Хай там що, сказав Аустерліц, а Джеральд, щоб продовжити тоді своє дослідження, над яким він працював у Кембриджі, перейшов на роботу до астрофізичного дослідницького інституту в Женеві, де я його часто навідував, і під час наших спільних прогулянок за місто до берега озера я був свідком того, як його думки, подібно до самих зірок, поступово виринали з туману його фізичних фантазій, який невпинно обертався. Тоді Джеральд розповідав мені й про те, як на своєму
То був жахливий день, коли я дізнався, що він розбився у Савойських Альпах, напевне, це стало також початком мого власного занепаду, мого дедалі хворобливішого замикання в самому собі.
Минуло майже три місяці, перш ніж я знову вирушив до Лондона й відвідав там Аустерліца в його помешканні на Олдерні-стрит. Коли ми попрощалися у грудні, то домовилися, що я чекатиму на звістку від нього. З кожним тижнем я все більше сумнівався, що колись іще матиму від нього новини, боявся, що якимось зауваженням знічев’я його образив чи, може, чимось іншим був йому неприємний. Я також думав, що, можливо, він, за своєю старою звичкою, міг просто кудись поїхати з невідомою метою та на невизначений час. Якби вже тоді я збагнув, що для Аустерліца бували моменти, які не мали ні початку, ні кінця, і що, з іншого боку, все його дотеперішнє життя здавалося йому сліпою точкою без жодної тривалості, тоді я міг би виявити більше терпцю у своєму чеканні. Хай там що, та одного прекрасного дня серед пошти я виявив листівку з двадцятих чи тридцятих років, на якій було зображено колонію білих наметів серед єгипетської пустелі, картинка з якоїсь військової кампанії, яку вже ніхто не пам’ятав, а на звороті було написано лише таке: