Баришник дур-зіллям

Але довго дивуватися мені не довелось. Коли Біллі напився досхочу, він пішов до струмка, щоб обмитися з ніг до голови, бо ж кора дерева добряче його подряпала і він скидався на моряка, якого кілювали, а крім того, він сильно спітнів і був весь у бруді. Але навіть зараз правила, які він встановив, лишалися в силі; він не захотів скористатися з мого ножа для білування й заходився здирати шкуру з ведмедя мушлею, яку знайшов у струмку, і хоча він дозволив мені розвести багаття, однак залишався нагим, як Адам, аж поки не скінчив свою справу. Щоб оббілувати тією клятою мушлею такого звіра, знадобилося б пропрацювати пів дня, і я опасувався, що тут йому і смерть, перш ніж він скінчить цю роботу; але він подарував мені й шкуру, і м'ясо, заявивши, що йому не потрібно ні те, ні те, і обдер тушу рівно настільки, щоб можна було одділити товщ. Його він вибрав шматками, складаючи на шкуратину розміром десь фут на фут, який він залишив для себе, а потім, настромивши на рожен, тримав над вогнем, аж поки жир не почав топитися. Він, як я зрозумів, збирався вимаститися ведмежим лоєм від п'ят і до кінчиків волосся, як то мають звичку робити час від часу дикуни, і коли він заходився коло цього, я став опасуватися, що між цим полюванням на ведмедя і подіями минулого дня існував якийсь неясний зв'язок. І я не дуже помилився, бо, намастившись лоєм, як свинюка, і поширюючи довкола себе сморід, як гаспидська лампа, він проковтнув решту лою, а потім узяв свою мушлю і звалашив ведмедя…

Ебенезер і Макевой, нічого не втямивши, виказали свій подив, проте Мері, яка впродовж цієї розповіді витала думками десь далеко, так що можна було спитати себе, чи не заціпеніла вона часом або не заснула, тепер розплющила очі і з розумінням спочутливо зітхнула.

— Це якраз те, чого я очікувала, хоч і менше, ніж те, на що сподівалася, Гарві. І Роксі помилялася — для мене було б лише гаянням часу зустрічатися з нею, хіба ні? Дарма, у всякому разі справа ясна.

— Либонь, вона для вас і ясна, — невдоволено сказав поет, — але я нічого не второпав.

— Та тут немає ніякої великої таємниці, — вирік звіролов. — Те, що бик означає для цивілізованого люду, самець ведмедя означає для дикунів-індіян. Але вони дивляться на нього не тільки як на символ чоловічої моці; вони, крім того, вважають, що його тіло є дужими ліками у справах любовних. І саме тому його в такий спосіб забивають, як пояснив Біллі, і насмальцьовують себе товщем, який ведмідь відкладає перед зимовою сплячкою і який, як вони стверджують, живить вогонь кохання так само, як зігріває ведмедя у зимові місяці. А щодо решти, то в дикунських людностей дуже поширене вірування, що коли чоловік заволодіє причандаллям ведмедя, заховає його в торбинку з невичиненої шкіри і підв'яже на шворці зі шкури ведмедя так, щоб воно висіло прямо перед його власним, то його міць збільшиться, бо до неї додасться ще ведмежа сила, і хай Бог змилується над тією бідолашною дівчиною, яка перша трапиться на його шляху! Я спитав його: «Це що, призначається для Діви з Черч-Кріка?». І хоча він прямо мені не відповів, але всміхнувся диявольською посмішкою і сказав, що я зроблю йому приємність, якщо за якийсь день чи два відвідаю його, коли він і місіс Ромлі дістануться до моєї хижі біля затоки Тобакко-Стік і влаштують там собі житло! Як послухати, то його можна було б узяти за життєрадісного англійського джентльмена; проте там переді мною стояло саме живе втілення дикунського жадання! Хоч як я опасувався за честь тієї бідолашної дівчини, я вмовляв Біллі бути обережним, позаяк гадав, що вона буде матися на бачності, щоб уже напевне його застрелити. Але він сказав: «Ще жоден англійський пістоль не вбив ведмедя», — і пішов своєю дорогою.

— Тепер зрозуміло, — сказав Макевой. — Він силоміць забрав її і тепер тримає в себе в хижі, про яку ви ото говорили! Але чому ж шериф нічого не робить, щоб знайти її?

— Зрозуміло й те, що такий простак, як ти, не уявляє собі, що таке правосуддя в провінції, — з гіркотою вставив Ебенезер. — Тільки той, хто живе чесно, не в ладах із законами Меріленду.

— Ну, це ви вже перебираєте міру, — мовив звіролов. — Наші суди в принципі цілком надійні, як і в Англії; просто місце тут таке, що доводиться мати справу з усіляким диким і непокірним набродом — шахраями, піратами, шльондрами, шукачами пригод, закоріненими злочинцями та поріддям цих злочинців. І я не дивуюся, що суди помиляються чи якась там парочка суддів творить беззаконня, торгуючи вироками; принаймні судді й суди в нас є, і ми змусимо їх виносити справедливі вироки, коли станемо достатньо сильними, щоб змусити ці вироки виконувати — тобто коли дух цих людей трохи приборкають і загнуздають.