то там різне сміття. За цим заняттям, яке своєю безцільністю нагадувало вічне покарання, що, як подейкують, сказав Аустерліц, нам доведеться терпіти після смерті, він із цілковито відстороненим виглядом виконував одні й ті самі рухи, послуговуючись при цьому замість справжнього совка картонною кришкою від якоїсь коробки, у якій було відірвано одну боковину і яку він поступово просував уперед ногою, спершу вгору по перону, а потім у зворотному напрямку, аж поки дійшов до висхідної точки, де в будівельному паркані, що оточував внутрішній фасад вокзалу і сягав аж до третього поверху, були низькі двері, саме з цих дверей півгодини тому він і з’явився, а пізніше одним ривком, як мені здалося, знову зник. Мені досі незрозуміло, що спонукало мене піти слідом за ним, сказав Аустерліц. Майже всі вирішальні кроки у своєму житті ми робимо завдяки якомусь неясному внутрішньому поруху. Хай там що, але того недільного ранку я раптом сам опинився за високим парканом, а саме безпосередньо перед входом до так званої Ladies Waiting Room
[55], про існування якої в цьому віддаленому крилі вокзалу я не мав ані найменшої гадки. Чоловіка в тюрбані ніде не було видно. Та й на риштованнях не було нікого. Я вагався, чи входити мені в ті маятникові двері, та щойно я торкнувся рукою латунної дверної ручки, як, відгорнувши повстяну завісу, що захищала від протягів, уже ввійшов до зали, яку, очевидно, роками ніхто не використовував. Я почувався актором, сказав Аустерліц, що вийшов на сцену і якраз в цей момент цілковито й безповоротно забув вивчений напам’ять текст і саму роль, яку вже так часто грав. Напевне, збігли хвилини чи навіть години, поки я стояв, не здатний зрушити з місця в цій, як мені здавалося, запаморочливої висоти залі, підвівши обличчя до крижано-сірого, місячноподібного світла, що проникало крізь ряд вікон попід склепінчастою стелею й нагадувало сіть або тонку, поторочену тканину, що висіла просто наді мною. А проте це світло високо попід стелею було дуже яскравим, можна сказати, такий іскристий пил, який, опадаючи, ніби всотувався в стіни на нижніх ярусах приміщення, лише примножуючи темряву, ніби стікав чорними патьоками, приблизно так, як дощ стікає голими стовбурами буків або фасадом, вилитим із бетону. Іноді, коли над містом розходилася завіса хмар, у залу чекання пробивалися окремі пучки сонячних променів, які, проте, переважно згасали ще на півдорозі. Інші промені рухалися дивними траєкторіями, що, здавалося, порушували закони фізики, їхні прямовисні лінії починали закручуватися в спіралі й коловороти, обертаючись довкола власної осі, аж поки їх не поглинали хисткі тіні. На якусь коротку мить я встигав побачити велетенські приміщення, ряди стовпів і колонади, що вели у якусь незвідану далечінь, склепіння й муровані арки, що утримували нагромадження поверхів, камінні сходи, дерев’яні східці й драбини, які манили погляд все далі, підмостки й підйомні мости, прокладені над найглибшими безоднями, на яких тіснилися крихітні фігурки; арештанти, подумалося мені, сказав Аустерліц, які шукали вихід із каземату, і що вище я задирав голову, до болю напружуючи шию та втупивши погляд угору, то більше мені здавалося, що цей внутрішній простір, у якому я перебував, завдяки якомусь цілком неможливому перспективному скороченню до безкінечності розширюється й водночас згортається в самому собі, як то могло бути лише в якомусь неіснуючому, спотвореному всесвіті. Нараз мені здалося, що дуже високо вгорі я бачу пробитий купол, а по його периметру — карниз, на якому росла папороть, вербові пагони та інша рослинність, у якій чаплі набудували великі, неохайні гнізда, і я бачив, як вони, випроставши крила, летіли геть у синю далечінь. Пригадую, сказав Аустерліц, що разом із цими тюремними й визвольними візіями мене терзало одне питання: чи я стою посеред руїни, чи радше в коробці будівлі, яку ще тільки споруджують. У певному сенсі, оскільки тоді на Ліверпуль-стрит саме будували новий вокзал, фактично на уламках старого, правильними були обидва твердження, і найважливіше було, по суті, не в цьому питанні, що лише заводило мене на манівці, а в тих уривках спогадів, які заворушилися в периферійних ділянках моєї свідомості. Такі картини, як, наприклад, те пообіддя наприкінці листопада 1968 року, коли я разом із Марі де Верней, яку знав із паризьких часів і про яку мені ще доведеться розповісти, стояв у наві чудової церкви Салле в Норфолку, що височіла посеред великого лугу, і не зумів витиснути із себе тих слів, які мусив їй сказати. Надворі з лугів піднявся білий туман, і ми обоє мовчки дивилися на те, як повільно він переповзав через поріг порталу, стелився, клубочучись, низькою кошлатою хмарою, що поступово ширилася по всій кам’яній підлозі, ставала все густішою й густішою і просто на очах здіймалася дедалі вище, аж поки ми вже наполовину визирали з неї й стали побоюватися, що скоро нам не буде чим дихати. Ось такі спогади приходили до мене в покинутій Ladies Waiting Room вокзалу на Ліверпуль-стрит, спогади, за якими і в яких крилися речі з іще значно давніших часів, одне було завжди сховане в іншому, подібно до того лабіринтного склепіння, що, як мені здавалося, я міг розгледіти в запиленому сірому світлі і яке безкінечною вервечкою простягалось переді мною. Направду, у мене було почуття, сказав Аустерліц, що ця зала чекання, у центрі якої я стояв, як засліплений, містила в собі всі години мого минулого, всі мої притлумлені ще з давніх часів страхи й бажання, так ніби чорно-білий ромбовий візерунок кам’яних плит у мене під ногами став полем, де мав бути розіграний ендшпіль мого життя, так ніби це поле простягалося на всю поверхню часу. Можливо, саме тому в напівтемряві зали я угледів двох осіб середнього віку, вбраних у стилі тридцятих років, жінку в габардиновому пальті та капелюшку набакир, а поряд з нею худорлявого чоловіка в темному костюмі та з комірцем священника. І не тільки священника та його дружину я побачив тоді, сказав Аустерліц, а й хлопчика, якого вони прийшли зустрічати. Він сидів самотою збоку на лавці. Його ноги в білих гольфах ще не сягали до землі, і якби не маленький наплічник, що він його тримав, обхопивши руками, у себе на колінах, то гадаю, сказав Аустерліц, я би його не впізнав. Але я таки впізнав його, саме через отой маленький рюкзачок, і, наскільки я міг пам’ятати, вперше за все своє життя згадав себе самого якраз у ту мить, коли збагнув, що вже був у цьому залі чекання тоді, коли понад півстоліття тому приїхав до Англії. Той стан, який охопив мене тоді, сказав Аустерліц, мені, як і багато чого ще, важко описати, бо для цього бракує слів, так само, як бракувало мені слів тоді, коли до мене підійшли ті двоє незнайомих людей, мову яких я не розумів. Пригадую лише, що коли я побачив того хлопчика на лавці, то крізь глухе заціпеніння до мене проникло усвідомлення того, якого руйнівного впливу протягом багатьох минулих років завдала мені покинутість, пригадую також неймовірну втому, що зійшла на мене від думки про те, що я ніколи по-справжньому і не жив або лише зараз народився, так би мовити, на порозі власної смерті. Про причини, які влітку 1939 року спонукали пастора Еліаса та його бліду дружину взяти мене до себе, я можу лише здогадуватися, сказав Аустерліц. Не маючи власних дітей, вони, можливо, сподівалися протидіяти заціпенінню почуттів, яке, безперечно, з кожним днем ставало все нестерпнішим, тож вирішили взятися за виховання хлопчика, якому на той час було чотири з половиною роки, а може, вони за велінням з неба почувалися зобов’язаними зробити такий вчинок, що виходив би за рамки звичайної благодійності й вимагав би відданості й самопожертви. Також можливо й те, що вони вважали за необхідне врятувати від вічного прокляття мою неторкнуту християнською вірою душу. Проте я й сам не можу розповісти, що відбувалося зі мною на початку мого перебування в Бала під опікою подружжя Еліас. Я пригадую новий одяг, через який я почувався дуже нещасним, так само пригадую незбагненне зникнення зеленого рюкзачка, а ще мені здається, ніби я навіть пам’ятаю щось про те, як вмирала моя рідна мова, про те, як із кожним місяцем її шемрання ставало дедалі тихішим, і я думаю, що вона принаймні якийсь час ще була в мені, ніби якесь шкрябання чи стукіт когось, посадженого під замок, який завжди, коли на нього звертають увагу, зачаюється і мовчить. І, без сумніву, за короткий час цілком забуті мною слова разом з усім, що до них належало, залишились би назавжди засипаними на дні моєї пам’яті, якби завдяки збігові різних обставин того недільного ранку я не ввійшов до старої зали чекання на станції Ліверпуль-стрит — якраз за кілька тижнів до того, як вона назавжди зникла у процесі реконструкції. Не маю жодного уявлення, скільки часу я простояв у тій залі, сказав Аустерліц, так само не пам’ятаю, як я потім опинився назовні і яким шляхом ішов через Бетнал-Ґрин або Степні, поки вже в сутінках повернувся нарешті додому, де знеможений, як був, у змоклому одязі впав на ліжко й заснув глибоким, болісним сном, із якого пробудився аж наступної ночі, що з’ясувалося лише після кількаразових моїх підрахунків. У мене був такий сон, коли тіло вдає, ніби воно мертве, поки в голові крутяться гарячкові думки, уві сні я перебував всередині зіркоподібної фортеці, в одному з цілковито відрізаних від зовнішнього світу кам’яних мішків, з якого я намагався вирватися на волю через довгі, низькі коридори, що вели мене через усі будівлі, які я будь-коли бачив чи описував. То був лихий сон, який ніяк не закінчувався, його головна дія переривалася іншими епізодами, у яких я з висоти пташиного польоту дивився на ландшафт без вогнів, через який кудись квапився малесенький поїзд із дванадцятьма мініатюрними вагончиками земляного кольору та чорним як сажа локомотивом, над яким стелилося пасмо диму і кінець якого нагадував велике страусине перо, що під час швидкої їзди погойдується то в один, то в інший бік. А потім крізь вікно в купе я дивився на темні ялинові ліси, долину річки, яка глибоко врізалася в ландшафт, хмарні гори на видноколі та вітряки, що високо здіймалися над дахами притулених до них будинків і чиї широкі лопаті раз у раз розтинали світанкові сутінки. Поміж цих сновидінь, сказав Аустерліц, він відчував, як десь буквально з-за його очей назовні просочуються образи, наділені неймовірною безпосередністю, та, прокинувшись, не міг пригадати навіть їхніх обрисів. Тепер я помічаю, наскільки нерозвинута в мене навичка до спогадів і, навпаки, як часто я докладав зусиль, щоб, якщо змога, взагалі ні про що не згадувати та уникати всього, що так чи так могло мати стосунок до мого невідомого мені походження. Хоча сьогодні це звучить для мене цілком неймовірно, проте я, наприклад, нічого не знав про завоювання Європи німцями, про державу рабів, яку вони створили, і також нічого про ті переслідування, яких мені вдалося уникнути, а коли я щось і знав, то знав не більше, ніж, наприклад, яка-небудь продавчиня знає про чуму або холеру. Для мене світ закінчився наприкінці дев’ятнадцятого століття. Далі я не наважився заходити, проте, власне, вся історія архітектури й цивілізації буржуазної епохи, яку я досліджував, прямувала в напрямку катастрофи, що вже тоді починала вимальовуватися. Газет я не читав, оскільки, як я знаю тепер, боявся неприємних відкриттів, радіо я вмикав лише в певні години, все більше й більше плекав свої захисні реакції, розвиваючи щось на кшталт карантину чи імунної системи, яка захищала мене від усього, що хоч би віддалено стосувалося передісторії моєї особи, яка намагалася вберегтися у замкненому просторі, що ставав дедалі меншим. Окрім того, я був постійно, протягом десятиліть, зайнятий накопиченням знань, що слугувало для мене своєрідним компенсаторним замінником пам’яті, а якби сталося так, що, попри всі заходи безпеки, до мене таки просочилася небезпечна новина, то я, очевидно, зміг би вдати із себе сліпого й глухого та швидко все забути, як будь-яку іншу дрібну неприємність. Ця самоцензура власних думок, це постійне відкидання будь-якого спогаду, готового виринути на поверхню, вимагали від мене, провадив далі Аустерліц, щораз більших зусиль і врешті неминуче призвели до майже повного паралічу моєї здатності говорити, до знищення всіх моїх записів і нотаток, до безкінечних блукань нічним Лондоном і до галюцинацій, що навідували мене дедалі частіше, аж поки влітку 1992 року все це закінчилося нервовим зривом. Про те, як я провів час до кінця того року, сказав Аустерліц, я не можу нічого повідомити; я тільки пам’ятаю, що наступної весни, коли мій стан трохи покращився, під час однієї з перших прогулянок неподалік Британського музею я зайшов у букіністичну книгарню, до якої раніше регулярно навідувався в пошуках гравюр із архітектурними краєвидами. З відстороненим виглядом я проглядав різні шухляди і ящики, хвилинами вдивлявся в яке-небудь зоряне склепіння, діамантовий фриз, ермітаж, ротонду чи мавзолей, не усвідомлюючи, на що я дивлюсь і чому. Власниця букіністичної книгарні, Пенелопа Пісфул, дуже гарна з себе пані, якою я захоплювався вже багато років, сиділа, як то було в неї заведено в ранкові години, трохи збоку за письмовим столом, заваленим паперами та книжками, і розв’язувала кросворд на останній сторінці газети Telegraph, записуючи слова лівою рукою. Час від часу вона всміхалася до мене, а потім, занурившись у думки, знову поглядала на вулицю. У книгарні було тихо, лише з радіо, яке Пенелопа завжди мала поруч із собою, долинали тихі голоси; ці голоси, на які я спершу майже не звернув увагу і які з часом стали для мене аж надто чіткими, так захопили мене, що я повністю забув про аркуші, які лежали переді мною, і завмер, намагаючись не пропустити жодного слова, що долинало з хриплуватого приймача. Те, що я чув, було голосами двох жінок, які розмовляли між собою про те, що 1939 року, коли вони були ще дітьми, їх спеціальним транспортом вивезли до Англії. Вони згадували цілу низку міст — Відень, Мюнхен, Данциґ[56], Братиславу, Берлін, — та коли одна з них почала говорити про те, що після дводенної подорожі через Німецький Райх і Голландію, де вона бачила з поїзда великі лопаті вітряків, вона врешті пересіла на паром PRAGUE і з Гука Північним морем потрапила в Гаридж, я знав, що поза всяким сумнівом ці уривки спогадів є також частиною мого життя. Записати адресу та номери телефонів, названі в кінці передачі, я, спантеличений цим несподіваним прозрінням, просто не встиг. Я бачив самого себе на набережній в довгому строю дітей, які стояли парами й більшість із яких мали за спиною наплічники або ранці. Я знову бачив у себе під ногами важкі кам’яні плити, відблиски на камені, сіро-брунатну воду гавані, канати і якірні ланцюги, що косо тяглися вгору до високого, завбільшки з будинок, носа корабля, чайок, які несамовито лементували, пролітаючи в нас над головами, сонячні промені, що пробивалися крізь хмари, і рудокосу дівчинку в шотландській спідничці та оксамитовому береті, яка протягом подорожі крізь темну країну наглядала в нашому купе за малюками, і, як я тепер усвідомив, пізніше ця дівчинка протягом багатьох років снилася мені; вона грала для мене веселу пісеньку на бандонеоні в кімнаті, освітленій синюватим нічним світлом. Are you all right?[57] — раптом почув я ніби здалеку, і мені знадобилося трохи часу, щоб збагнути, де я перебуваю й що моє раптове заніміння Пенелопа могла сприйняти як тривожний сигнал. Досі витаючи в своїх думках, я, пригадую, відповів їй: Hoek van Holland, as а matter of fact[58], — на що Пенелопа ледь підвела своє гарне обличчя і з розумінням усміхнулася, так ніби їй також не раз довелося побувати в цій похмурій гавані. One way to live cheaply and without tears?[59] — запитала вона без жодної на те причини, задумливо постукуючи кінчиком кулькової ручки по кросворду на останній сторінці згорнутої газети, та щойно я зібрався зізнатися їй, що був нездатний розв’язати і найпростішу з цих закручених англійських загадок, як вона вже радісно вигукнула: Oh, it’s rentfree![60] — і хутко нашкрябала вісім літер в останніх порожніх клітинках. Після того, як ми попрощалися, я просидів цілу годину на лавці на Рассел-сквер під високими, ще зовсім голими платанами. Був сонячний день. Декілька шпаків походжали газоном туди й сюди з типовим для них заклопотаним виглядом і пощипували цвіт крокусів. Я спостерігав за ними, бачив, як сяють у них на крилах золотаво-зелені пір’їни, коли вони поверталися до світла, врешті я дійшов висновку, що хоч я й не знаю, чи справді прибув до Англії на борту PRAGUE чи іншим судном, та вже самої згадки назви цього корабля в такому контексті було достатньо, щоб переконати мене в тому, що мені доведеться туди повернутись. Я подумав про ті труднощі, з якими зіткнувся Гіларі, коли в останні місяці мого перебування в Стовер-Ґрендж взявся за справу моєї натуралізації, і як він ніде нічого не міг довідатися, ні в різних соціальних службах Уельсу, ні в Міністерстві закордонних справ, ні в Комітетах допомоги, під керівництвом яких до Англії прибували транспорти з дітьми-біженцями і які погубили частину своїх паперів під час бомбардувань Лондона, коли неодноразово доводилося перевозити всю документацію в інші приміщення чи переїжджати, і ці переїзди проводилися за надзвичайно тяжких обставин і майже винятково з непідготовленим персоналом. Я звернувся до чеського посольства, щоб дізнатися адреси установ, які займаються подібними до мого випадками, і потім, щойно прибувши в аеропорт Рузине, одного надто яскравого, можна сказати, дещо переекспонованого дня, у який люди, як сказав Аустерліц, виглядають такими хворими й сірими, ніби всі вони хронічні курці, що доживають свої останні дні, взяв таксі й поїхав на вулицю Кармелітську на Малій Страні, де розміщувався Державний архів, розташований у дуже химерному будинку, спорудженому ще в давні часи, чи радше, як багато що в цьому місті, був взагалі поза часом.
