Баришник дур-зіллям

— У серпні 1691 року мілорд сер Лайонел Коплі став першим королівським губернатором британської колонії Меріленд, — підсумував він. — Моє звання від пфальцграфа, який міг вершити питання життя та смерті своїх підданців, понизилося до чину звичайного землевласника, який має право лише на податок на землю, на портові збори, що складають чотирнадцять пенсів на одну тонну вантажу іноземних суден, і на тютюновий податок, що складає один шилінг на один гоґсхед. Слід сказати, що члени Малої державної печатки, що робить їм честь, оскаржили рішення Голта і, коли було розпочато слідство quo warranto, усі звинувачення проти мене за браком доказів розсипалися, а суд так і не виніс остаточного рішення. Отож саме тому, що Вільям передбачав такий результат, він, так би мовити, і вхопився, перш ніж роздивився; будьте певні, він нині міцно стискає провінцію, як коханець стискає свою любку; у будь-якому разі, як кажуть, Хто власник, на того боці здебільше й закон, а з королем це означає і парламент, і кодекс, і суд — всі вкупі! І ще кажуть, що Ласка короля — то не спадок і Король обіцяє багато, але дотримується лише того, чого сам забажає.

— Та ще, — додав Ебенезер, — Хто ласує королівською гускою, той може і пір'ям вдавитися.

— Що-що? — сердито запитав Чарлз. — Ви що, смієтесь з мене, добродію? Хочете сказати, що Меріленд був колись гускою короля Вільяма?

— Ба ні! — заперечив Ебенезер. — Ви хибно зрозуміли це прислів'я! Це лише мало означати, що Великий посаг — ліжко, встелене гілками ожини, а ще, хіба ж ви не знаєте, що Велика людина і велика річка — погані сусіди та Щедрість короля — то непевний дар

.

— Годі, я зрозумів. Отже, отакий він ваш Меріленд, добродію. Вважаєте, що він годиться для вашої «Мерілендіади»?

— Присягаюся, — відповів Ебенезер, — він більше пасує для «Єреміади»! Ніколи ні в літературі, ні в житті мені не доводилося здибуватися з такою кількістю заколотів, змов, убивств та інтриг, про які ви мені щойно розповіли!

Чарлз усміхнувся.

— То, либонь, це надихне ваше перо?

— Бігме, Ваша Світлість, напевно, думає, що то за йолоп і нечема, який увірвався до вас з пишними намірами написати такий собі панегірик у куплетах! Клянуся, мені соромно за це: я залишаю вас негайно і більше не турбуватиму.

— Стривайте, стривайте, — сказав Чарлз. — Маю визнати, що ця ваша «Мерілендіада» не позбавлена для мене певного інтересу.

— Ні, — сказав Ебенезер — ви лише жартуєте з мене, щоб покарати.

— Я вже стара людина, — заявив Чарлз, — якій не так і багато залишилося на цій землі…

— Борони вас Господь!

— Ні, це лише чиста правда, — правив своє Чарлз. — Найкращі роки свого життя я поклав на вівтар квітучого Меріленду, який мав би справедливих і мудрих управителів, провінції, яку довірив мені мій отець, а йому — його батько, аби ми дбали про неї та робили кращою, і яку одного дня я мріяв передати своєму синові багатшою, залишити маєток, який завдяки моєму правлінню став достойнішим.

— Їй-богу, у мене сльози на очі навертаються!

— І тепер у моєму віці я бачу, що цього не буде, — вів далі Чарлз. — Ба більше, я вже занадто старий і немічний, щоб здійснити ще одну подорож за океан, і тому маю померти тут, в Англії, і очі мої вже ніколи не побачать ту землю, що дорога і близька моєму серцю, як кохана дружина, і чиє викрадення та зґвалтування ранить мене, як викрадення Єлени у Менелая.

— У мене серце крається! — схлипнув Ебенезер, стримано сякаючись у носову хустинку.

— У мене немає влади, — підсумував Чарлз, — і тому я не можу, як і раніше, й далі роздавати чини та титули. Але заявляю вам, містере Кук: поспішайте до Меріленду, викиньте історію провінції з голови та подивіться на її незрівнянні чесноти. Вивчайте їх, запам'ятовуйте їх добре! А потім, якщо вам це вдасться, викладіть те, що ви побачили, у віршах; почуйте її мелодію та заграйте її, щоб почув увесь світ! Зримуйте мені такі рими, Ебене Кук, створіть мені такий Меріленд, якого ні час, ні жодні каверзи у мене не вкрадуть; такий, щоб я його зміг передати сину і сину мого сина на віки вічні цього світу! Заспівайте мені цю пісню, сер, і клянуся, що в очах і в серці Чарлза Калверта та кожного християнина, який шанує Красу і Справедливість, ви і справді будете Поетом-лауреатом Провінції! І якщо колись таке трапиться — усупереч будь-яким надіям та сподіванням, я щоночі молюсь святій Марії та усім святим, — що одного дня весь стан речей раптово переміниться і моя мила провінція знов опиниться у свого володаря, тоді, клянусь Небесами, я насправді присвою вам цей титул, виписаний на пергаменті, обвитий атласними стрічками, підписаний мною власноруч та, щоб це бачив увесь світ, ще й із відбитком Великої печатки Меріленду!