Аустерліц

На такому шарі ґрунту, насиченому прахом і кістками розкладених тіл, місто росло протягом XVII і XVIII століть, перетворившись із часом на химерний, дедалі заплутаніший лабіринт прогнилих провулків і будинків, споруджених абияк із балок, глини та іншого підручного матеріалу для представників найнижчих верств Лондона. Десь у 1860-ті — 1870-ті роки, ще до початку спорудження обох північно-східних вокзалів, мешканців цих жалюгідних халуп було насильно виселено, а велетенські маси землі разом із похованнями перекопано й вивезено, щоб відповідно до планів, розроблених інженерами, якомога ближче до межі, де починався Сіті, можна було прокласти залізничні колії, які на кресленнях виглядали як м’язи й нерви в анатомічному атласі. Невдовзі місцевість перед брамою Бішопсґейт перетворилася на суцільне сіро-коричневе болото, на нічийну землю, де не залишилося жодної живої душі. Веллбрукський струмок, канави й стави, погоничі, вальдшнепи й чаплі, в’язи й шовковиця, сад оленів Пола Піндара, хворі на голову з Бедлама та знедолені з Енджел-аллей, з Пітер-стрит, зі Світ-Епл-Корт та Свон-Ярд безслідно зникли, так само зникли тепер і мільйонні юрби, які день у день протягом цілого століття проходили через вокзали Бродґейт та Ліверпуль-стрит. Але тоді мені здавалося, сказав Аустерліц, ніби після довгої відсутності мертві повернулися і заповнили сутінки довкола мене своїм химерним, сповільненим, невпинним снуванням. Пригадую, наприклад, як одного тихого недільного ранку я сидів на лавці на одному з найпохму-ріших перонів, до якого прибували поїзди з порту Гаридж, там я довго спостерігав за одним чоловіком, який до своєї заношеної залізничної уніформи мав на голові білосніжний тюрбан і змахував мітлою з бруківки то тут,