Аустерліц

Але акварель Тернера особливо вабила мене не лише тим, сказав Аустерліц, що Лозаннська сцена мала схожість зі сценою в Кютьяу, а й тим, що викликала в мене спогад про останню прогулянку з Джеральдом на початку літа 1966 року, коли ми блукали виноградниками над містечком Морж, що на березі Женевського озера. Займаючись у подальшому альбомами шкіців Тернера та його біографією, я натрапив на цілком незначний факт, який, проте, страшенно мене зворушив, а саме що Тернер, мандруючи 1798 року Уельсом, відвідав також гирло річки Маутах, і що тоді він був того самого віку, що і я під час похорону в Кютьяу. Тепер, коли я це розповідаю, сказав Аустерліц, мені здається, що то було ніби вчора, коли я стояв серед гостей жалобної церемонії у південній вітальні Андромеда-Лодж, так ніби я досі чую тихе шепотіння та голос Адели, яка говорить, що не знає, як їй тепер жити зовсім самій у такому великому будинку. Джеральд, який тоді вже вчився в останньому класі й сам приїхав з Освестрі на похорон, розповів, що атмосфера в Стовер-Ґрендж анітрохи не покращилася, а саму цю школу він назвав огидною чорнильною плямою, яка назавжди спотворює душі її вихованців. Тільки те, що після вступу до льотної школи кадетського корпусу він раз на тиждень може полетіти геть від тієї біди на своєму Chipmunk, тільки це єдине дає йому змогу зберегти ясну голову. Що вище здіймаєшся над землею, сказав він, то краще, ось чому він вирішив вивчати астрономію. Близько четвертої я провів Джеральда на вокзал Бармута. Коли я повернувся назад, сказав Аустерліц, у повітрі висіла мряка, а краплі дощу, здавалося, не досягали землі, тоді мені назустріч із саду вийшла Адела, закутана в зелено-коричневу вовняну пелерину, на тонесеньких ворсинках якої зависли мільйони дрібних дощових краплинок, що утворювали довкола неї своєрідне сріблясте сяйво. Правою рукою вона обхопила великий букет жовтогарячих хризантем, і коли ми, крокуючи поруч одне одного, мовчки перейшли через двір і зупинилися на порозі, вона піднесла вільну руку і м’яко відгорнула мені пасмо волосся з чола, так ніби знала, що в цьому мимовільному жесті криється її дар залишати про себе згадку. Так, я й досі пам’ятаю Аделу, сказав Аустерліц, для мене вона назавжди залишилася такою гарною, якою була тоді. Нерідко після довгого літнього дня ми грали разом у бадмінтон у бальній залі Андромеда-Лодж, яка з часів війни стояла порожньою, а тим часом Джеральд годував на ніч своїх голубів. Удар за ударом летів оперений воланчик туди й сюди. Траєкторія, якою він проносився, щоразу незбагненним чином розвертаючись у протилежний бік, мала вигляд білої смуги, що пронизувала вечірні сутінки, і я міг побожитися, що Адела зависала над паркетом у повітрі на якусь мить довше, ніж то дозволяло земне тяжіння. Після бадмінтону ми ще трохи стояли в залі й дивилися разом на картини, що виникали на стіні навпроти високого шпичастого вікна завдяки останнім променям сонця, які пробивалися крізь гойдливі гілки глоду. Ці бліді візерунки, що постійно змінювалися на освітленій поверхні, мали в собі щось швидкоплинне, скороминуще, що, так би мовити, ніколи не встигало тривати довше, ніж саму мить свого творення, і все-таки тут, у цьому щораз інакшому переплетенні сонця й тіні можна було побачити гірські ландшафти з глетчерами й льодовиковими полями, плоскогір’я, степи, пустелі, заквітчані луги, морські острови, коралові рифи, архіпелаги й атоли, похилені від бурі дерева, тремтливу траву й дим, розвіяний вітром. А одного разу, я ще добре пам’ятаю, сказав Аустерліц, як ми разом дивилися на світ, що повільно зникав у сутінках, і тут Адела нахилилася до мене й запитала: бачиш вершечки пальм, а ще караван, що йде ось там через дюни? — Коли Аустерліц повторив це незабутнє для нього запитання Адели, ми вже були на зворотному шляху з Гринвіча до міста. Таксі повільно просувалося запрудженими транспортом вечірніми вулицями. Пішов дощ, на асфальті виблискувало світло фар, відбиваючись від срібних крапель, що, як перлини, вкривали шибки автомобіля. Добрячу годину витратили ми, щоби проїхати шлях не більше ніж три милі — Ґрик-роуд, Евелін-стрит, Ловер-роуд, Джемейка-роуд — і аж до Тауер-бридж. Аустерліц сидів, відкинувшись на сидінні й обхопивши обома руками свій рюкзак, і мовчки дивився поперед себе. Можливо, він навіть заплющив очі, подумав я, але не наважився зиркнути на нього збоку. Лише на вокзалі Ліверпуль-стрит, де в ресторані McDonald’s ми гаяли час, чекаючи на відправлення мого поїзда, після одного побіжного зауваження про надто яскраве освітлення, що виключає будь-який натяк на тінь, — тут, сказав він, увічнено секунду жаху під час спалаху блискавки, так що вже немає ні дня, ні ночі — Аустерліц знову продовжив свою оповідь. Після похорону я більше ніколи не бачив Аделу, і то з власної провини, підкреслив він, оскільки за весь час мого перебування в Парижі я жодного разу не їздив до Англії, а коли, провадив він далі, я став до роботи на своїй лондонській посаді й відвідав у Кембриджі Джеральда, який тим часом закінчив навчання і взявся за дослідницьку діяльність, то на той час садибу Андромеда-Лодж було вже продано, а Адела разом із ентомологом на ім’я Віллебі виїхала до Північної Кароліни. Джеральд, який тоді орендував котедж у крихітному містечку Кві неподалік від Кембриджського аеродрому, за виплачену йому частку спадку від продажу садиби придбав собі літак Cessna, тож усі наші розмови, байдуже, про що йшлося, він переводив на свою пристрасть до польотів. Так, наприклад, сказав Аустерліц, я пригадую, що одного разу, коли ми говорили про наші шкільні дні в Стовер-Ґрендж, він щонайдетальнішим чином роз’яснив мені, що після того, як я подався до Оксфорда, він більшу частину уроків, які, здавалося, тривали цілу вічність, розробляв орнітологічну систему, найважливішим критерієм якої були льотні характеристики, і байдуже, як він модифіковував цю систему, сказав Джеральд, сказав Аустерліц, голуби завжди опинялися на першому місці, і не лише через швидкість, з якою ці птахи долали найбільші відстані, а й через те, що вони перевершують будь-яких інших живих істот своїм мистецтвом навігації. Адже якщо випустити голуба з борта корабля під час хуртовини десь посеред Північного моря, той, якщо вистачить сил, все одно знайде дорогу додому. Дотепер ніхто не знає, як ці птахи, яких відправили в подорож серед такої загрозливої порожнечі, що в них, безперечно, від передчуття неймовірної відстані, яку їм слід було подолати, заледве не розривалося серце, таки знаходили потрібний напрямок і діставалися дому. Принаймні всі відомі йому наукові пояснення, сказав Джеральд, згідно з якими голуби орієнтуються за зірками, за потоками повітря чи за магнітним полем, так само малопереконливі, як і ті теорії, які він вигадав у дванадцятирічному віці в надії, що розв’язавши це питання, зможе навчити голубів летіти також і в протилежному напрямку, тобто, наприклад, з Бармута до місця його заслання в Освестрі. Тож хлопець знову і знов уявляв, як то буде, коли птахи несподівано спустяться з висоти до нього, і їхні нерухомо випростані крила іскритимуться на сонці, а потім вони ледь чутно приземляться на карниз і тихенько туркотітимуть під вікном, біля якого, за його словами, він простоював цілими годинами. Почуття звільнення, що охопило його, коли він, сидячи в одній із машин льотної школи, вперше відчув тримкість повітря, годі описати, сказав Джеральд, — і він сам ще пам’ятає, сказав Аустерліц, як пишався Джеральд, як він просто сяяв, коли якось у кінці літа 1962 чи 1963 року ми разом відірвалися від злітної смуги Кембриджського аеродрому, щоб здійснити вечірній політ. Сонце зайшло незадовго перед нашим стартом, і щойно ми набрали висоту, як знову занурилися в яскраве світло, що стало меркнути лише тоді, коли ми повернули на південь, прямуючи вздовж білої смужки саффолкського узбережжя, а з морських глибин виросли тіні, які все більше і більше насувалися на нас, аж поки останні відблиски на західному краю світу остаточно згасли. Лише схематично можна було розпізнати внизу форми ландшафту, ліси й жовтаві поля, з яких уже зняли врожай, і ніколи, сказав Аустерліц, я не забуду, як несподівано, ніби нізвідки перед нами драконячим хвостом виринуло вигнуте, чорне, як дьоготь, гирло Темзи й почало звиватися в дедалі густішій ночі, так що було видно лише вогні острова Кенві, Ширнесса та Саутенд-он-Сі. Згодом, коли ми в цілковитій темряві зробили коло над Пікардією, а потім знову взяли курс на Англію, то, відриваючи очі від підсвічених цифр і стрілок на панелі, із заскленої кабіни могли бачити ціле небесне склепіння, що здавалося нерухомим, хоча насправді повільно оберталося, бачити такими, якими я їх ще ніколи раніше не бачив, сузір’я Лебедя, Кассіопеї, Плеяд, Візничого, Північної Корони — і всі інші, які майже губилися серед розсипаного зусебіч іскристого пилу міріадів безіменних зірок. Була саме осінь 1965 року, вів далі Аустерліц після того, як ненадовго занурився у спогади, коли Джеральд почав розробляти свою, як ми тепер знаємо, революційну гіпотезу про так звану туманність Орла в сузір’ї Змії. Він говорив про величезні ділянки скупчень міжзоряного газу, що збирався в гігантські утворення, схожі на грозові хмари, які простягалися в космосі на багато світлових років і в яких під впливом гравітації постійно прискорювався процес ущільнення газу та врешті виникали нові зірки. Пригадую, як Джеральд стверджував, що там, далеко, є справжні дитячі садочки для зірок, підтвердження цій ідеї я згодом знайшов у газетному коментарі до однієї з тих приголомшливих світлин, які зі своєї мандрівки космосом надіслав до нас на Землю телескоп Hubble.