сходи з плавним підйомом, балясини перил на однаковій відстані, оздоблені металевими шишечками, схожими на горішки ліщини — то все були літери й знаки з набірної каси[62] забутих речей, думав я собі, і мене охопило щасливе й водночас жаске сум’яття, тож серед під’їздної тиші мені довелося кілька разів сісти на сходи й притулитися чолом до стіни. Напевно, минула добряча година, поки я нарешті дістався до верхнього поверху й постукав у двері квартири праворуч, а потім, як мені здалося, минула ціла вічність, аж поки я почув усередині якийсь порух, двері прочинилися й переді мною постала Вера Ришанова, яка в тридцятих роках — як невдовзі вона мені розповість — вивчала