Аустерліц

Щоразу, сказав Аустерліц, коли на зворотному шляху до Іст-Енду я пересідав на Ліверпуль-стрит, то затримувався там не менше, ніж на годину чи дві, сидів на лавці поряд з іншими, вже з самого ранку втомленими пасажирами й безхатьками, або ж стояв де-небудь, прихилившись до поручнів і відчував у собі якусь постійну натягнутість, так ніби тягло серце, відчуття, що було спричинене, як я вже почав здогадуватися, виром проминулого часу. Я знав, що на тому терені, де зараз стояв вокзал, колись аж до міських мурів простягалися заболочені луги, які під час холодних зим так званого малого льодовикового періоду були місяцями вкриті кригою і на яких лондонці, приладнавши до свого взуття кістяні полозки, каталися на ковзанах, як антверпенці на Шельді, часом до глупої ночі, серед мерехтливого світла вогнищ, що горіли в розставлених тут і там жарівницях. Пізніше на заболочених луках проклали дренажні труби, висадили в’язи, розбили городи, викопали ставки для риби та проклали доріжки, посипані білим піском, якими городяни могли прогулюватися у вільний час, невдовзі там з’явилися павільйони й заміські будинки, які тяглися аж до самого лісопарку й Ардена. На місці теперішнього головного тракту вокзалу та готелю Great Eastern, так провадив Аустерліц далі, аж до XVII століття стояв монастир ордена Святої Марії Вифлеємської, заснований таким собі Симоном Фіц-Мері після того, як під час хрестового походу він дивовижним чином врятувався від сарацинів, щоби віднині доброчесні брати й сестри молилися за спасіння душі засновника, а також його предків, нащадків та іншої рідні. До монастиря за брамою Бішопсґейт належав і шпиталь для божевільних та інших нещасних, який ввійшов в історію під назвою Бедлам. Ніби одержимий нав’язливою ідеєю, щоразу, опинившись на вокзалі, я намагався уявити, де на цьому місці, на якому згодом було споруджено інші стіни (які тепер вкотре перебудували), могли розташовуватись палати пацієнтів психлікарні, і я часто запитував себе, чи ті страждання й біль, які накопичувалися там протягом століть, справді могли зникнути без сліду, чи, можливо, і сьогодні ми відчуваємо їх, коли проходимо цими сходами й залами, як той холодок на чолі, що, як мені здавалося, я тут іноді відчував. Мені також здавалося, що я бачу білильні поля, які простягалися на захід від Бедламу, бачу білі сувої полотна, розкладені на зеленій траві, а також маленькі постаті ткачів і праль, а за білильними полями — місця, де ховали мертвих, відтоді як двори лондонських церков вже не могли всіх їх умістити. Мертві, так само, як живі, коли їм стає затісно, перебираються на околиці, у менш густозаселені місцевості, де на відповідній відстані одне від одного вони можуть знайти свій спокій. Але прибувають все нові й нові, безкінечною вервечкою, і для того, щоб їх розмістити, коли вже все заповнено, доводиться копати могили на місці колишніх могил, аж поки по всьому терену вздовж і впоперек лежатимуть упереміш кістки. Там, де колись були поля для вибілювання полотна та поховання, на місці збудованої 1865 року станції Брод-стрит, у 1984 році під час знесення будинку на сусідній стоянці таксі розкопали понад чотириста кістяків. Тоді я там нерідко бував, сказав Аустерліц, почасти через мої історико-архітектурні зацікавлення, а почасти з інших, мені самому незрозумілих причин, і зробив там безліч фотографій знайдених людських останків, я ще пригадую, як один із археологів, з яким я зав’язав розмову, сказав мені, що в кожному кубометрі породи, яку дістають із цього розкопу, у середньому знаходять рештки восьми людей.