Баришник дур-зіллям

— Як це? — Рассекс був вражений. — Впивається, так ви сказали? Ех, та що там казати, він не впивається, щоб ви знали. Ні, мій друже, ви забуваєте, що Біллі Ромлі довелося пройти значно більший шлях угору, ніж цій дівиці вниз; еге ж, він забрався навіть вище за той щабель, звідки вона спустилася, ладен закластися! Такий чемний, порядний джентльмен, як він, ніколи не тішитиметься такою перемогою; а втім, саме це завоювання жінки, як то бачу я, і піднесло його догори. Але правда, панове, полягає в тому, що тепер його дружина для нього — це постійний сором і ганьба; він благає її вмитися і вдягнутися, як англійська пані; він бажає приєднатися до церкви та справити християнське весілля; ніщо не зробило б йому більшої приємності, аніж мати змогу підняти вітрила і вирушити до Рима чи до англійського університету. Але вона нічого з того не хоче; вона і далі валяється у своєму бруді, угрузнувши в своїх дикунських звичках, а бідолашний Біллі став тепер настільки людиною честі, що не може ані покинути її, ані примусити всупереч її волі!

Мері Манґамморі похитала головою.

— Її серце для мене — як відкрита книга, і його також! І я знову дивуюся тому, чому дивуюся щоночі, спостерігаючи за цирком у своєму візку: чи то чоловік у своєму серці завжди залишається дикуном, обтягнутим зверху шкірою Манер? Чи то дикунство — лише слабкий наліт на природній доброті й вишуканості людини, що час від часу прориваються назовні, наче якийсь прищ на дупі янгола?

Принаймні Ебенезера, який поринув у спогади, згадуючи певні випадки насильства у своєму минулому, це питання стосувалося безпосередньо і не було позбавлене для нього інтересу; одначе ані він, ані інші чоловіки так і не зважилися дати на нього відповідь.

12

Подорожні вирушають далі на північ до Черч-Кріка, Макевой перешляхетнює шляхтича, а Поет волею-неволею виявляється посвяченим у лицарі

Невдовзі по тому, як Гарві Рассекс скінчив свою історію, усі гуртом пішли спочивати на матах, набитих кукурудзяним лушпинням, які їм видав господар, що вкупі з ковдрами, котрих у візку Мері малося вдосталь, нарешті дали Ебенезеру і Макевою провести ніч у затишку — вперше за останній час. Поет, одначе, ще декілька годин не міг заснути, позаяк його думки були зайняті міс Бромлі, сестрою, складністю взятого на себе доручення й історією, яку він щойно почув. Зранку наступного дня, снідаючи смаженими яйцями та хохулею, поданими на дошці — стравою, що була втіхою радше для язика, ніж для очей, він вирік:

— У мене і раніше було досить підстав, щоб знайти Коханкоупретса, чи то пак Біллі Ромлі, оскільки він може виявитися тим самим знадіб'ям, що зніме з мене тягар відповідальності за життя двох англійців; але тепер, почувши, що міс Бромлі, залишаючись вірною подругою моєї сестри, впала в такий стан, мені ще більше, ніж будь-коли, треба знайти цього хлопа і спробувати її порятувати. Якщо через мене занапаститься ще одне життя, я просто збожеволію!

— Ні, друже, — спробував переконати його Макевой. — Бог свідок, я поважаю твої почуття, але краще подумай ось над чим! Ти мусиш за всяку ціну визволити двох наших заручників з рук Чікамека, принаймні так ти заявив і цим так присоромив мене, що і я був змушений піти на це, спонуканий тим самим гонором; гадаєш, цей хлоп Ромлі стане слухати нас, коли побачить, що ти хочеш звести від нього його дружину? А якщо він повернеться до нас спиною — присяй-бо! — то на твоїй совісті вже буде не два, а двісті тисяч життів; і все посполите рушення Америки не зможе зупинити тих рабів та індіян на чолі з Діком Паркером і тим другим хлопом!

— Я вся аж тремчу від однієї лише думки про це, — сказала Мері Манґамморі, сидячи біля вогнища, де готувалася їжа. — Не забувайте, містере Кук, хоч з нею, може, і вчинили підступно і тим довели до теперішнього стану, але вона залишається там з власної волі. — Раптом вона роздратовано зітхнула і звернулася до уявних суддів, немов закликаючи їх бути свідками того, як же поет помиляється. — Таж, їй-богу, тут ось-ось кінець світу настане, а він знай собі клопочеться долею якоїсь хвойди!

Ебенезер усміхнувся.

— А хто ж скаже напевно, з якого кінця треба заглядати у прозорну трубу. Якось однієї ночі, коли ми з Берлінґеймом у нас у Сент-Джайлзі дивилися на зорі, я зауважив, що людські клопоти нагадують гори, які сходять нанівець, коли подивитися на них з погляду вічності й небес, що не мають ні кінця ні краю, на що Генрі відповів: «Саме так, Ебене, але тут, унизу, де ми живемо, вони цілком подібні до гір, і це не омана!». У всякому разі я хочу зробити для міс Бромлі все, що в моїх силах. Я не збираюсь учиняти позов проти Біллі Ромлі за зґвалтування — у суді Меріленду даремно сподіватися справедливості! — і він не відмовиться вислухати мене, коли взнає, що мною рухає, якщо я правильно зрозумів містера Рассекса й він насправді такий, як нам його змалювали.