Аустерліц

Та що більше зусиль впродовж місяців витрачав я на цей проект, то жалюгіднішими здавалися мені результати і все дужче охоплювало мене почуття нехіті й огиди, щойно я розгортав ці конволюти й брався переглядати безліч сторінок, написаних мною за цей час, сказав Аустерліц. І все-таки читання й писання завжди були його улюбленими заняттями. З яким задоволенням, сказав Аустерліц, я засиджувався з книгою в руках, аж поки не стемніє, і я вже нічого не міг розібрати, а думки починали ширяти десь дуже далеко, як затишно я почувався, коли у своєму темному помешканні сидів за письмовим столом і бачив лише, як підструганий грифель олівця у світлі лампи, так би мовити, самотужки і з цілковитою відданістю слідував за своєю тінню, яка рівномірно, зліва направо ковзала рядок за рядком по лінованому аркушу. Але тепер писати мені стало так тяжко, що нерідко я потребував цілий день на одне-єдине речення, та щойно я записував це з такими зусиллями вистраждане речення, як ставала очевидною стидка неправдоподібність моїх побудов та недоречність усіх вжитих мною слів. І коли часом через самонавіювання в мене виникало враження, що я виконав денну норму, то вже наступного ранку, лише поглянувши на списаний учора аркуш, я помічав кричущі помилки, неузгодженості та огріхи. Чи багато, чи мало було написано, але завжди, коли я все це перечитував, воно здавалося мені хибним від початку до кінця, тож я одразу знищував написане й був змушений починати все спочатку. Невдовзі я вже не міг навіть наважитися на перший крок. Подібно до канатохідця, який забув, як робити наступний крок, я відчував під собою лише якусь хитливу платформу і з жахом усвідомлював, що кінці жердини, які поблискували десь там, на межі поля зору, вже не були моїми провідними вогнями, а стали лихою принадою, що манить мене в безодню. Час від часу ще траплялося, що в моїй голові з чудовою ясністю вимальовувався цікавий хід думки, та коли це відбувалося, я вже знав, що неспроможний його зафіксувати, адже щойно я брав до рук олівець, безкінечні можливості мови, на які я раніше міг спокійно покластися, звужувалися до нагромадження банальних фраз. Кожен зворот, який я використовував у реченні, виявлявся не чим іншим, як жалюгідною милицею, кожне слово звучало вихолощено й нещиро. І в такому ганебному душевному стані я сидів цілими днями, уп’явши погляд у стіну, терзав собі душу й поступово починав розуміти, як то жахливо, коли навіть найменше завдання або рутинна справа, як, наприклад, прибирання шухляди з різними речами, може перетворюватися на непосильну справу. Здавалося, що назовні пробивається хвороба, яка розвивалася в мені вже дуже давно, ніби там усередині загніздилося щось зачерствіле й твердолобе, що поступово цілковито мене паралізувало. Коло чола я вже відчував якусь огидну притупленість, яка передує розпаду особистості, я потроху починав здогадуватися, що насправді я вже не мав ані пам’яті, ані здатності до мислення, ні, власне, будь-якої екзистенції, що протягом всього свого життя я лише нищив себе, відвертався від світу й від самого себе. Якби тоді хтось прийшов до мене, щоб повести на страту, я спокійно дав би їм це зробити, не вимовивши й слова, не розплющуючи очей, як надзвичайно вразливі до морської хвороби люди, які, наприклад, їдуть на пароплаві через Каспійське море й не чинять абсолютно жодного опору, навіть коли їм повідомляють, що зараз їх кинуть за борт. Хай би там що відбувалося зі мною, сказав Аустерліц, відчуття паніки, з яким я опинявся перед кожним новим реченням, що я його збирався написати, і не знав, як мені почати цей чи навіть будь-який інший рядок, це відчуття невдовзі поширилося й на простіший процес читання, так що від спроби пробігти очима сторінкою я впадав у стан великої збентеженості. Якщо розглядати мову як давнє місто з лабіринтом вуличок і площ, із житлами, історія яких сягає сивої давнини, зі знесеними, відреставрованими й наново спорудженими кварталами й околицями, що розросталися все далі й далі, то я сам нагадував людину, яка тривалий час була відсутня й тепер вже не могла дати собі раду в цій міській агломерації, яка вже не пам’ятала, для чого потрібні зупинки, не знала, що таке внутрішній двір, перехрестя чи міст. Загальна структура мови, синтаксичний порядок окремих частин, пунктуація, сполучники й насамкінець навіть імена найпростіших предметів, все було вкрите якимось непроникним туманом. І навіть те, що я сам написав у минулому, так, насамперед ці, мною написані, тексти я більше не розумів. Я постійно думав про те, що таке речення тільки здається осмисленим, а насправді воно є лише чимось допоміжним, таким собі хворобливим відростком нашого невігластва, яким ми, подібно до деяких морських рослин і тварин, як щупальцями обмацуємо наосліп темряву навколо. І саме те, що створює враження осмисленої цілеспрямованості, передача якоїсь ідеї за допомогою певного стилістичного прийому, здавалося мені не чим іншим, як цілковито довільним, ба навіть божевільним заняттям. Ніде більше я не бачив зв’язку, речення розпадалися на окремі слова, слова — на довільні послідовності літер, літери — на ламані знаки, які перетворювалися на свинцево-сіру смугу, всіяну то там, то там срібними відблисками, вони здавалися виділеннями, які залишив за собою якийсь невідомий плазун, і від самого їхнього вигляду мене все більше охоплювало почуття жаху і сорому. Одного вечора, сказав Аустерліц, я зібрав усі свої папери, оправлені й розрізнені, усі зшитки, ба навіть окремі аркуші, записники й блокноти, папки й конспекти лекцій, все, що було помережано моїм почерком, виніс із дому, вивалив на купу компосту в дальньому закутку саду й шар за шаром засипав торішнім листям та кількома лопатами землі. І хоча в перші тижні після того, як я прибрав свою кімнату та пофарбував підлогу й стіни, мені здавалося, що я звільнився від тягаря свого життя, проте вже тоді я відчув, як на мене насуваються тіні. Особливо в години вечірніх сутінок, які я так любив раніше, мене охоплював спершу дифузний, а потім щораз інтенсивніший страх, від якого чарівна гра блідих кольорів оберталася на лиху, безбарвну невиразність, так що серце в грудях стискалося на чверть свого природного розміру, а в моїй голові залишалася тільки одна думка: я мушу піднятися на сходовий майданчик четвертого поверху одного будинку на Ґрейт-Портленд-стрит, у якому багато років тому після візиту до лікаря в мене був виник несподіваний імпульс кинутися через перила в темну глибочінь сходової шахти. Піти до когось із моїх і без того нечисленних знайомих або просто нормально поспілкуватися з людьми тоді здавалося мені неможливим. Мене лякала, сказав Аустерліц, уже сама думка про те, що я маю когось вислуховувати, або, ще гірше, говорити самому, і поки цей стан тривав, я поступово зрозумів, який я ізольований і яким ізольованим я був завжди, і серед валлійців, і серед англійців чи французів. Думка з’ясувати моє правдиве походження ніколи не приходила до мене, сказав Аустерліц. Так само ніколи не відчував я належності до якогось класу, цеху чи віросповідання. Серед митців та інтелектуалів я почувався так само незатишно, як і в буржуазному світі, а зав’язати особисті дружні стосунки — на таке я вже дуже давно не міг наважитися. Щойно я з кимось знайомився, як починав боятись, що надто наблизився до цієї людини, щойно хтось виявляв до мене прихильність, я починав триматися від нього на відстані. Загалом із людьми мене врешті пов’язували тільки певні форми ввічливості, доведені мною до крайнього вияву, що, як я знаю тепер, сказав Аустерліц, були не так спрямовані на мого співбесідника, як допомагали мені приховати усвідомлення того, що відтоді, як я себе пам’ятаю, моє життя було затьмарене якимось невідступним відчаєм. Якраз у той час, після акції нищення в саду та прибирання в домі, я, намагаючись уникнути безсоння, яке переслідувало мене все більше і більше, взявся блукати вночі по Лондону. Протягом цілого року, як мені здається, сказав Аустерліц, із настанням сутінок я виходив із дому і забрідав усе далі і далі, до Майл-Енд, Боу-Роуд, через Стретфорд аж до Чиґвелла та Ромфорда, через увесь Бетнал-Ґрин і Кенонбері, через Голловей і Кентиш-Таун аж до пустирища в Гемстеді, а потім на південь, іншим берегом річки, до Пекгема та Дулвіча, або ж на захід, до Ричмонд-парку. Виявилося, що за одну ніч оце величезне місто можна перейти з кінця в кінець, сказав Аустерліц, і коли призвичаїтися до самотніх прогулянок, під час яких зустрічаєш на своєму шляху лише поодиноких нічних примар, то дуже скоро починаєш дивуватися з того, що скрізь у цих незліченних будинках, як у Ґринвичі, так і в Бейсвотері або Кенсинґтоні, лондонці будь-якого віку, очевидно, внаслідок колись давно укладеної угоди, лежать по своїх ліжках укриті ковдрою і, як їм здається, під надійним дахом, тоді як насправді вони просто прилягли, повернувшись від страху обличчям до землі, як під час привалу на шляху через пустелю. Мої мандрівки заводили мене в найвіддаленіші райони, у зовнішні двори метрополії, у які за інших обставин я ніколи би не зайшов, і коли починало розвиднюватися, я повертався до Вайтчепела на метро разом з усіма іншими бідними душами, які о цій порі стікалися з периферії до центру. Тоді на вокзалах зі мною часто траплялося, що серед тих, хто йшов мені назустріч викладеним кахлями переходом або стояв на ескалаторі, що круто спускався вниз, або ж виринав за сірими шибками поїзда, що саме рушив, я помічав якісь, як видавалося, відомі мені з давніх часів обличчя. Всі ці знайомі лиця мали в собі щось таке, чим вони відрізнялися від інших, щось таке стерте, якщо так можна сказати, і ці обличчя часом не давали мені спокою цілими днями. І справді, тоді, переважно коли повертався зі своїх нічних екскурсій, я починав бачити, ніби крізь леткий дим або серпанок, якісь барви й форми, так би мовити, зменшеної тілесності, картини з побляклого світу: ескадру вітрильників, що виходила з ряхтливої у вечірньому промінні Темзи в затінок понад морем; екіпаж, запряжений кіньми, і кучера, що мав на голові циліндр; жінку, яка йшла в костюмі тридцятих років і опустила очі, коли проходила повз мене. То були моменти особливої слабкості, коли мені здавалося, що я не можу рухатися далі, і саме тоді переді мною виникали такі примарні видива. А часом у мене було враження, що гамір міста несподівано вщухав, так ніби дорожній рух ставав беззвучним або ніби мене хтось потягнув за рукав. Часом я також чув, як за спиною говорили про мене якоюсь іноземною мовою, литовською, угорською чи якоюсь іншою чужою мовою, як я собі тоді думав, сказав Аустерліц. На станції Ліверпуль-стрит, куди під час моїх прогулянок мене постійно щось нестримно тягнуло, таке траплялося зі мною багато разів. Цей вокзал, головний тракт якого пролягає на п’ятнадцять-двадцять футів нижче рівня вулиці, до реконструкції кінця вісімдесятих років був одним із найпохмуріших і найнеприємніших місць Лондона, такий собі вхід до потойбіччя, як то не раз зауважували. Шутер між рейками, величезні пороги, цегляні стіни, кам’яні цоколі, карнизи й високі бокові вікна, дерев’яні будки контролерів, стрімкі чавунні колони з капітелями, оздобленими пальмовим листям, все це почорніло під липким чорним шаром, утвореним протягом цілого століття з вугільного пилу, сажі, пари, сірки та дизельного мастила. Навіть у сонячні дні крізь скляний дах вокзального холу проникала лише дифузна, ледь підсвічена круглими лампами сірість, і в цьому вічному напівмороці, наповненому приглушеним гамором голосів, тихим шарканням і тупотінням, рухалися потоки людей, випущених із поїздів, або тих, хто поспішав на них, ці потоки зливалися та розходились, накопичуючись, натрапивши на бар’єри чи вузькі місця, немов вода на водозливі.