Баришник дур-зіллям

Після цього інтриги та нещастя мов з неба посипалися. 1681 року, щоб сплатити особистий борг, король Карл віддає велику територію на північ від Меріленду Вільяму Пенну — а щоб він шкварчав на своєму квакерському салі в пеклі! — і я одразу був змушений захищати свої володіння на північному кордоні від його зазіхань. У моїй хартії було викладено, що північний кордон Меріленду простягається вздовж сорокової паралелі, і щоб позначити цю паралель, я давно вже поставив там блокгауз як захист проти сасквеханноків, і Пенн погодився зі мною, що кордон має пролягати на північ від блокгауза, але коли з'явився його дарчий акт, там про це й згадки не було. Замість цього там було повно всіляких нісенітниць, які могли збити з пантелику будь-якого законника, і, щоб забезпечити собі успіх, Пенн шле шахраюватого землеміра із зіпсованим секстантом, щоб він здійснив свої вимірювання. Унаслідок цього він оголосив, що його південний кордон простягається на вісім миль на південь від блокгауза, і почав вдаватися до усіляких викрутасів і хитрощів, аби уникнути зустрічі зі мною стосовно цього неподобства. Коли ми нарешті притисли його й запропонували спільно провести наші заміри, він почав покликатися на зіпсований секстант; коли ж нарешті наш власний секстант показав лінію кордону там, де їй і належить бути, він звинуватив мене в тому, що я порушую закон та підриваю владу короля. Йому настільки кортіло мати лінію кордону там, де йому заманулося, що він вдався до цілої низки просто-таки диявольських витівок, аби таки доп'ясти бажане. Нумо міряти на північ від Віргінських мисів короткою міркою у шістдесят миль на один градус; посунь, каже він, свій кордон на тридцять миль південніше й хапни шмат землі у віргінців; потім каже: відміряй два градуси на північ від мису Воткін. Тоді я його питаю: «Навіщо всі ці вимірювання й хапання земель? Чому не взяти до рук секстант і не знайти сорокову паралель раз і назавжди?» Нарешті він погоджується, але за умови, що, коли лінія кордону припаде північніше, ніж йому хочеться, то я маю продати йому різницю за «джентльменською угодою».

— Я цього не збагну, — зізнався Ебенезер. — Від усіх цих розмов про секстанти та паралелі в мене голова обертом іде.

— Правда полягала в тому, — сказав Чарлз, — що Пенн заприсягнув своєму Торговому товариству, що в його дарчій є вихід до затоки, і був, хай би що, сповнений рішучості здобути його. Оскільки всі його витівки ні до чого не призвели, він змовляється зі своїм приятелем, нашим сусідом герцогом Йоркським, і коли герцог обіймає трон як Яків Другий, Пенн знову витягує на світ божий той привид hactenus inculta і здобуває у володіння всю територію Делавер, яка, звісно ж, не належала йому, як, власне, і Яків не мав на неї жодних прав, тому що вона була моєю.

Справа зайшла так далеко, що, хоча я і боявся залишити Провінцію наодинці зі своїми ворогами бодай на хвилину, мені нічого не залишалося, як 1684 року відплисти до Лондона, щоб зашкодити інтригам Пенна. Мене вже якийсь час несправедливо звинувачували в тому, що я дозволяв пачкарям не сплачувати портові збори та не сприяв діяльності королівських зборчих, і я навіть штраф сплатив за це. Та не встигли ми підняти котвицю, щоб вирушити до Лондона, як мій кревняк Джордж Телбот, що мешкав у Сент-Мері, дозволяє тій підлій тварюці, тому збирачу податків так себе розізлити, що шпиряє його ножем і вкоськує цього шельму. Це був дурний вчинок, і мої вороги одразу вхопилися за цей випадок. Проти всіляких правил вони відмовляються віддавати його під суд у Провінції, а натомість передають Еффінгему, тодішньому губернатору Віргінії — який, до речі, пізніше плів інтриги у Таємній раді, щоб вмовити дарувати весь Меріленд йому! — і все, що мені тоді вдалося зробити, — це врятувати його від шибениці. Невдовзі по тому вбито ще одного

службовця митниці, і хоча це була приватна суперечка, мої вороги склали ці злочини докупи, щоб заплямувати мене перед короною як зрадника. Пенн тим часом розпочав судову справу quo warranto[32]

проти всієї моєї хартії, а оскільки трон обіймав його приятель, то я не маю жодних сумнів щодо того, чим би все це скінчилося; але сталося так, що народ Англії, так би мовити, висунув власний позов quo warranto проти короля Якова, і гру Пенна зіпсувала, принаймні на якийсь час, революція.

— Не можу й передати, з яким полегшенням я це чую! — заявив Ебенезер.

— У будь-якому разі я все одно програв, — зітхнув Чарлз. — Коли Яків був на троні, мої вороги закидали мені, що я був нелояльний до нього; а коли він вирушив у вигнання і Вільям висадився в Англії, усе, що вони пам'ятали, — що ми, Яків і я, були католиками. Саме тоді, обравши найгірший для цього час, той бовдур — мій заступник губернатора — вирішує, що саме зараз настала слушна нагода сповістити Загальні збори про свою стійку віру в божественне право королів та — ох і дурість! — примушує Меріленд офіційно проголосити, що народився новий католик, син Якова!

— Я весь тремчу, що ж трапилося з вами? — спитав Ебенезер.