Баришник дур-зіллям

— На цій посаді він далеко не зайшов, бо щойно відплив до Меріленду, як корабель Парламенту перехопив його в морі при виході з протоки біля Лендс-Енду, і це поклало край його кар'єрі губернатора. Однак Віргінія, знайте, залишалася вірною королю до самого кінця, і щойно Карлу Першому відтяли голову і вона проголосила королем Карла Другого, Парламент спорядив флот, щоб привести її до покори. Саме тоді, у 1650 році, наш губернатор Стоун поспіхом вирушив у справах до Віргінії, а керувати провінцією до свого повернення уповноважив свого попередника Томаса Ґріна. Це було нерозважливе рішення, оскільки цей Ґрін досі не забув заподіяної йому образи, коли замість нього призначили Стоуна. Щойно він здобув повноваження на цій посаді, як разом із Віргінією визнав королем Карла Другого, і хоч губернатор Стоун мерщій повернувся назад і вигнав цього пана, шкоди вже було завдано! Цей підлий Дік Інґл досі був на волі та мешкав у Лондоні, і щойно чутка про це досягла його вух, він миттю примчав до комітету, щоб негайно покарати Віргінію, та домігся, щоб до його повноважень долучили й Меріленд. Але батько вчасно відчув, звідки дме вітер, і перш ніж флот встиг підняти вітрила, він подав клопотання, у якому стверджував, що Ґрін зробив заяву без його відома та згоди, і примусив їх викреслити назву Меріленд з наказу. Вирішивши, що цього буде досить, він заспокоївся; але цей проноза Білл Клейборн знову виринув та, добре знаючи, що комітет не знається на американській географії, домігся, щоб наказ переписали, вказавши там усі території навколо Чесапіцької затоки — що мало б означати й увесь Меріленд! А на додачу до цього йому вдалося призначити себе також повноважним представником Парламенту, опріч тих, що вже були, які мали відплисти разом з флотилією. Усього було троє представників — усі, хоча і введені в оману, розважливі джентльмени, — та двоє запасних: Клейборн і ще один мерзотник, Річард Беннетт, який знайшов собі притулок у нашому місті Провіденс після того, як пуритан вигнали з Віргінії.

— Їй же Богу! — вигукнув Ебенезер. — Я в житті ніколи не чував про таке віроломство!

— Стривайте, — сказав Чарлз. — Клейборн і Беннетт, невдоволені тим, що вони додаткові представники, подбали про те, щоб двоє представників під час плавання зникли десь у морі, і ступили на берег мису Комфорт, маючи цілковиту владу і над Віргінією, і над Мерілендом!

— Цей чоловік просто якийсь Макіавеллі!

— Вони беруть владу у Віргінії, і Беннетт призначає себе губернатором, а Клейборна — державним секретарем. Потім вони заходяться біля Меріленду, де ці негідники з Провіденса зустрічають їх із розпростертими обіймами. Нашого доброго губернатора Стоуна усувають з посади, католиків позбавляють геть усіх прав і владу виривають прямісінько з рук батька. Останнім ударом Клейборна та Беннетта було те, що вони примушують стару Віргінську компанію подати клопотання, щоб Меріленд повністю стерли з мапи та відновили старовинні кордони Віргінії! Батько звернувся з цією справою у Комітет з плантацій, і поки вона там варилася у власному соку, він нагадав Кромвелю, що Меріленд, бувши в оточенні роялістів, до кінця залишався вірним Республіці. Кромвель вислухав його, і коли розпустив Парламент та призначив себе лордом-протектором, то запевнив батька, що той може розраховувати на його ласку.

Губернатор Стоун тим часом повернувся назад у своє крісло, і батько наказав йому оголосити провінцію під владою Протекторату та заявити про те, що повноваження спеціальних представників втратили силу. Клейборн і Беннетт збираються із силами та знову усувають Стоуна на користь пуританина Вільяма Фуллера з Провіденса. Батько звертається до Кромвеля, Кромвель наказує Беннетту і Клейборну відступитися, і тоді батько велить Стоуну зібрати сили та вирушити на Фуллера у Провіденсі. Але Фуллер має більше гармат і примушує людей Стоуна здатися, обіцяючи їх помилувати. Щойно він бере їх у полон, як вбиває на місці чотирьох лейтенантів Стоуна, а його самого, тяжкопораненого, запроторює до цюпи. Потім громили Фуллера захоплюють Велику печатку, конфісковують майно, мародерствують і виганяють католицьких священників із Провінції; Клейборн і його прибічники знову зчиняють крик і галас у Комітеті з плантацій, але все дарма, позаяк нарешті у 1658 році Провінцію знову повертають під владу батька, а керування переходить до Джозіаса Фендалла, який мав там представляти інтереси мого батька після того, як Стоуна ув'язнили.

— Хвала Небесам! — сказав Ебенезер. — Усе то добре, що на добре виходить!

— І зле, що виходить на зле, — відповів Чарлз, — бо того ж року з'ясувалося, що Фендалл — зрадник.

— Ну, це вже занадто! — вигукнув Ебенезер.