Баришник дур-зіллям

— Ти тільки подивися, — пробурмотів Макевой, звертаючись до Ебенезера. — Оце так краля!

Мірошник повернувся до неї.

— Знаю я твої жарти! Думаєш, я не бачив, куди він поклав своє п'яне лаписько, а ти ще й усміхалася йому, мовляв, чого там, давай далі? Усі собацюри ганяються за сучкою в тічці! А хай трясця мене поб'є, якщо я не виб'ю цю тічку тобі з голови, тобі і твоїй королеві-матусі на додачу! — І він всією площиною шаблі вперіщив їй по задку.

— Ай! — обурилася вона. — От же ж чортяка з пекла!

— Ах ти гуска вінчестерська! — він знову розмахнувся і боляче ляснув її по нозі. Ебенезер зашарівся, а Макевой враз скочив на ноги, неначе поспішав дамі на поміч зі своєї лавки у візку. Але дівчина хоч і була рішуче незгодна зі своїм покаранням, одначе, слухаючи ці її нарікання, аж ніяк не можна було сказати, що вона страждає навсправжки.

— Ох! Перед Христом Богом присягаю, що я тебе приб'ю вві сні!

— Не раніше, ніж я тебе відлупцюю як слід!

Третій удар мітився туди ж, куди й перший, але, якось викрутившись і вкусивши мірошника за зап'ясток, дівчина цього разу дістала удар по стегну і вирвалася на свободу.

— Егей! А тепер спробуй дістати мене, а щоб тобі повилазило!

Вона не стала тікати одразу, а на якусь хвильку затрималася, щоб подражнити його, тримаючись на відстані.

— Та ви тільки-но подивіться на нього, як він розмахує своєю шаблюкою, яку купив собі, щоб лупити безпомічних жінок! От же ж гівнюк!

— Ах ти курва!

— А ти рогоносець! Ха, ото вже ми розважимося, коли прийде хлопчик Біллі, щоб зняти з тебе скальп!

Мірошник заревів і кинувся до неї, але дівчина хутко відбігла і, сховавшись за візком, стала водити його колами. Коли він за якусь хвилю здався, вочевидячки знаючи з минулого досвіду, яка вона спритна, вона також зупинилася, важко дихаючи, й очі її палали. Ніздрі її напружилися; на підборідді утворилася зневажлива ямочка. Вона плюнула в його бік.

— Блазень! — І, відкинувши назад свої попелясто-білі кучері, вона повернулася до нього спиною і покрокувала вулицею до млина; її батько, щось буркнувши, вклав до піхов свою зброю і почимчикував слідком за нею, радше з виглядом якогось боязкого опікуна-охоронця, ніж нападника.

— Генрієтта Рассекс! — захихотіла Мері. — Ото козир-дівка, скажете ні?

Але чоловіки були нажахані цією сценою. Лише по кількох хвилях Ебенезер зміг відзискати мову, щоб висловити своє обурення, і нарешті заходився лаяти мірошника, якому так бракувало добрих манер. Макевой висловив ще більше обурення, додавши для рівноваги панегірика на честь молодої панночки.

— Матір Божа, Ебене, оце так характер! Як вона відплатила тому хамлюзі й задерію, по повній! Ні на мить не злякалася! А бодай би сльозинку пустила, коли він її шмагав! Клянуся Небесами, я звільню її від цієї тварюки, ба навіть якщо мені самому доведеться його вбити!

Ебенезер був немало здивований, почувши, із яким запалом говорив його товариш, і Макевой почервонів.

— Думай собі, що хоч, — пробурчав він, — та йди до біса! У цієї дівчини обличчя Єлени і душа Агамемнона! Палкість і жвава уява, ось ті чесноти, які Бен Олівер зазвичай називав найголовнішими в жінці; о, це рідко, рідко коли зустрінеш!

— Ліпше тобі не бавитися з Генрієттою, — по-доброму застерегла його Мері. — Ти ж бачив, що сталося з отим молодим Генкером, а він тільки погладив її. Гай-гай, та сам ректор Коледжу Святої Трійці не зміг би залицятися до доньки сера Гаррі, не маючи грамоти на звання пера.

Макевой лише пирхнув і замислено наморщив чоло.

Вони поклали собі їхати прямісінько до млина, де могли показатися перед Рассексами, а Мері могла ще й розпитатися в дружини мірошника, чи немає ще якихось звісток про Біллі Ромлі та його молоду дружину. По дорозі туди, на радість Макевою, вона теревенила про Генрієтту: дівчині було двадцять і чотири роки, і вона мала таку ж жваву вдачу, як і її матуся, яка замолоду була знатною красунею і досі могла закрутити голову будь-якому молодику, якому до смаку гожість, приправлена досвідом. Донька вже давно мала б вийти заміж, але мірошник так ревно оберігав свій титул, який дістався йому від дружини, що ніяк не хотів дозволити Генрієтті обрати собі чоловіка серед тутешніх молодиків; він усе сподівався дочекатися залицяльника шляхетного роду. А отож з кожним роком наглядати за дівчиною ставало дедалі складніше, особливо відколи місіс Рассекс, яка жодним чином не розділяла вподобань свого чоловіка, не тільки уклала союз з Генрієттою щодо кохання, але й була готова приєднатися до доньки в усякій амурній пригоді, яку вони тільки могли замислити.