Баришник дур-зіллям

Щоки Ебенезера почали пашіти, й не тільки тому, що він дійсно дещо перебрав міру з цим своїм звинуваченням: спогад про день у суді Кембриджа й досі ятрив йому серце, а ціна, яку йому довелося за те заплатити, змушувала вкриватися потом; але ця його огульна злоба стала в певному сенсі його другою натурою, і, слухаючи звіролова, він з тривогою був змушений визнати, що так думати він став лише останнім часом, коли торкалися певних питань, і то більше зі звички, ніж відчуваючи праведний гнів. Меріленд так брутально з нього позбиткувався, що він заприсягся вкрити його такою ганьбою, щоб і діти дітей дітей пам'ятали про це; то невже обурення, викликане такою наругою, може змаліти до якихось театральних реплік актора? До цього питання він прийшов не логічним умовиводом, а завдяки осяянню, і ця думка палала в його голові, як той рум'янець, що палав на його обличчі. У її неспокійному сяєві за той короткий час, що знадобився йому, аби пробурмотіти Гарві Рассексу «хтозна», він побачив безпритульні привиди тисяч радощів і болів, котрим призначено жити в серці народу аж до кінця часів: дні свят і дні жалоби, пам'ятники й обряди, присвячені тріумфам і нещастям такого розмаху, що його власне маліє перед ними, які пішли в забуток, або ж яких безтямно додержуються люди, залишаючись глухими до почуттів, що породили їх. Тривожне видовище, що не давало спокою, і не менш тривожною була відповідь поета на нього. Ще не так давно він скрипів би своїми духовними зубами, нарікаючи на даремність будь-яких зусиль у такому світі. Цілком імовірно, що він став би суворо ганити людську мінливу природу в алегоричних двовіршах: Серце, виголосив би він, то є невірна Вдова, біля смертного ложа свого шляхетного Подружжя (чи то Тріумфу, чи Трагедії) вона дає обітницю вічно берегти його пам'ять, але не встигла вона надягнути свої жалобні шати, як якийсь настирливий Клопіт уже витворяє з нею що хоче; і в усіх наступних літах, попри всі ті манірні відвідування його могили, вона ділить своє ліжко з цілою низкою Злигоднів, що підсовує їй зрадлива Доля і що навіть не варті її уваги. Одначе тепер, хоча така мінливість і досі боляче чіпляла його за живе (чи то було б правильніше сказати, ранила його гонор, позаяк він ототожнював себе із померлим Чоловіком), він не був певен, що, попри все, за цим усім не ховається подвійна істина, яка неначе промовляє: «Час плине для живих і змінює речі. Тільки для померлих обставини ніколи не міняються». І це спостереження стосувалося оцінки минулого, його важливості та зв'язку з теперішнім; і це була та оцінка, з якою він наразі був наполовину згоден. Але тільки наполовину!

Звіролов поновив свою розповідь.

— Усього лише за декілька днів я знову зустрів Біллі, коли він виходив зі Свято-Троїцької церкви — еге ж, їй-бо, уже наступної неділі! Він був у панчохах до колін, у перуці, як і будь-який джентльмен, а від ведмежого лою на ньому і сліду не лишилося, і хоч дехто поставився до нього з підозрою, не знаючи, що й думати про це, сам настоятель потис йому руку біля дверей, і вони обмінялися люб'язностями, можете собі таке уявити? Коли я підійшов ближче, то почув, як він розмовляє з кількома плантаторами дур-зілля, вживаючи звороти кращі, ніж ті, що ви зможете коли-небудь почути в Раді губернатора. Серед його приятелів було двоє, котрі перед тим з нього позбиткувалися, але ви нізащо не здогадалися б про це, дивлячись, як вони поводили себе з ним: один запрошував його піти разом до церкви, а другий сперечався з ним щодо ринку дур-зілля наступного року.

— Цей містер Ромлі, — сказав один, звертаючись до мене, — є одним з найпристойніших християн і джентльменів, які коли-небудь срали на цих полях дур-зілля.

Уздрівши мене, Біллі всміхнувся і, вклонившись, сказав:

— Дякую, джентльмени, але я вже маю честь бути знайомим: пан Рассекс був таким ласкавим, що дозволив мені оселитися в одній з його хиж, поки я не поставлю власний дім.